Ескадрені міноносці проєкту 956, відомі також як ескадрені міноносці типу «Сучасний» — тип ескадрених міноносців третього покоління, останній із розроблених і реалізованих у СРСР проєктів кораблів класу «ескадрений міноносець». Проєктний шифр — «Сарич», кодове позначення НАТО — Sovremenny class destroyer.

Ескадрені міноносці проєкту 956 будувалися на суднобудівному заводі № 190 ім. А. О. Жданова в період з 1976 по 1992 рік включно для Військово-морського Флоту СРСР. Останні кораблі серії добудовувалися вже для Військово-морського флоту Російської Федерації. Після розпаду СРСР закладання нових та добудова кількох вже закладених кораблів проєкту була припинена через проблеми з фінансуванням. Два корпуси в 1997-2000 роках були добудовані за проєктом 956-Е (у експортному виконанні) за замовленням Військово-морських сил Народної Визвольної Армії Китайської Народної Республіки, ще два кораблі в 2000-х роках були побудовані на експорт у КНР по модернізованому проєкту 956-ЕМ.

З моменту вступу в дію і до закінчення холодної війни ескадрені міноносці проєкту 956 інтенсивно експлуатувалися на різних морських театрах (від Баренцева моря до Перської затоки), активно брали участь у бойовій службі радянського Військово-морського Флоту, демонстрували радянську військово-морську присутність у Світовому океані, в тому числі й у зонах збройних конфліктів.

Передісторія Після ліквідації у 1950-ті роки в Військово-морському флоті СРСР значної частини великих надводних кораблів у 1960-ті роки в них знову виникла об'єктивна необхідність: радянський ВМФ вийшов у Світовий океан, поповнився новими кораблями, приступив до активного несення бойової служби в океанській зоні. В процесі несення бойової служби перед флотом був поставлений ряд нових завдань: бойова охорона радянських ракетних підводних човнів стратегічного призначення, пошук і стеження за підводними човнами противника в готовності до їх знищення, розвідка авіаносних угруповань, сил і засобів протичовнової війни противника, виявлення морських комунікацій і ступінь готовності потенційних театрів військових дій, виконання зовнішньополітичних акцій СРСР.

Рішення більшої частини цих завдань було можливо здійснити за допомогою з'єднань, очолюваних авіаносними крейсерами зі штурмовою і протичовновою авіацією на борту, але масштабне будівництво авіаносних кораблів виявилося неможливо здійснити через високу ціну їх будівництва. Проблему частково вирішили створенням великих протичовнових кораблів, проте останні було необхідно прикривати ракетними або ракетно-артилерійськими кораблями, яких не вистачало. Особливо гостро проблема нестачі ескортних кораблів океанської зони проявила себе у квітні 1970 року в ході великомасштабних маневрів «Океан»Висновки, зроблені після маневрів «Океан», були науково підтверджені в ході стратегічної військової гри «Горизонт», проведеної у Військово-морській академії в 1970 році..

Вже до 1970-х років термін служби тих, що перебували у складі Військово-морського Флоту ескадрених міноносців із 130-мм артилерією наблизився до граничного, а в перспективі кількість таких кораблів у складі радянського флоту повинна була зменшитися. Крім того, старі есмінці проєктів 30-біс і 56 (як і артилерійські крейсери проєктів 68-К і 68-біс) не були озброєні протикорабельними ракетами та починали застарівати фізично:

Історія проєктування

Оперативно-тактичне завдання Розробка ескадрених міноносців проєкту 956 була розпочата на підставі постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 715–250 від 1 вересня 1969 року, якою було затверджено «Програму будівництва кораблів і суден у 1971—1980 роках».

У оперативно-тактичному завданні есмінець отримав назву «корабля вогневої підтримки десанту», так як планувалося, що корабель буде діяти в основному спільно з десантними загонами. Згідно ОТЗ корабель призначався для: придушення наземних малорозмірних цілей, а також об'єктів протидесантної оборони, скупчення живої сили та бойової техніки противника; вогневої підтримки протиповітряної і протикатерної оборони десанту в районі висадки та на переході морем; знищення надводних кораблів і десантно-висадкових засобів противника спільно з іншими силами флоту.

