Цивільно-військові відносини — це сукупність загальних взаємовідносин між військовими інституціями, з одного боку, та цивільним урядом, неурядовими інституціями, організаціями та громадянами, з іншого. Ці стосунки ґрунтуються на формальних та неформальних взаємодіях. Формальні регулюються конституцією, законами, інструкціями та договорами. Неформальні становлять собою альянси і зв'язки на зразок військово-промислових, військово-бюрократичних та військово-академічних. На неформальні вагомий вплив справляють національні цивільні та військові традиції, особливе сприйняття військовими цивільних, а цивільних військовими, спільні цінності та специфічне розуміння «національних інтересів» і «загрози національній безпеці».

Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» від 19.06.2003 № 975-IV дає визначення терміну: «Цивільно-військові відносини — це сукупність правових взаємовідносин між суспільством та складовими частинами Воєнної організації держави, які охоплюють політичні, фінансово-економічні, соціальні та інші процеси у сфері національної безпеки і оборони».

Головною складовою формування системи цивільно-військових відносин є запровадження цивільного контролю над силовими структурами, що визнається однією з головних ознак стабільного політичного режиму в країні, а також демократичної зрілості самого суспільстваМіністерство юстиції України про питання цивільно-військових відносин в Україні.

Цивільно-військові стосунки є предметом вивчення такої академічної галузі як військова соціологія. Як предмет вивчення, цивільно-військові стосунки є новим напрямком, порівняно з такими галузями як політологія та соціологія.

Історія

Історія формування такої інституції як цивільно-військові стосунки почалася після Другої світової війни. Більшість досліджень та моделей 1950-х та 1960-х рр. зосереджувалися на цивільно-військових стосунках у країнах, що розвиваються.

Військово-політичні інтервенції повторювалися у формі успішних чи невдалих заколотів у більшості латиноамериканських республік, нових африканських державах, багатьох незалежних арабських країнах, окремих південноазійських державах, а також у ПакистаніPerlmutter, 1969: p. 382. Тому не випадково вивчення цивільно-військових стосунків та їх моделей стосувалось передусім країн, що розвиваються — Латинської Америки, Африки та Азії, де військові відігравали значну, якщо не домінантну роль.

Чимало політологів і соціологів спершу пояснювали керівну роль військових у країнах, що розвивалися як зобов'язання військових до модернізації й політичного розвитку цих суспільств. В більшості нових держав третього світу військові нерідко становили найкращий, можливо, найосвіченіший, елітарний прошарок суспільства, який відігравав провідну роль в політичному та економічному розвитку країни й у національному будівництві загалом.

В окремих країнах військові стали провідною часткою новоствореного середнього класу. Їх вважали високоефективною рушійною силою модернізації, вони мали навички, яких на той час не було в інших громадян їх країн. У багатьох незалежних державах Африки їм приписувалися заслуги розвитку національної самосвідомості та національного будівництва.

Хоча в цілому це була добра соціологічна теорія, однак наприкінці 1960-х рр. практика довела: в країнах третього світу щоразу, коли військові втручалися, аби допомогти розвинути ще слабке й інфантильне політичне суспільство, це спричиняло зростання чисельності, але не ефективності бюрократії й обмеження участі інших політичних сил в суспільних процесах. Військові ставали більш політизованішим, нові політичні інституції й структури не розвивалися, а економічні реформи в цих країнах (за винятком Бразилії, Чилі та Перу) не мали успіху. Ось чому вже у 1960-х роках увагу політологів та соціологів привернуло вивчення військово-політичного втручання (інтервенції), як найвпливовішої ролі військових у суспільстві країн, що стають на шлях розвитку.

Моделі цивільно-військових стосунків Відтоді, як практика військово-політичних інтервенцій у країнах третього світу привернула увагу політологів та соціологів, почали розвиватися теорії моделей цих стосунків у суспільстві.

Концепція Семюеля Хантінгтона

Семюел Філіп Хантінгтон (1927–2008) відомий переважно як автор концепції під назвою «зіткнення цивілізацій» та один з провідних фахівців з політичної транзитології, видав 1957 року свої власні дослідження цивільно-військових відносин у книзі «Солдат і Держава. Теорія і політика цивільно-військових відносин». Ось що згадував з цього приводу сам С. Хантінгтон: «Моя перша книга, що вийшла 1957 р., називалася „Солдат і Держава“ і була присвячена взаєминам військових і структур громадянського суспільства — в основному стосовно до Сполучених Штатів, але також і в ширшому сенсі. Вона викликала настільки суперечливі оцінки, що в остаточному підсумку, оскільки мій безпосередній керівник був від неї, м'яко кажучи, не в захваті, мені довелося покинути Гарвард і на чотири роки перебратися до Нью-Йорка, у Колумбійський університет. Пізніше, однак, у Гарварді зрозуміли, що зробили помилку, і запросили мене назад. Але та стара книга була піддана критиці не тільки професором з мого факультету, а й багатьма іншими авторитетними фахівцями. Однак минуло майже 50 років, і на неї посилаються ледь чи не як на класичну роботу про взаємовідносини військових і цивільних інститутів. І багато з тих, хто досліджують сьогодні цю тему, починають зі згадування тієї моєї книги»Хантингтон С. Persona grata. Трудности привыкания // Свободная мысль. — 2005. — № 4. .

