«Паралельна держава» — певна територія, населена представниками переважно однієї етнічної групи, де, конкретною військово-політичною організацією (ВПО), ведучою постійні (безперервні) й довготривалі бойові дії проти збройних сил (ЗС) країни (держави), що володіє (контролює, управляє) місцевістю, на яку претендує ВПО, створені підпільні чи напівлегальні (паралельні, альтернативні) державницькі структури, задля максимальної мобілізації всіх наявних, втім дуже обмежених економічних, демографічних, військових та політичних ресурсів з метою досягнення перемоги у внутрішньому конфлікті. При цьому законність цих державницьких структур майже не викликає сумніву в мешканців тих теренів, в межах яких діє ВПО.
На міжнародній арені ВПО — творець «паралельної держави», чи сама «паралельна держава» визнана де-факто і має щонайменше одного впливового союзника як реально існуючу країну. Отже, «паралельна держава» — не тільки підпільна тилова база антиурядових військових формувань, але й свого роду їх легітимний представник у світі. Крім того, «паралельна держава» є офіційним виразником волі широких народних мас, що бореться за національні, соціально-економічні чи політичні свободи.
«Паралельні» й «невизнані» держави Термін «паралельна держава» в його повному (комплексному) розумінні, практично не зустрічається в спеціальній літературі. В пострадянській історіографії рідко присутнє поняття «підпільна держава», втім повної її дефініції не наводитьсяZarys dzielow Afriki i Azji 1869—1996. Historia konflictow. Praza zbiorowa pod redakja А. Bartnickiego. –Warszawa, 1996.. На Заході превалює словосполучення GRAY ZONES — неконтрольовані чи частково контрольовані регіони на територіях міжнародно-визнаних державАрас Д. Четвёртая мировая война. Информационно-аналитический справочник по негосударственным военизированным структурам. — М., 2004. — С. 648..
«Паралельні держави» слід відрізняти від формально близького. Втім кардинально протилежного поняття «невизнані держави».
Під останнім терміном слід розуміти існуюче фактично державне утворення, яке відокремилось від певної країни, в результаті радикальних політичних змін, однак світовим співтовариством нова геополітична структура не визнана (через це і походження терміна). «Невизнана держава» ні є суб'єктом міжнародного права, оскільки офіційно більшість країн світу та міжнародних організацій визнає де-юре лише ту країну, звідки відокремилась «невизнана держава».
Країна, зі складу якої вийшла «невизнана держава», використовує увесь свій зовнішньополітичний та зовнішньоекономічний потенціал, а також можливості своїх партнерів задля перешкоджанню реального виходу на світову арену «невизнаної держави». Як наслідок «невизнані держави» залишаються такими майже весь час свого існування. При цьому, уряд країни-втратника постійно готує військові операції з метою припинення існування «невизнаної держави». Через те, що в даному аспекті мова іде про зіткнення двох держав, справа ліквідації «невизнаної держави» вкрай важка. У XX столітті лише Хорватія в серпні 1995 р. самостійно знищила «невизнану державу» — Сербську Країну. Причому хорватська операція «Буря» виявилася вкрай жорстокою, супроводжувалась геноцидом проти сербів з порушенням всіх законів та звичаїв війниГуськова Е. Ю. Вооружённые конфликты на территории бывшей Югославии. — М., 1999. — С. 75-91.. Розгром відокремившийся від Заїра «невизнаної держави» Катанга у 1960—1963 рр. та від Нігерії Біафри в 1967—1970 рр. відбувся чисельним контингентом військ ООН, з вирішальною роллю авіаціїФорсайт Ф. История Биафы. — М., 1995; Жирохов М. Мятежная провинция (воздушная война в Конго 1960—1963) // Авиамастер. — 2001. — № 2. — С. 36—41.. В результаті «невизнана держава» насамперед стає об'єктом міжнародного права.
Таким чином, проглядаються головні відмінності «невизнаних держав» від «паралельних держав». На відміну від «невизнаних держав», розвиток котрих проходить в умовах тривалого миру, «паралельні держави» існують тільки у стані затяжної громадянської чи національно-визвольної війни. «Невизнана держава» є об'єктом міжнародного права, тоді як «паралельна держава» завжди суб'єкт світової політики. Саме ця обставина і є головною складністю у виявленні в історії того чи іншого внутрішнього конфлікту «паралельної держави».