Крім цього кораблі проєкту 956 передбачалося використовувати спільно з великими протичовновими кораблями проєкту 1155: кораблебудівники, які працювали над проєктом, вважали, що при виконанні типових завдань пара «ескадрений міноносець» — «великий протичовновий корабель» буде перевершувати з бойової ефективності пару американських ескадрених міноносців типу «Спрюенс».

Аванпроєкт Аванпроєкт корабля розроблявся у Ленінграді ЦКБ-53 («Північному проєктно-конструкторському бюро»). У ході передескізного проєктування бойові завдання корабля постійно розширювалися, що вимагало від проєктувальників багатоваріантної передескізної роботи. Було прийнято рішення розглянути різні комбінації засобів озброєння у поєднанні з різними типами енергетичної установки (ЕУ): газотурбінної, дизель-газотурбінної і паротурбінної. Прототипи для варіантів ескадреного міноносця із різними енергетичними установками були обрані О. К. Шнировим. Варіант із паротурбінною установкою (прототипом був обраний проєкт 1134) мав щоглу-трубу, варіант із газотурбінною ЕУ мав дві спарені труби подібно до ВПК проєкту 61.

Для силуетів кораблів етапу аванпроєкту були характерні наступні загальні особливості: гладкопалубний корпус; сідлуватість у носовій частині; або розташування артилерійських установок головного калібру; побортне розташування батареї малокаліберних зенітних артилерійських комплексів АК-630М — МР-123 («Вимпел»); пріоритетно-піднесене розташування антенних постів РЛС висвітлення повітряної і надводної обстановки.

Оскільки великосерійне будівництво кораблів типу (50 одиниць) передбачалося розгорнути на суднобудівному заводі ім. А. О. Жданова, головні розміри судна всіх варіантів есмінця обмежувалися розмірами вільних будівельних місць (довжина — не більше 146,0 м, ширина — 16,8 м), що були в Радянському Союзі на початок 1970-х років. На етапі аванпроєкту для механічної установки було запропоновано чотири варіанти паротурбінної установки традиційної ешелонної схеми, а також два варіанти рухової установки з головними газотурбінними двигунами (у варіантах як із лінійним, так і ешелонним розташуванням). При цьому сумарна вартість газотурбінної установки та її експлуатація виявилися майже на 80 % вище аналогічних показників паротурбінної установки.

Результати роботи над аванпроєктом стали базою для вироблення на ескізне проєктування.

Ескізний проєкт Наказом начальника ЦКБ-53 О. К. Перькова в січні 1971 року головним конструктором корабля став К. А. Масленніков (заступники І. І. Рубіс і Ю. Т. Васильєв). 18 червня 1971 року Головним управлінням кораблебудування ВМФ Міноборони СРСР був укладений договір № 927/є/1017-71 з Північним проєктно-конструкторським бюро (ЦКБ-53) на розробку ескізного проєкту нового есмінця, проєкт якого отримав номер 956. Номер 956 проєкт отримав із тієї причини, що як прототип для «корабля вогневої підтримки десанту» передбачався есмінець проєкту 56, тим самим вказували спадкоємність, із переходом на третє покоління кораблів. і шифр «Сарич».

Робота над ескізним проєктом почалася із аналізу тринадцяти варіантів складу озброєння і вибору типу ЕУ для майбутнього есмінця. Для усіх варіантів були виконані оцінки кораблебудівних елементів; їх результати були використані ЦНДІ ім. академіка А. М. Крилова в розрахунках військово-економічної ефективності. У висновку, представленому ЦНДІ та організаціями ВМФ, оптимальним виглядом ескадреного міноносця був визнаний варіант № 4 ескізного проєкту. Але та обставина, що відносна вага зброї та боєзапасу виявився нижче, ніж на кораблях попередніх проєктів, стала однією із причин розробки додаткових варіантів ескізного проєкту. Так, у грудні 1971 року на першому розгляді матеріалів по проєкту 956 у Головнокомандувача ВМФ СРСР Адмірала Флоту Радянського Союзу С. Г. Горшкова, Північному ПКБ було рекомендовано продовжити пошук оптимального варіанту корабля. На це рішення вплинула інформація про розробку в США проєкту багатоцільового ескадреного міноносця типу «Спрюенс»; багато в чому завдяки цьому відбувся перегляд призначення проєкту 956, що супроводжувався відмовою від колишньої концепції і доданням кораблю багатоцільових функцій. Зміна призначення корабля знайшла своє відображення у перекласифікації проєкту з «корабля вогневої підтримки» в «ескадрений міноносець», як починаючи з 1971 року проєкт 956 класифікувався у більшості робочих документів. Незважаючи на це, як «ескадрений міноносець I рангу» він став офіційно класифікуватися лише за класифікацією, прийнятою Військово-морським Флотом СРСР у 1977 році.

