Пе́рша радя́нсько-фі́нська війна́ (Радянсько-фінський збройний конфлікт (1918—1920)) () — бойові дії між білофінами та частинами РСЧА на території Радянської Росії (березень 1918 — жовтень 1920), які ні у фінляндській, ні в радянській історичній літературі не вважаються війною. Згідно з визначенням історика В. В. Похлєбкіна, це був «озброєний напад Фінляндії на Радянську Карелію в 1918—1920 роках, що розпочався в березні 1918-го і закінчився в травні 1920».

У березні 1918 року, переслідуючи супротивника (фінських «червоних») у ході Громадянської війни у Фінляндії, збройні формування білофінів перетнули російсько-фінляндський кордон і увійшли до Східної Карелії (див. Північнокарельська держава, Олонецький уряд). Бойові дії завершилися 14 жовтня 1920 підписанням Тартуського мирного договору між РРФСР і Фінляндією, який зафіксував низку територіальних поступок з боку Радянської Росії.

Передісторія Жовтнева революція 1917 року в Петрограді поклала початок захопленню влади більшовиками у всіх найбільших містах колишньої Російської імперії. Водночас по всій країні зароджувалися центри об'єднання антибільшовицьких сил. У Росії розпочалася громадянська війна.

Падіння Російського самодержавства та Жовтнева революція 1917 дозволили фінляндському Сенату проголосити 6 грудня 1917 незалежність. 18 (31) грудня 1917 року незалежність Фінляндської Республіки була визнана Радою Народних Комісарів. Фінляндія визнала, своєю чергою, уряд більшовиків. У країні при цьому посилилися заворушення та загострилася боротьба «червоних» та «білих», яка до січня 1918 року переросла у громадянську війну. Білофінські загони контролювали північну та центральну частини країни, південна ж частина з більшістю великих міст, де були зосереджені більшовизовані частини колишньої Російської імператорської армії, була зайнята загонами фінської Червоної гвардії.

Причини У 1918 році на території північної та центральної Росії спалахували повстання, такі як Ярославське, Іжевсько-Воткінське, Тамбовське, проголошувалися незалежні території. У випадку з Північнокарельською державою, Ребольською волістю, Пораярві повстанці сподівалися на допомогу сусідньої Фінляндії, з якою мали спільну мову та історичні зв'язки. На хвилі успіху у Фінляндії білі сподівалися на більше. Радянська Росія вела боротьбу на кількох фронтах і не могла протистояти Німеччині. Польща, Литва, Латвія, Естонія також були прикладом успішної боротьби з більшовизмом з використанням іноземної підтримки. Серед фінів великого поширення набула ідея Великої Фінляндії.

Події можна поділити на два етапи. Перший: міжнародна боротьба з більшовиками в надії на перемогу білого руху в цілому по Росії. І другий етап, коли стало зрозуміло, що радянська влада втримається, і можна сподіватися лише на тактичні успіхи на місцях, спираючись на національний рух та іноземну допомогу. Поняття окупації та визволення у цей історичний період надзвичайно відносні та розпливчасті. У радянській історіографії було прийнято розглядати лише територіальні та військові аспекти війни. Але водночас 30 000 переселенців, які виїхали до Фінляндії, свідчать про ставлення певної частини населення до радянізації.

Початковий період З 27 січня по 15 травня 1918 року на території Фінляндії тривала громадянська війна, між «червоними» (фін. punaiset, punikki), радикальними лівими, очолюваними Радою народних уповноважених Фінляндії ; та «білими» (фін. valkoiset), буржуазно — демократичними силами фінського Сенату. Червоних підтримала Російська Радянська Республіка (відправлення зброї та червоногвардійців), тоді як білі отримували військову допомогу від Німецької імперії та, неофіційно, від Швеції (шведські добровольці, військовий контингент та сили флоту на Аландських островах). У ході цієї війни, у міру відступу «червоних», відбулося проникнення білофінських загонів на територію Радянської Росії (Східну Карелію). Головними напрямами просування були міста Ухта та Кем.

