Джон Келгун (; 11 травня 1917, Теннессі — 7 вересня 1995) — американський етолог і дослідник психології у зв'язку з проблемами популяційної щільності і її впливу на поведінку.

Проводив спостереження сірих пацюків у природному середовищі, особливо відзначивши природне обмеження популяції на рівні набагато нижчому від рівня прокорму і кореляцію з Числом Данбара, а також дослідивши зміни рівня конфліктності в стійких щурячих групах у залежності від кількості особин в групі.

У Національному інституті психічного здоров'я (NIMH), проводив експерименти з популяціями гризунів у штучному середовищі з метою з'ясувати вплив щільності популяції на рівень стресу в ній та як наслідок — її життєздатність. У найвідомішому експерименті «Всесвіт-25» організував «ідеальні» умови проживання мишей, де підтримувалась комфортна для мишей температура, а самі миші необмежено забезпечувалися їжею і водою. Ящики мали систему розділених на сектори нір. У ході експерименту чисельність мишей сягнула невідповідної приміщенню кількості. Спостереження показали руйнування соціальної структури та поведінки особин: вигнання і навіть убивство дитинчат, відмову самців від захисту території і самок, збільшення агресивності самок, прояви канібалізму в умовах достатньої кількості їжі. Незабаром популяція повністю вимерла.

Експерименти Джона Келгуна отримали великий резонанс у науці та популярній культурі. Часто їх сприймають як моделі людського суспільства, що передбачають негативні тенденції та зрештою вимирання людства. Насправді Келгун пропонував способи підтримання здорових соціальних стосунків шляхом планування соціальних взаємодій та організацій простору.

Біографія Джон Келгун народився 11 травня 1917 року в містечку Елктон, штат Теннессі. Його батьками були Джеймс Келгун, директор середньої школи, та Ферн Мадол Келгун, вихователька дитячого садка. У Джона були старша сестра Поллі та двоє молодших братів: Біллі та Ден. Коли Джон був ще немовлям, родина переїхала з Елктона до Вінчестера, штат Теннессі. Виховувався в дитячому садку, де працювала його мати. Потім родина переїхала до містечка Браунсборо, штат Теннессі.

Коли Джон було 13 років, у 1930 році, його батько отримав місце в шкільній раді штату Теннессі, і родина переїхала до Нашвілла в тому ж штаті. Там Джон зацікавився орнітологією, відвідував засідання Орнітологічного товариства Теннессі. Амелія Ласкі, відома своєю роботою з кільцювання птахів та вивченням голкохвіста східного, справила вирішальний вплив на розвиток його інтересу до птахів та їхньої поведінки.

Батько не став допомагати Джону у вступі до університету в іншому штаті, але Джон попри те сам вступив до Університету Вірджинії. Закінчив його у 1939 році, отримавши ступінь бакалавра з біології. Вступив до аспірантури Північно-Західного університету в Еллінойсі, де отримав ступінь магістра наук з біології та ступінь доктора філософії з етології в 1943 році. Його дисертація була присвячена ритмам активності двох гризунів.

Під час навчання на аспірантурі познайомився з Едіт Гресслі, студенткою бакалаврату з біології. Вони одружилися в 1942 році. У них народилося двоє доньок, у 1951 і 1954 роках. Подружжя жило разом до кінця життя Джона.

Викладав в Університеті Еморі в Атланті та Університеті штату Огайо. В 1946 році приєднався до факультету Школи гігієни та громадського здоров'я Університету Джонса Гопкінса. В 1947-1949 досліджував поведінку щурів у загонах з достатнім харчуванням, але обмеженим простором. З 1949 по 1951 проводив дослідження впливу спадковості на соціальну організацію щурів у Меморіальній лабораторії Джексона в Бар-Харборі, штат Мен. Ще серію експериментів над щурами провів у 1958-1962 роках, цього разу з урахуванням різного планування середовища для гризунів.

