Італія в Першій світовій війні — участь Італії в Першій світовій війні, як союзника Антанти. До 1915 року Італія разом з Німеччиною та Австро-Угорщиною перебувала у Троїстому союзі. Італії обіцяли низку територій, що входили до складу Османської й Австро-Угорської імперії, а саме: область Трентіно-Альто-Адідже, Трієст, Південний Тіроль, Істрію та Далмацію. 23 травня Італія оголосила війну Австро-Угорщині. В результаті війни, Італія стала «переможеною» серед переможців, оскільки більшість обіцянок з боку Антанти не були виконані, що пізніше стане однією з головних причин приходу до влади фашистського режиму Муссоліні.
Троїстий союз У 1882 році сформувався Троїстий союз, до складу якого увійшли Німеччина, Австро-Угорщина, та Італія. Німеччина з метою ізолювати Францію почала шукати союз з Італією. Італія через суперечок з Францією про колонії у Північній Африці, очікувала допомогу від Німеччини. Згідно з угодою Німеччина та Австрія зобов'язувалися надати Італії військову підтримку у випадку, якщо Франція нападе на неї. Італія мала зробити те саме у випадку не спровокованого нападу на Німеччину. Учасники зобов'язалися зберегти нейтралітет у випадку війни будь-кого з них у випадку війни з великою державою (крім Франції) й надавати одне одному військову підтримку у випадку нападу на них однієї чи більше великих держав. Потім Німеччина та Австро-Угорщина підписали угоду, у якій йшлося, що Італія не вступатиме у війну у випадку, війни однієї з двох країн проти Великої Британії, тому що Італія не змогла б протидіяти великому морському флоту цієї країни. Італія хотіла панувати на Середземному морі та Півдні Європи.
Троїстий союз поклав початок створенню великих військових блоків у Європі, що лише посилювало небезпеку війни. Відповіддю на створення Троїстого союзу було сформування Антанти. Договір про Троїстий союз спочатку було підписано на п'ять років й продовжувався у 1887, 1892, 1897, 1902, 1906, 1912 роках.
Антанта
У 1902 році Італія підписала угоду з Францією у якій йшлося, що Італія зобов'язується дотримуватися нейтралітету у випадку нападу Німеччини на Францію. Від самого початку війни італійське керівництво сумнівалося, хто переможе. Виконувати свої союзницькі обов'язки Італія не поспішала.
3 серпня 1914 року італійський король Віктор Еммануїл III повідомив Вільгельму II, що з італійської точки зору виникнення даної війни не підходить під формулювання casus foederis у тексті договору про Троїстий союз. У відповідь Вільгельм II назвав його «мерзотником». Того ж дня італійський уряд опублікував декларацію про нейтралітет. Міністр іноземних справ маркіз ді Сан-Джуліано повідомив німецькому послу, що якби Італію достатньо винагородили, вона була б готова вивчити шляхи підтримки союзників. 4 серпня італійський уряд повідомив про свою позицію щодо Центральних держав Сазонову.
Італійський уряд вступив у переговори з Антантою, вияснюючи, скільки та дасть за оголошення війни проти Німеччини та Австрії. Вже у серпні Італії було запропоновано Трентіно, Трієст та Валону. Німеччина обіцяла Італії Ніццу, Корсику й Савойю.
У жовтні 1914 році Італія захопила острів Сазані, розташований біля входу у Вльорську затоку. У грудні було окуповано Вльору.
З огляду на військово-морську залежність від Антанти Італія утрималася від війни на боці центральних держав.
Наступ німців у серпні 1914 року через Болгарію підтримувало в Італії схильність до нейтралітету і переговорів з Німеччиною. Змінили положення битва на Марні та зупинення наступу німецьких військ, після чого переговори з Антантою відновилися. Прем'єр-міністр Саландра заявив, що «громадська думка» примусить його стати на бік Антанти. У грудні у Рим було послано зі спеціальною місією екс-посла в Італії князя Бюлова. Там він зустрівся і з послами Антанти. Антанта запропонувала Італії у нагороду всі населені італійцями австрійські області. Пізніше Росія погодилася віддати Італії частину Далмарції.