23 лютого 1918 року, перебуваючи на станції Антреа (нині в Кам'яногірську), звертаючись до військ, верховний головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм виголосив свою промову, «клятву меча», у якій заявив, що «не вкладе меч в піхви, … доки останній вояк і хуліган Леніна не буде вигнаний як з Фінляндії, так і з Біломорської Карелії».Текст приказа от 1918 года в финской Викитеке. Офіційного оголошення війни, однак, з боку Фінляндії не було. До бажання генерала Маннергейма стати рятівником «старої Росії» у Фінляндії ставилися негативно, як мінімум вимагали підтримки західних країн та гарантій того, що «біла Росія» визнає фінську незалежність.

27 лютого уряд Фінляндії надіслав до Німеччини клопотання, щоб та, як країна, що воює проти Росії, розглядаючи Фінляндію як союзницю Німеччини, зажадала від Росії укласти мир із Фінляндією на основі приєднання Східної Карелії до Фінляндії. Запропонований фінами майбутній кордон з Росією мав проходити по лінії Східне узбережжя Ладозького озера — Онезьке озеро — Біле море.

На початку березня в ставці Маннергейма було розроблено план організації «національних повстань у Східній Карелії» та виділено спеціальних фінських інструкторів — кадрових військових для створення осередків повстання.

3 березня 1918 року було підписано Брестський мир між Радянською Росією та країнами Четверного союзу: (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією). Російські гарнізони виводилися із Фінляндії. Червоні фіни зазнали поразки й зникли в Карелії.

6 березня командувач Північним військовим округом () старший лейтенант єгерів Курт Валленіус запропонував Маннергейму розпочати наступ у Східній Карелії. Цього дня в Гельсінкі було створено «Тимчасовий Комітет Східної Карелії» — орган із запровадження окупаційної адміністрації в Радянській Карелії та підготовлено три групи вторгнення.

6—7 березня з'явилася офіційна заява глави фінляндської держави — регента Пера Евінда Свінхувуда про те, що Фінляндія готова укласти мир із Радянською Росією на «помірних Брестських умовах», тобто у разі, якщо до Фінляндії відійдуть Східна Карелія, частина Мурманської залізниці та весь Кольський півострів.

7-8 березня імператор Німеччини Вільгельм II відповів на звернення уряду Фінляндії, що Німеччина не вестиме війну за інтереси Фінляндії з Радянським урядом, який підписав Брестський мир, і не підтримуватиме військові дії Фінляндії, якщо та перенесе їх за межі своїх кордонів.

Початок бойових дій 7 березня фінський прем'єр-міністр висунув претензії на Східну Карелію та Кольський півострів, а 15 березня генерал Маннергейм підписав наказ про виступ трьох фінських груп вторгнення на завоювання Східної Карелії. Він затвердив «план Валленіуса», що передбачав захоплення частини колишньої території Російської імперії до лінії Петсамо (Печенга) — Кольський півострів — Біле море — Онезьке озеро — річка Свір — Ладозьке озеро. Маннергейм висунув також план ліквідації Петрограда як столиці Радянської Росії та перетворення міста та прилеглої території міст-супутників (Царське Село, Гатчина, Петергоф, Оранієнбаум та ін.) на «вільне місто-республіку» на зразок Данцига.

18 березня в селищі Ухта (Кальвальський район), зайнятому фінськими військами, зібрався «Тимчасовий Комітет зі Східної Карелії», який прийняв постанову про приєднання Східної Карелії до Фінляндії.

Висадка німецьких військ у Фінляндії та заняття ними Гельсінгфорса викликало серйозне занепокоєння у країн Антанти, що воювали з Німеччиною. З березня 1918 року в Мурманську за угодою з більшовицьким урядом висаджуються війська Антанти для захисту Мурманська та залізниці від можливого наступу німецько-фінських військ. З червоних фінів, що відступили на схід, британці сформували Мурманський легіон на чолі з Оскарі Токоєм для дій проти пов'язаних з німцями білофінів.

10—12 травня фінські загони атакували Печенгу, але були відбиті червоногвардійцями й британськими матросами з крейсера «Кохрейн», які прийшли їм на допомогу і вважали білофіннів союзниками ворожої кайзерівської Німеччини.

15 травня Ставка Маннергейма опублікувала рішення уряду Фінляндії оголосити війну Радянській Росії.