Ескізний проєкт був розглянутий повторно і затверджений С. Г. Горшковим 16 грудня 1972 року. Уточнення технічного завдання у ході вторинного розгляду ескізного проєкту призвело до розробки остаточного варіанту ескізного проєкту під № 10. На варіанті № 10 вперше за період проєктування була передбачений майданчик для аварійної посадки вертольоту Ка-252. Зенітно-ракетним комплексом був обраний «Ураган», від чотирьох ПКР П-15М «Терміт» відмовилися на користь восьми ПКР «Москіт». Гарматою головного калібру остаточно вибрали автоматизовані АУ АК-130, а як ЕУ — котлотурбінну (паротурбінну) енергетичну установку.

Остаточний вибір типу енергетичної установки (котлотурбінної замість більш сучасної газотурбінної) був зроблений Головкомом ВМФ С. Г. Горшковим після наради з міністром суднобудівної промисловості СРСР Б. Е. Бутомой. Це не безспірне рішення пояснювалося кількома причинами. Основним постачальником газових турбін у 1970-ті роки був Південний турбінний завод, але на момент вибору типу ЕУ для проєкту він був завантажений замовленнямиЗавод постачав газові турбіни для великих протичовнових кораблів проєкту 1134-А і 1134-Б і сторожових кораблів проєкту 1135. і з новими замовленнями міг не впоратися. У цей же час, у Ленінграді на Кіровському заводі простоював паротурбінний цех. На користь котлотурбінної установки приводили й той аргумент, що на флоті у той час було багато споживачів дизельного палива, і у разі перебоїв з ним кораблі з КТУ, що споживали мазут, опинилися б у переважному становищі. Але при цьому не було враховано той факт, що у випадку перебоїв із постачанням палива в ході військових дій споживачі як соляру, так і мазуту були б у однаково невигідному становищі. Важливим аргументом на користь котлотурбінної установки повинна була стати й її якість. Енергетична установка ескадрених міноносців проєкту 956 повинна була стати родоначальницею нового покоління КТУ з видатними характеристиками, яких повинні були досягти завдяки застосуванню прямоточних котлів. Але прямоточні котли виявилися недієздатними, внаслідок чого їх довелося замінювати високонапірними котлами. Додатковою причиною вибору КТУ була дешевизна флотського мазуту в порівнянні з газотурбінним паливом (у роки енергетичної кризи початку 1970-х років цей аргумент був важливим).

На етапі ескізного проєкту гідроакустичного комплексу (ГАК) корабля був обраний комплекс «Платина». Встановити на кораблі більш досконалий цифровий ГАК «Поліном» виявилося неможливим через досить значні масо-габаритні характеристики ГАК «Поліном» і відсутність на ескадреному міноносці проєкту 956 резервів, витрачених раніше на встановлення потужного артилерійського озброєння (маса двох АУ АК-130 з системою подачі боєзапасу склала ≈300 т). У результаті цього, вийти на рівень американського аналога («Спрюенса») за можливостями ПЧО радянському есмінцю не вдалося, тому забезпеченням ПЧО радянських Корабельних ударних груп (КУГ) повинні були займатися великі протичовнові кораблі проєкту 1155.

У результаті всіх доопрацювань ескізного проєкту водотоннажність корабля збільшилася на 1000 тонн. Загальна вартість розробки ескізного проєкту склала 165,6 тисяч рублів.

Технічний проєкт