26 квітня 1915 року Італія у Лондоні підписала договір, де зобов'язалась через три місяці почати війну проти своїх колишніх союзників. Для того Англії надала їй у позику 50 мільйонів фунтів.
3 травня Бюлов примусив барона Маккіо, якого застав на своїй віллі «Мальта» написати під його диктовку заяву, у якій було сказано, що Австро-Угорщина готова поступитися населеними італійцями частиною Тіролю, а також Градіску та західним берегом Ізонцо, Трієст мав стати вільним імперським містом з італійськими університетами, Австрія визнавала суверенітет Італії над Валоною й заявляла про свою політичну незацікавленость у Албанії. Бюлов негайно повідомив про це Джолітті, після чого він приїздить до Риму. Після нього прибули 308 депутатів з 508. Спираючись на більшість у Парламенті, Джолітті заявив королю та Саландрі, що не згоден з політикою поміченою у Лондонському договорі від 26 квітня. Саландра пішов у відставку. Крайні шовіністи, на чолі з колишнім соціалістом ренегатом Муссоліні який був на утриманні у французів та д’ Аннуціо, за яким стояли міцні капіталістичні інтереси, організували демонстрації проти Парламенту й переважаючих у ньому «нейтралістів». Король відставку Саландри не прийняв. 20 травня Парламент наклав вето на військові кредити. 23 травня Італія оголосила війну Австрії, але до кінця серпня наступного року вона формальна залишалася у мирі з Німеччиною.
Італійський фронт ''Див.: Італійський фронт Першої світової війни
Починаючи з 1882 року Італія разом з Німеччиною та Австро-Угорщиною перебувала у Троїстому союзі . Італійське керівництво з самого початку війни сумнівалось хто в ній переможе. Італійський уряд вступив у переговори з Антантою, вияснюючи, скільки та дасть за об'явлення у війні проти Німеччини та Австрії. Вже у серпні Італії було запропоновано Трентіно, Трієст та Варону. Німеччина в свою чергу обіцяла Ніццу та іще два міста.
26 квітня в Лондоні між італійською делегацією й делегацією Антанти біло підписано Лондонську угоду. Згідно угоди, Італія вступила до війни на боці Антанти, а Велика Британія надала кредит на суму 50 млн фунтів стерлінгів. Італії пообіцяли низку територій, що входили до складу Османської та Австро-Угорської імперії: Трентіно-Альто-Адідже, Трієст, Південний Тіроль, Істрію та Далмацію. Німеччина намагалась змусити Австро-Угорщину передати Італії після війни території, населені італійцями. Італія на деякий час погодилась зберегти нейтралітет. Після наступу німців у Болгарії Італія вела активні переговори з Німеччиною, проте після зупинення наступу німецьких військ переговори з Антантою було відновлено.
3 серпня 1914 року Віктор Еммануїл III повідомив Вільгельму II, що з італійської точки зору виникнення даної війни не підходить під формулювання casus foederis у тексті договору про Троїстий союз.
Бойові дії на Італійському фронті тривали з травня 1915 по листопад 1918 року.
Італійський театр воєнних дій розташовувався вздовж усього австро-італійського кордону, від Трентіно до Адріатичного моря. Головним фактором вступу Італії у війну на боці Антанти стало бажання провести значні територіальні зміни за рахунок Австро-Угорщини.
Після вступу до війни італійське командування планувало провести потужний наступ углиб території Австрії і захопити низку важливих міст, однак невдовзі бойові дії на Італійському театрі воєнних дій набули характеру позиційних, аналогічних до бойових дій на Західному фронті.
У 1915 році наступальна ініціатива була на боці Італії, однак італійське командування не змогло здійснити вдалий наступ. Суть плану італійського наступу полягав у необхідності скористатись тим, що основні сили айстро-угорської армії навесні 1915 року перебували на Східному фронті й вели запеклі бої з російською армією, потім здійснити загальний наступ у долині Ізонцо й заволодіти усіма перевалами найважливішими пунктами на державному кордоні й таким чином позбавити австрійців у майбутньому можливості здійснювати наступальні операції.