22 травня, обґрунтовуючи рішення керівництва Фінляндії розпочати війну проти Радянської Росії на засіданні Сейму, депутат і один із керівників фінського Міністерства закордонних справ (пізніше, у 1921—1922 роках, віцепрем'єр) професор Рафаель Вольдемар Еріх заявив: «Фінляндія пред'явить Росії позов за збитки, заподіяні війною [громадянською війною у Фінляндії]. Розмір цих збитків може бути покритий лише приєднанням до Фінляндії Східної Карелії та Мурманського узбережжя (Кольського півострова)».

15 жовтня 1918 року білофіни окупували Ребольську волость у Радянській Карелії.

У листопаді 1918 року Німеччина капітулювала, а фінський уряд переорієнтувався на Британську імперію. Таким чином, британські війська стали бачити у фінах не ворогів, а союзників у боротьбі з Радянською Росією. 12 грудня фінський парламент обрав Маннергейма регентом. 30 грудня 1918 року фінські війська під командуванням генерала Ветцера висадилися в Естонії, де надали допомогу естонському уряду у боротьбі з більшовицькими військами.

У січні 1919 року фіни зайняли Поросозерну волость Повенецького повіту (Медвежьегорский район).

21—22 квітня Олонецька добровольча армія з території Фінляндії розпочала масований наступ у Радянській Карелії на олонецькому напрямку.

21 квітня фіни зайняли Відлицю, 23 квітня — Тулоксу, ввечері того ж дня — місто Олонець, 24 квітня зайняли Вешкеліцу, 25 квітня підійшли до Пряжі, вийшли в район Сулажгори і почали загрожувати безпосередньо Петрозаводську. Одночасно Петрозаводську з півночі загрожували британські, канадські та білогвардійські війська. Наприкінці квітня Червоної армії вдалося стримати наступ фінів на Петрозаводськ.

У травні білогвардійські війська в Естонії розпочинали військові дії, погрожуючи Петрограду.

2 травня Рада Оборони РРФСР оголосила Петроградську, Олонецьку та Череповецьку губернії на облоговому стані. У травні-червні 1919 року фіни розпочали наступ на район Лодейного Поля і переправилися через Свір.

Відлицька операція 22 червня 1919 року радянським військам Міжозерного району було віддано наказ: відкинути противника за кордон Фінляндії. Для цього було вирішено завдати удару силами спеціально створеної флотилії з 8 кораблів вогневої підтримки та 4 пароплавів з десантом. 27 червня після артилерійської підготовки почалася висадка десанту, в якому брав участь і полк червоних фінів Антикайнена. Фіни у цьому напрямі відступили.

З 1 серпня почалися щоденні бомбардування Кронштадта літаками, що базувалися на фінській території. Під час бомбардування Кронштадта 13 серпня сталася велика пожежа складів лісу, а також згоріла будівля митниці. 18 серпня англійські торпедні катери здійснили атаку на кораблі Балтійського флоту, що стояли в Середній гавані Кронштадта. З радянського боку отримали пошкодження лінкор «Андрій Первозванний» та плавбаза підводних човнів Пам'ять «Азова», а есмінець «Гавриїл» потопив три катери. 31 серпня підводний човен «Пантера» біля острова Сескар потопив англійський есмінець «Вітторія».

11 жовтня війська Юденича почали наступ на Петроград і дійшли до Пулковських висот, але були розбиті. У грудні 1919 року англійський флот покинув Фінську затоку. 31 грудня 1919 року у Тарту було підписано перемир'я з Естонією.

18 травня 1920 року частини Червоної армії ліквідували так звану Північнокарельську державу зі столицею в селищі Ухта (Архангельська губернія), яка отримувала фінансову та військову допомогу від фінського уряду. Лише у липні 1920 року фінів вдалося вибити з більшої частини східної Карелії. Фінські війська залишилися лише в Ребольській та Поросозерській волостях Східної Карелії.

У 1920 році за Тартуським мирним договором Радянська Росія пішла на територіальні поступки: Фінляндія отримала Печенгську область у Заполяр'ї, західну частину півострова Рибачий та більшу частину півострова Середнього.

Див. також Радянсько-фінська війна (1939—1940) Радянсько-фінська війна (1941—1944) Радянсько-фінські війни