Модель С. Хантінгтона відштовхувалася від ідеї професіоналізму офіцерського складуLewis M. England's Sea Officers: The Story of the Naval Profession / Michael Lewis. — London: George Allen & Unwin, 1939. , що визначався через досвід, відповідальність та корпоративність. В результаті гарвардський професор запропонував систему, що дає змогу встановити баланс між компетенцією військових і всеосяжним політичним верховенством цивільних; цю систему вчений визначив поняттям «об'єктивний контроль». Хантінгтон рекомендував, аби цивільне керівництво надало професійним військовим значну автономію в тактичній та оперативній сфері в обмін на їхнє повне та безумовне підпорядкування цивільному контролю в питаннях політики та «великої стратегії». Хоча ця система не завжди підтверджувалася практикою, вона протягом другої половини XX століття формувала уявлення американського «стратегічного співтовариства»Кортунов С. В. Военно-гражданские отношения в вопросах военной доктрины и военного строительства / С. В. Кортунов // Военно-гражданские отношения в демократическом обществе. — М. : Фонд Карнеги за международный мир, 1998. (а з ним — і усього західногоПечуров С. Л. Гражданско-военные отношения в англо-саксонской системе руководства вооруженными силами / Сергей Леонидович Печуров // Военная мысль (Военно-теоретический журнал: Орган Министерства обороны РФ). — 2008. — № 10. ) про те, як цивільній владі слід здійснювати нагляд за «воєнщиною». Коли її не порушували, вона приводила й до збалансованих у цілому відносин між цивільними та військовими, і до розумних політичних рішеньСерегин В. П. Гражданское общество и армия. О гражданских правах военнослужащих // Военная мысль. — 2002.- № 3. Трикило Е. А. Военно-гражданские отношения в условиях демократии: Социально-философский анализ: дис. … кандидата филос. наук : 09.00.11 / Трикило Елена Анатольевна. — М., 2002. .

Об'єктивний контроль можна вважати найнадійнішим засобом проти політизації збройних сил. Професійні військові просуваються по ієрархічній градації завдяки вдосконаленню своєї професійної майстерності. У зв'язку із цим вони прагнуть добитися максимальної ізольованості своєї професійної діяльності від зовнішніх впливів, і насамперед від політики. Як відзначав американський дослідник Дж. Лепінгуел, « є повною протилежністю політизації, тому що в міру політизації армія втрачає свою орієнтацію на вдосконалення військової майстерності й просування службовими сходами відповідно до критеріїв професіоналізму, перетворюючись замість цього на політичну організацію». За словами С. Хантінгтона, «втручання військових у політику є антитезою об'єктивному контролю: цивільний контроль зменшується в міру того, як збільшується участь армії в інституціональній, класовій і конституційній політиці. Суб'єктивний контроль, навпаки, припускає таке втручання. Суть об'єктивного цивільного контролю припускає визнання автономності військового професіоналізму; суть суб'єктивного цивільного контролю полягає в запереченні незалежності військової сфери. … суб'єктивний цивільний контроль досягає своїх цілей шляхом нав'язування військовим цивільних цінностей, перетворюючи армію на дзеркало держави. Об'єктивний цивільний контроль домагається своїх цілей шляхом мілітаризації армії, перетворюючи її в інструмент держави». При об'єктивному цивільному контролі, на переконання його прихильників, досягається принципове зниження впливу армії в суспільстві. Армія стає політично «стерильною» та нейтральною до всіх учасників політичної боротьби. Тим самим гасло цивільного контролю перестає бути маскуванням групових політичних інтересів, піднімаючись до рівня аналітичної концепції, здатної забезпечувати інтереси всіх соціальних прошарків суспільства. Контроль здійснюється тією мірою, наскільки зменшується влада військових групHuntington S. The Soldier and the State: The Theory and Policies of the Civil-Military Relations. — The Cambridge: Belknap Press of Harvard University Press, 1957. — p. 80 . Окрім того, за суб'єктивного контролю різні цивільні агенти, наприклад парламент і глава держави, намагаються максимізувати свій вплив на збройні сили. Водночас об'єктивний контроль передбачає визнання існування у збройних силах особливих, залишених професійним військовим автономних, вільних від політики сфер (наприклад, бойова підготовка, оволодіння навичками застосування різних видів зброї тощо)Huntington S. The Soldier and the State: The Theory and Policies of the Civil-Military Relations. — The Cambridge: Belknap Press of Harvard University Press, 1957. — p. 38. . У такий спосіб політична діяльність цивільних груп у збройних силах мінімізується. У своїй сфері військові самі здійснюють контроль. За умов об'єктивного контролю над збройними силами С. Хантінгтон зводить цивільний елемент контролю до тієї межі, яка не дає можливості військовим самостійно визначати, на приклад, порядок їхнього використання в рамках конституційного призначенняHuntington S. The Soldier and the State: The Theory and Policies of the Civil-Military Relations. — The Cambridge: Belknap Press of Harvard University Press, 1957. — p. 83. . Для порівняння, Ерік Нордлінгер пропонував «ліберальну» і «проникаючу» моделі цивільного контролю, хоча вони за змістом повністю збігались із хантінгтонівськими визначеннями об'єктивного та суб'єктивного контролю. Професор С. Хантінгтон констатував, що обидві ці форми цивільного контролю мають одну й ту саму мету — максимальне посилення цивільної влади стосовно влади військових структур і мінімізацію впливу військових на політику. Однак методи досягнення цих цілей у суб'єктивного та об'єктивного цивільного контролю радикально відрізняються.

Відштовхуючись від результатів дослідження С. Хантінгтона, всеосяжний цивільний контроль над воєнною організацією держави та її діяльністю апріорі приречений на провал. Значна частина контролю повинна бути організована у воєнній сфері зсередини і залишена за військовими, в усякому разі, поки офіцери та службовці діють відповідно до законів і директив легітимних органів державної влади. Тому збройні сили та військові формування тримають якомога далі від партійно-політичної боротьби за владу.