У 1951 році приїхав до Вашингтона, щоб працювати у відділі нейропсихіатрії в аспірантурі армії при Медичному центрі армії імені Волтера Ріда. У 1954 приєднався до Національного інституту психічного здоров'я. В 1963 році організував Відділ досліджень поведінкових систем, де й працював до виходу на пенсію в 1986 році. Найрезонанснішу серію експериментів провів у 1968-1973 роках, де помістив популяцію мишей до загону з умовами, що повинні були задовільняти всі базові потреби тварин, але сприяли постійному зростанню щільності популяції та стресу в мишей. У результаті було з'ясовано, що висока кількість соціальних взаємодій є фактором підвищеного стресу, що призводить до суттєвих і незворотних змін у поведінці, які врешті-решт спричинили повне вимирання популяції.

Автор понад 80 статей та редактор книги «Навколишнє середовище та населення», яка включала роботи 162-х авторів. Отримав нагороду за заслуги від Міністерства охорони здоров'я та соціальних служб. В останні роки працював над науково-фантастичним романом «317 P.H.: Сатира на численні майбутні «Утопії»» про постлюдський вид, виведений для виживання в умовах апокаліпсису. Книга так і не була завершена. Був прихильником трансгуманізму: розширення можливостей людського мозку за допомогою технічних засобів і створення колективного розуму.

Помер 7 вересня 1995 року в лікарні в Ганновері, штат Нью-Гемпшир, під час подорожі, перенісши інфаркт міокарда та інсульт.

Молодша дочка, Чешир Келгун — дослідниця моральної психології одностатевих стосунків.

Дослідження

Експерименти зі щурами У 1947—1949 роках Келгун в рамках проєкту з дослідження екології гризунів, проведеного Університетом Джона Гопкінса, проводив спостереження сірих щурів у природному середовищі — в огородженому загоні просто неба площею 10 тисяч квадратних футів (930 м2 ). Хоча кількість щурів у загоні таких розмірів при безконтрольному розмноженні теоретично могла досягти 50 тисяч, Келгун зазначив, що розмір популяції за весь час експерименту не перевищував 200 особин і стабілізувався на значенні 150, що корелює з числом Данбара. Більш того, щури не розсіялися по загону безладно, а утворили 12-13 організованих колоній, у кожній з яких проживало по 12 щурів. Келгун припустив, що саме такий розмір групи є для сірих щурів найкращим — при перевищенні цієї кількості стрес призводить до розпаду групи.

Келгун у 1956 приєднався до неформального аналітичного центру, організованого психіатром Леонардом Дулем, який працював у Національному інституті психічного здоров'я (NIMH). 17 учасників досліджували як фізичний простір впливає на добробут. Вони мали різноманітну спеціалізацію, включаючи архітектуру, містобудування, фізику, біологію та математику. Спілкування з ними спонукало Келгуна з'ясувати як на добробут популяції впливають 3 фактори: кількість особин, час соціальних взаємодій, і розмір простору, де відбуваються ці взаємодії.

З 1958 по 1962 рік Келгун проводив серію експериментів з сірими щурами вже в штучному середовищі — збудованому в лабораторії полігоні площею 12 м2, висотою до 1,5 м, розділеному на 4 сполучених один з одним відсіки, причому дві кінцевих відсіки — перший і четвертий — контакту один з одним не мали. Полігон був ізольований від навколишнього світу, необмежено забезпечувався їжею і водою. Населяючи цей «щурячий рай», Келгун досліджував зміни в поведінці щурів у міру природної зміни чисельності популяції. У кожний із чотирьох відсіків було поміщено групу з 12 щурів, всього 48 особин. Щоб не допустити надмірного перенаселення, після досягнення чисельності 80 особин дослідники прибирали з полігону зайвих молодих щурів, які пережили дитячий вік. Виявилося, що кінцеві відсіки були захоплені сильними самцями-лідерами, кожен з яких жив у гаремі з 8-12 самок, а інших самців виганяв у центральні відсіки. Близько 60 щурів, нудьгуючи в центральних відсіках, демонстрували різноманітні форми девіантної поведінки: збільшену агресивність і безпричинні напади один на одного, зникнення інтересу до спаровування, спроби спаровуватися з усіма самицями або навіть усіма щурами підряд, незалежно від статі. Спостерігався канібалізм — зокрема, поїдання щуренят — навіть в умовах великої кількості їжі. Після того, як вцілілих щурів було переселено в іншу популяцію, вони лишалися ізольованими від неї до самої своєї смерті.