Мобілізована італійська армія розгортала чотири армії, що мала у своєму складі 12 корпусів (35 дивізій). Чисельність контингенту призовників склала 2 мільйони осіб, з них половину була одразу ж призвана до діючої армії. Решта склала запас. До завершення мобілізації чисельність італійських збройних сил склала 870 000 осіб із 1 500 легкими і 200 важкими гарматами. Формально італійську армію очолював король, але формально командувачем був начальник Генерального штабу генерал Луїджі Кадорна.
Із вступом Італії до війни айстро-німецькому командуванню довелось розробляти план компанії на Італійському фронті. На кордоні з Італією було зосереджено 12 австро-угорських дивізій. Після оголошення Італією війни Австро-Угорщині, австрійське командування терміново перекинуло сюди ще 5 дивізій із Сербського фронту і 2 дивізії з Галичини.
Італійська армія чисельно переважала австрійську, але значно поступалася останній у бойовій підготовці й технічному оснащенні. Мало місце гостра нестача кулеметів, на озброєнні артилерії були переважено легкі 75-мм гармати Круппа. Армія відчувала нестачу в авіації, інженерних засобах, боєприпасах. Тактична й теоретична підготовка вищого офіцерського складу була невисокою.
Сили 2-га армія 3-тя армія 7-й корпус 11-й Корпус 6-й корпус 2-й корпус 4-й корпус 13-та піхотна дивізія 14-та піхотна дивізія 20-та піхотна дивізія 19-та піхотна дивізія 21-ша піхотна дивізія 12-та піхотна дивізія 11-та піхотна дивізія 4-та піхотна дивізія 3-тя піхотна дивізія 32-га піхотна дивізія 7-ма піхотна дивізія 8-ма піхотна дивізія Снайперська дивізія Альпіні групи А і Б Половина 29-ї піхотної дивізії
Резерв 14-й корпус Половина 29-ї піхотної дивізії 22-га піхотна дивізія 28-ма піхотна дивізія 30-та піхотна дивізія 23-тя піхотна дивізія 27-ма піхотна дивізія 33-тя піхотна дивізія 1-ша кавалерійська дивізія 2-га кавалерійська дивізія 3-тя кавалерійська дивізія
1915 рік Одразу після оголошення війни, у ніч на 24 травня італійська армія перейшла в наступ, не завершивши зосередження й розгортання військ. Наступ розвивався у чотирьох напрямках. Італійські армії переважали австро-угорські війська за чисельністю вдвічі. В артилерійській підготовці взяли участь 700 італійських гармат. Бої розгорнулися одночасно на Ізонцо, у Карнійських та Кадорських Альпах, у Трентіно. У Трентіно, де наступ здійснювався кількома колонами, що сходились, італійським військам вдалося просунутись на лінію Коль-ді-Тонале — Рево — Роверето — Борго. У Кадорі частинам, що наступали вдалося захопити Монте-Кроче і Кортіна-д'Ампеццо.
Основним напрямком наступу став Ізонцо, де зосередилось головне угрупування італійських військ. На всьому фронті наступу, від Монте-Неро до Мої-Фальконе, зав'язались важкі прикордонні бої. Незважаючи на запеклий опір австрійських частин, тим, хто наступав, вдалося переправитись через Ізонцо. Італійцям вдалося розширити плацдарм після форсування річки біля Плави й захопити висоту Монте-Неро. Італійські частини увійшли до міста Горіція, однак потім їм довелося відступити звідси. Незабаром подальше просування італійських військ було призупинене контратаками австро-угорських військ, які отримали дві свіжі дивізії. Одним з факторів зупинки італійського наступу, стали помилки італійського командування, в першу чергу, недостатня артилерійська підготовка. Під час пересування військ вперед артилерія не підтримувала піхоту, що вела наступ, атаки були розрізненими, дротові загородження не були знищені артилерією. Результатом битві при Ізонцо, стало захоплення італійською армією незначних територій і зрив італійського плану на захоплення панівних висот на австро-італійському кордоні. Втрати італійців складали 16 000 вбитими, пораненими й полоненими.