Історія теорії та історіографія «паралельних держав»
Не кожне повстансько-партизанське угруповання в змозі створити «паралельну державу», через титанічність зусиль необхідних для її розбудови. Не завжди в цьому існує і потреба. Вченим же, за браком об'єктивних (оригінальних) джерел, класифікувати як «паралельну державу» ту або іншу територію, підконтрольну ВПО чи ту, на яку претендують її лідери вкрай важко. Все це робить надзвичайно складним й суперечливим дослідження самої проблеми «паралельних держав».
Серед великого прошарку літератури апологетів партизанської й малої війни (герильї), питання будівництва «паралельної держави» фактично не піднімалося. Теоретиків партизанства, таких як М. С. Голіцин, Ф. К. Гершельман, В. Н. Клембовський, Г. Брудер та інших, так і безпосередніх учасників партизанських дій, наприклад Д. В. Давидова, Т. Э. Лоуренса (Аравійського), П. фон Лєтов Форбека, І. Г. Старінова цікавили насамперед різноманітні аспекти партизанської тактики та конкретні форми взаємодій партизан з регулярною армією. В результаті теорія партизанської, чи малої війни виявилась однобічною й доволі консервативною. І це не дивлячись на фактично протилежні, або кардинально відмінні один від одного погляди авторів. Такою теорія малої війни залишається й досі, навіть у спеціальній історичній літературі, присвяченій партизанствуКороткий джерельний та історіографічний огляд проблеми представлений, наприклад, у таких роботах: Миллер Д. Коммандос. Формирование, подготовка, выдающиеся операции спецподразделений. — Минск, 1999. — С. 7-11; Малая война (организация и тактика боевых действий малых подразделений) / Под ред. А. Тараса. — Минск, 2000. — 512 с..
Концептуальні основи створення «паралельної держави» новітнього часу, в умовах внутрішнього конфлікту, вперше сформулювали в своїх працях радянські військові спеціалісти П. Каратигін й М. Дробов. І хоча вони здебільшого залишились на консервативних позиціях своїх попередників, деякі постулати П. Каратигіна й М. Дробова виявились фактично революційними.
Комбріг Червоної Армії П. Каратигін в своїй книзі «Партизанство. Початковий досвід тактичного дослідження» виданій у Харкові у 1924 р., на відміну від інших фахівців спробував поглянути на партизанський рух як такий. Згідно з П. Каратигіним, партизанство по причинах виникнення є незалежним військово-політичним явищем. В його основі покладено прагнення широких верств населення («нації», «групи поневолених класів») вести боротьбу власними силами з ворогом в умовах відсутності регулярної армії. Форми цієї боротьби настільки різні, наскільки різноманітна існуюча ситуація. Причому, на всіх стадіях розвитку, партизанський рух є самодостатнім. А раз так, то поступово, партизанство спроможне прийняти характер операцій регулярних ЗС. Таке можливо виключно в разі наявності міцного тилу. Те, що створити його партизани спроможні, доводив досвід громадянської війни та інтервенції в СРСР 1917—1924 рр.Боярский В. И. Партизаны и армия. История утерянных возможностей. — Минск, 2003. — С. 3-34..
М. Дробов не тільки розвинув теорію П. Каратигіна, але й довів необхідність створення партизанського тилу, в тому числі напередодні війни. Ретельно проаналізувавши досвіт як червоного, так і білого партизанства часів громадянської війни й інтервенції в СРСР 1917—1922 рр., М. Дробов виявів спроможність партизан створювати регулярні військові формування кількох категорій та спрямованості. Дії цих формувань можуть поширюватись не лише на територію так або інакше контрольовану партизанами, але й на територію повністю контрольовану супротивником. На підставі вивчення стратегії марокканських повстанців Абдель-Керіма періоду війни Республіки Ріф за незалежність в 1924—1927 рр., М. Дробов вважав, що непрямі дії арабів (згідно з терміном Б. Ліддел-Гарта) мали за мету не стільки завдати шкоди супротивнику, скільки організувати нові центри спротиву й встановлення зовнішніх зв'язківДробов М. А. Малая война: партизанство и диверсии. — М., 1931..
