«Ратель» () — південноафриканська бойова машина піхоти. Вона стала першою колісною бойовою машиною піхоти, що була прийнята на озброєння у світі, і була побудована на модифікованому вантажному шасі. «Ратель» розроблявся у відповідь на специфікацію Сухопутних військ ПАР на легку броньовану машину, пристосовану до вимог стрімких наступальних операцій, що забезпечувала б максимальну вогневу потужність і стратегічну мобільність механізованих піхотних підрозділів на величезних відстанях Південної Африки. Першопочатково розглядаючись у доктрині SADF як машина для доставки механізованої піхоти та вогневої підтримки танків у традиційних бойових діях, передбачалося також, що «Ратель» зможе стати основою напівнезалежних батальйонних тактичних груп у випадках, коли логістичні чи політичні умови унеможливлювали використання танків. «Ратель» мав просту та економічну конструкцію, що допомагало зменшити значні логістичні витрати, необхідні для підтримки боєздатності важчих бойових машин у нерозвинених регіонах. Машина вважалася концепцією, що мала значний вплив на світове бронебудування та поєднувала низку новаторських рішень, таких як протимінний корпус та 20-мм автоматичну гармату з унікальною на той час системою подвійного живлення, що дозволяла навідникам швидко перемикатися між різними типами боєприпасів безпосередньо під час бою.
Перший прототип «Рателя» з'явився у березні 1972 року, а серійне виробництво розпочалося у 1976 році. Права на оригінальний прототип були також продані Бельгії, яка розробила на його основі плаваючу модифікацію, відому як SIBMAS. «Ратель» випускався у трьох основних модифікаціях (Mk I, Mk II, Mk III) з 1976 по 1987 рік, коли його виробництво було припинено. Усі три серії модифікувалися під різноманітні бойові завдання. Спеціалізовані варіанти «Рателя» оснащувалися мінометами, протитанковими керованими ракетами або баштою із 90-мм нарізною гарматою.
Історія розробки Протягом 1950-х років Сили оборони Південної Африки (SADF) формувалися переважно для дій спільно з Збройними силами Великої Британії у разі військової кризи, яка могла зачепити африканські або близькосхідні володіння Британської імперії. Це відображало давні оборонні зв'язки ПАР із Великою Британією та іншими державами-членами Співдружності націй. У результаті цих стратегічних пріоритетів SADF прийняли на озброєння техніку британського походження або сумісну з доктриною Співдружності. Південноафриканські піхотні підрозділи оснащувалися переважно бронетранспортерами Alvis Saracen. Це відповідало традиційній британській піхотній доктрині, яка надавала першочергового значення пішій піхоті; роль бронемашин на зразок Saracen полягала в тому, щоб слугувати загальним транспортом для доставки піхотинців на поле бою. Після цього піхота мала спішуватися і вести бій пішо, а не залишатися на машинах.
Погіршення відносин між Південною Африкою та Великою Британією після розстрілу в Шарпевіллі позначило зміну доктрини та стратегічних пріоритетів SADF. Військове керівництво ПАР більше зосередилося на загрозі внутрішніх повстань та обмежених локальних конфліктів у буші, аніж на масштабній класичній війні за кордоном. Крім того, відмова британського уряду постачати SADF нові бронемашини змусила ПАР звернутися до альтернативних постачальників, а саме Франції та Західної Німеччини. Обидві країни тісно співпрацювали з південноафриканськими компаніями, такими як Sandock Austral, з метою створення першого в країні заводу з виробництва бронетехніки в Боксбургу. Західна Німеччина відіграла особливо важливу роль у передачі оборонних технологій; натомість вона отримала збільшену квоту на імпорт своєї автомобільної продукції до ПАР. Одним із наслідків стало те, що німецькі компанії почали домінувати в кількох секторах цивільного та військового авторинку ПАР, здобувши фактичну монополію на постачання вантажівок для SADF. Значна частина цього бізнесу здійснювалася через місцеві дочірні компанії, такі як Springfield-Büssing SA, розташовану в Іст-Ренд, яка володіла франшизою на всю продукцію Büssing у ПАР. Springfield-Büssing збирала свої машини з кузовами місцевого виробництва та двигунами і компонентами шасі, що імпортувалися від материнської фірми з Німеччини.
У 1968 році SADF почали формувати нову доктрину мобільної війни, яка базувалася на автономному застосуванні механізованої піхоти для захисту протяжних кордонів Південно-Західної Африки (Намібія), які вважалися вразливими до повстанських дій та зовнішнього проникнення. Механізована піхота на власних бойових машинах піхоти (БМП) могла швидше прибувати у точки контакту, володіла більшою вогневою потужністю для зв'язування та знищення противника, а також забезпечувала кращий захист і зручність для військ. Під час командно-штабних навчань, покликаних зімітувати іноземне вторгнення до Південно-Західної Африки, SADF виявили, що жодна з наявних бронемашин не підходить для цієї ролі, тому було розпочато розробку нової спеціалізованої БМП. Будь-яка БМП для ПАР мала бути простою та економічною, що допомагало б спростити логістичне забезпечення та обслуговування бронетехніки в прикордонних регіонах, де була відсутня розвинена транспортна та ремонтна інфраструктура. Надмірне зношення гусениць через абразивний піщаний ґрунт на кордоні Південно-Західної Африки змусило посадовців ПАР обрати саме колісну машину. Колісним БМП надавали перевагу також тому, що вони мали значно більший запас ходу, ніж гусеничні машини, і не вимагали використання важких танкових транспортерів на обмеженій дорожній та залізничній мережі регіону. Це стало суттєвим відхиленням від радянської та західної доктрин БМП, які відкидали колісні БМП через їхню гіршу проходимість по пересіченій місцевості, меншу вантажопідйомність та вразливість коліс до вогню стрілецької зброї й осколків артилерійських снарядів. Однак удосконалення трансмісії, підвіски та технологій шин із можливістю руху на спущених колесах наприкінці 1960-х років допомогло зробити концепцію колісних БМП більш життєздатною. Спочатку SADF не мали інших вимог, окрім створення комбінації шасі та корпусу, здатного несучи двомісну башту.