Однак, Келгун помітив у дезорганізованої та переважно гомосексуальної групи щурів поведінку, яку охарактеризував як адаптивну. Ці щурі почали будувати гнізда іншим способом і Келгун вирішив у наступних експериментах стимулювати появу «творчих девіантів». За допомогою різноманітних методів, таких як поселення щурів, які найкраще між собою ладнають, разом, він прагнув створити спільноти гризунів, здатні витримувати більшу щільність популяції. Зменшуючи небажану взаємодію шляхом покращення дизайну простору, можна було уникнути стресу від скупченості особин.

Результати були опубліковані в журналі «Scientific American» 1962 року.

Експерименти з мишами

На початку 1960-х років Національний інститут ментального здоров'я (NIMH) придбав територію біля Пулсвілля, штат Меріленд. Там було збудовано кілька дослідницьких проектів, один з яких очолював Келгун. Там він провів серію своїх найвідоміших експериментів під назвою «Всесвіти».

У липні 1968 року дослідник побудував загін для мишей у Національному інституті психічного здоров'я в Меріленді. Це був ящик заввишки 1,37 м і завдовжки й завширшки 2,7 м, з достатком їжі та води, ідеальним кліматом, стосами паперу для створення гнізд, та 256 окремих жител, доступ до яких гризуни могли отримати через сітчасті трубки в стінах. Келгун вибрав для старту експерименту дорослих мишей і тварини передбачувано могли дожити до надзвичайно старого віку без жодних турбот. Найзначнішим став 25-й експеримент такого типу, «Всесвіт-25» — найтриваліший і з найбільшою кількістю тварин.

Після періоду адаптації перші мишенята народилися через 3½ місяці. Популяція подвоювалася кожні 55 днів. Після досягнення 620 особин стрімке зростання популяції сповільнилося, подвоюючись приблизно кожні 145 днів, але вона продовжувала зростати, досягнувши піку в 2200 мишей протягом 19-го місяця. Молоді особини в загоні (на відміну від природних умов) рідко гинули. Позаяк середовище було ізольоване, то конкуренція між самцями відбувалася інакше. Домінантні самці в природі контролюють гареми самок і встановлюють ієрархію, борючись із суперниками. Зазвичай миша, яка програє бій, тікає, щоб знайти самку деінде. В загоні програлі самці не могли втекти і лише скупчувалися в центрі. Між ними спалахували сутички. Домінанті самці продовжували зазнавати конкуренції, втомлювалися і переставали захищати своїх самок. Багато самок виганяли своїх мишенят із гнізд у ранньому віці, нападали на них або покидали помирати. В результаті ті мишенята, що вижили в аномальних умовах, не розвивали здорових соціальних зв'язків, і в дорослому віці мали труднощі із соціальною взаємодією. Неадаптовані самці вели самітий спосіб життя, а ті з них, яких Келгун назвав «красенями» (), надзвичайно доглядали за своєю зовнішністю та не цікавилися паруванням. При цьому самці запозичували таку поведінку один від одного. Максимальна можлива кількість популяції, на яку вистачало ресурсів, 3 тис. особин, не була досягнена.

Стан популяції погіршувався, мишенята народжувалися рідше і матері за ними погано доглядали. До 21-го місяця новонароджені дитинчата рідко виживали більше кількох днів. Старші миші ще деякий час жили і переховувалися, або цілий день доглядали за собою, але зрештою вони також вимерли. До весни 1973 року, менш ніж через 5 років після початку експерименту, популяція повністю вимерла. Келгун назвав становище мишей «поведінковою прірвою» (behavioral sink). Це перехід до деструктивної та девіантної поведінки в умовах перенаселення та скупченості. Використовуючи посилання на Одкровення Івана Богослова, Келгун описав розпад суспільства як «другу смерть» (), при цьому «першу смерть», смерть духу, миші переживали ще за життя.

Знаменитий експеримент був надалі використаний як основа розвитку концепції проксеміки Едварда Голла. Поняття поведінкової клоаки також вплинуло на розвиток соціології міста та психології. Розробки Келгуна вплинули на дослідження агресії.

Критика експерименту