Наприкінці 1930 — 1940-х рр. в своїх творах з воєнних питань Мао Цзедун суттєво удосконалив концепцію партизанської війни та обґрунтував концепцію партизанського тилу, що є основою створення держави у підпіллі — («паралельної держави»). Згідно з його міркуваннями, успіх у внутрішньодержавному конфлікті визначається партизанською боротьбою, яка ніколи не припинялась. Тому перемогу в ній отримає лише та сторона, у бійців якої сильніший моральний дух й надійніший тил.
Партизанська війна, по Мао Цзедуну, в своєму розвитку проходить три стадії: стратегічна оборона, стратегічна рівновага (паритет) та стратегічний наступ. В перших двох стадіях партизанські формування ведуть війну на виснаження супротивника, а в третій на його знищення. Успіх дій партизан визначається використанням всіх форм збройної боротьби, в тому числі і регулярних. Головним аспектом, який визначав позитивний результат партизанської боротьби є концентрація сил та їх ретельна підготовка. Досягти цього можна виключно завдяки створенню надійної тилової бази в сільській місцевості, де є можливість отримати підтримку з боку широких народних мас. Причому, як вважав Мао Цзедун, підтримка партизан з боку населення прямо пропорційна часу протікання внутрішньодержавного конфлікту. Однак лише тоді, коли політичне керівництво партизанського руху проводить серед населення аграрну реформу і культурну революцію8. Мао Цзедун. Избранные произведения по военным вопросам. — М., 1958. — С. 198—381..
Практичне втілення напрацювання Мао Цзедуна знайшли в створенні та активній розбудові так званих «особливих, радянських», чи «звільнених районів» на теренах Китаю. Ці напівлегальні адміністративно-територіальні структури стали тиловою базою китайської Червоної армії (з 1946 р. — Народно-визвольної армії Китаю) під час громадянських війн 1927—1937 рр., 1946—1949 рр. та антияпонської війни 1937—1945 рр. Після здобуття китайськими комуністами влади в масштабах всієї країни 1 жовтня 1949 р., апробовані в радянських районах державницькі елементи були поширені на всю Китайську Народну Республіку. Втім «радянські райони Китаю» «паралельною державою» не стали. Вони були локальними військово-адміністративними об'єднаннями під політичним та економічним керівництвом Компартії Китаю, не визнаними, навіть формально, жодною державою світу.
Подальша розробка теоретичних засад «паралельної держави» належить Ернесто Чє Геварі. Ним, в книзі «Партизанська війна», виведена концепція революційної партизанської боротьби, в тому числі в розвинутих країнах. Аргентинський інтернаціоналіст вважав партизанську війну найбільш ефективною формою боротьби народних мас, в особах найбільш поміркованих їх представників за соціально-економічні й політичні свободи. Тобто Че Гевара зміг органічно поєднати народну, соціалістичну революцію з партизанською війною. Проте, на відміну від Мао Цзедуна, Е. Че Гевара розробив не стільки стратегічні, скільки прикладні, тактичні аспекти партизанської війни, як тривалої форми революційної боротьбиГевара Э. Ч. Партизанская война. — М., 1959..
Більшість напрацювань відомого революціонера не застаріла і досі. Його ідеї і зараз вважаються універсальними, по відношенню до будь-якої політичної ситуації в будь-який країні. Тому сучасні автори удосконалюють концепцію Че Гевари, вже по відношенню до реалій сьогодення, не зважаючи на низьку притаманних їй недоліків. Основним з них слід вважати те, що теорія партизанського тилу в роботах Че Гевари та його послідовників, представлена не достатньоАртюх П. И. Современный мировой революционный процесс и война. Диссертация…. доктора политических наук. — К., 1993; Дёмин В. Война и вооружённая борьба. — М., 2001; Белов А. К. Искусство партизанской войны. — М., 2003..