Компанія Springfield-Büssing запропонувала шестиколісну БМП на базі модифікованого шасі вантажівки MAN; перший прототип з'явився під назвою Springfield-Büssing Buffel у березні 1972 року. Після того як SADF оцінили та відхилили низку інших проектів, зокрема Thyssen Henschel UR-416, Berliet VXB-170, Panhard M3 та EE-11 Urutu, прототип Springfield-Büssing був прийнятий на озброєння під назвою Ratel. Виробництво взяла на себе компанія Sandock-Austral, яка виготовляла корпуси машин на своїй верфі у Дурбані, після чого транспортувала їх залізницею до підприємства у Боксбургу для збирання з шасі та трансмісією. Кожен «Ратель» оснащувався шестициліндровим дизельним двигуном Büssing D 3256, розташованим у відсіку в лівій задній частині корпусу із доступами через люки у даху для зручності обслуговування; два техніки за допомогою крана могли замінити його за тридцять хвилин. Машина була озброєна 20-мм автоматичною гарматою, яка на той час була стандартним озброєнням для більшості західних БМП і підходила для ураження низьколетячих літаків, легкої бронетехніки та жива сили. Спочатку SADF обрали як основне озброєння «Рателя» гармату Hispano-Suiza HS.820 через її успішне випробування на бронеавтомобілях Eland; однак на момент початку серійного випуску її замінили на модифікацію гармати Modèle F2, що випускалася за ліцензією під назвою Denel GI-2.
Уперше «Ратель» випробували в бою під час операції «Рейндір» — масштабного південноафриканського рейду на бази повстанців Народно-визвольної армії Намібії (PLAN), розташовані на території сусідньої Анголи. Для операції «Рейндір» SADF експериментували із формуванням інтегрованих бойових груп у складi механізованої піхоти на нових «Рателях», підтриманих приданими бронеавтомобілями Eland. Це спричинило низку затримок та ускладнень, оскільки чотириколісним «Еландам» бракувало мобільності, щоб утримувати темп «Рателів», і їх доводилося часто буксирувати з глибокого піску чи багнюки. Операція «Рейндір» ускладнювалася й тим, що на «Еландах» використовувалися бензинові двигуни, що вимагало окремого логістичного ланцюга відмінного від дизельних «Рателів».
Хоча PLAN майже не мала можливостей для ведення класичної війни, її часто підтримували союзники з кубинських та ангольських збройних сил, які вміли будувати добре укріплені оборонні позиції та мали важку бронетехніку. Включення приданих ескадронів Eland до механізованих піхотних підрозділів вважалося необхідним, оскільки вони несли 60-мм казнозарядні міномети або великі 90-мм гармати, які були кориснішими за 20-мм автоматичну гармату «Рателя» для ураження стаціонарних фортифікаційних споруд, окопаної піхоти та бронетехніки противника. Однак недоліки «Еланда» з точки зору мобільності та логістики змусили SADF замінити його новими варіантами «Рателя» з аналогічним озброєнням. Машина вогневої підтримки Ratel-90 використовувала башту від Eland із 90-мм нарізною гарматою, що вела вогонь звичайними осколково-фугасними та кумулятивними снарядами, тоді як мінометний transporter Ratel-60 оснащувався баштою від Eland із 60-мм мінометом. Невдовзі після цього був представлений третій варіант — Ratel Command, який виконував роль рухомого командного пункту. Ratel Command оснащувався додатковим радіообладнанням, гучномовцем та картографічними столами; його основним озброєнням був 12,7-мм кулемет. Ratel-81 був безбаштовим варіантом із 81-мм мінометом, встановленим у десантному відділенні. Останнім випущеним варіантом став Ratel ZT3, озброєний пусковою установкою для ПТРК ZT3 Ingwe.
У 1979 році компанія Sandock-Austral представила Ratel Mk II, який отримав низку конструктивних змін для оптимізації машини під умови Південної Африки та підвищення механічної надійності. У 1985 році Ratel Mk II поступився місцем Ratel Mk III, який отримав нову систему охолодження та механізм автоматичного зведення для 20-мм автоматичної гармати. Виробництво припинилося у 1987 році, коли загалом було виготовлено 1381 одиницю «Рателів».
Історія служби На момент прийняття «Рателя» на озброєння південноафриканське військове керівництво намагалося забезпечити міжвидову та тактичну інтеграцію родів військ на найнижчому рівні, використовуючи як стандартний загальновійськовий підрозділ бригадні або навіть батальйонні структури замість дивізій. У цих теоретичних бойових тактичних групах бронетанкові ескадрони та механізована піхота на «Рателях» мали об'єднуватися на рівні рот, що давало їм достатню гнучкість для спільних дій. Першою інтегрованою бойовою групою SADF стала Бойова група «Джульєтт» (Combat Group Juliet), яка розглядалася як ударний з'єднаний підрозділ для рейдів на бази партизанів та шляхи їхнього проникнення вздовж кордонів Південно-Західної Африки та сусідньої Анголи. Вона складалася з двох рот механізованої піхоти та ескадрону бронеавтомобілів Eland. Пізніше в бойових групах ескадрони Eland замінили на Ratel-90, які виконували ті ж самі завдання.