Бічний аміотрофічний склероз () — рідкісне прогресуюче нейродегенеративне захворювання невідомої етіології, яке уражає опорно-рухову систему. Хоч етіологія хвороби до кінця не з'ясована, більшість науковців припускає поліетіологічну природу хвороби (генетичні зміни, вплив токсинів, порушення метаболізму мотонейронів). Дегенеративні зміни відбуваються в корі головного мозку, в кірково-спинномозкових шляхах (які переважно проходять в бічних канатиках спинного мозку) та в передніх рогах спинного мозку. Часом можуть долучатися паркінсонізм та деменція, особливо при ендемічному для деяких тихоокеанських регіонів типі бічного аміотрофічного склерозу — комплексі БАС-паркінсонізм-деменція (хвороба Гуам). Патогенез хвороби включає декілька пов'язаних між собою ланок, таких як екситотоксичність, пероксидні реакції, агрегація білків, мітохондріальна дисфункція і т. д. Клінічні прояви хвороби вперше були описані Жаном-Мартеном Шарко в 1869 році і складається зі змішаного спастично-в'ялого (наявність елементів як центрального, так і периферичного паралічів) паралічу або парезу. Бічний аміотрофічний склероз має декілька варіантів дебюту. Діагноз хвороби виставляють на основі клінічної картини, а також при проведенні електроміографії, транскраніальної стимуляції, МРТ чи іншого методу нейровізуалізації, лабораторних та генетичних досліджень. Критерії, які забезпечують правильність та уніфікованість діагнозу в усьому світі називається «критеріями Ель Ескоріаль». Етіологічного лікування немає; єдиним ефективним засобом для патогенетичного лікування є рилузол, який дещо подовжує тривалість життя хворих. Активно проводиться симптоматичне лікування. Найчастіше хворі помирають від дихальної недостатності.
На бічний аміотрофічний склероз хворіли такі відомі люди, як Лу Геріг, Стівен Гокінг, Генрі Воллес, Кеннет Мітчелл. У суспільстві хвороба відома через проведену кампанію «Ice Bucket Challenge», яка була створена для збору грошей для вирішення проблеми бічного аміотрофічного склерозу.
Історія відкриття та дослідження
До Шарко Вперше термін «бічний аміотрофічний склероз» було використано в 1874 році Жаном-Мартеном Шарко. Але відокремленню бічного аміотрофічного склерозу в окрему нозологічну одиницю передувала серія відкриттів, пов'язаних з фізіологією моторної системи та хворобами, пов'язаними з БАС.
Ще в 1811 році Чарльз Белл, а слідом за ним Франсуа Мажанді в 1822 році довели, що передній корінець спинного мозку складається з рухових волокон, в той час як задній — з чутливих (так званий закон Белла-Мажанді). Той самий Белл в 1830 році спостерігав жінку з прогресуючим паралічем кінцівок та язика, але зі збереженою чутливістю. Розтин показав, що передня частина спинного мозку була змінена, а задня була нормальною. Всі ці відкриття та вже існуючі серед тогочасних фізіологів думки про можливість нейрогенної атрофії м'язів вказували на те, що ушкодження передніх рогів може призвести до паралічу.
У 1850 році Франсуа Аран описав синдром, який він назвав прогресуючою м'язовою атрофією (виникає при ушкодженні мотонейронів передніх рогів і протікає за типом периферичного паралічу). Дюшен стверджував, що описав такий самий синдром на рік раніше, але не опубліковував роботи. Між вченими конфлікту не виникло, але під впливом Дюшена Аран стверджував, що прогресуюча м'язова атрофія має міогенне походження. 1853 року Крувельє, дослідивши такий же випадок та виконавши аутопсію, прийшов до висновку про нейрогенне походження хвороби. 1859 року Фроманн та Дюменіль незалежно один від одного опублікували опис прогресуючої м'язової атрофії з бульбарними розладами. 1860 року Дюшен відокремив прогресуючий бульбарний параліч від прогресуючої м'язової атрофії (ґрунтуючись на різниці у швидкості виникненні бульбарних розладів). Того ж року Люїс описав зміни в мотонейронах передніх рогів при прогресуючій м'язовій атрофії.
Жан-Мартен Шарко
У 1869 році Жан-Мартен Шарко разом з Аліксом Жоффруа дав детальний опис хвороби (але ще не виділив її, як окрему нозологічну одиницю), яка згодом ним же буде названа «бічним аміотрофічним склерозом». Його припущення базувалися як на даних розтину, так і на даних клініки. Так, при розтині ним було відмічено, що пошкодження зазнають не тільки мотонейрони передніх рогів, але й бічні стовпи спинного мозку. Ними була описана детальна клінічна картина: симптоми, що відносилися до пошкодження верхнього мотонейрону (гіперрефлексія, спастичність), симптоми пошкодження нижнього нейрона (атрофія м'язів, фасцикуляції), бульбарні розлади (втрата міміки, гугнявість, відкритий рот, дисфагія), відсутність ментальних та чутливих розладів, відсутність розладів з боку органів малого таза. Шарко відділив бічний аміотрофічний склероз від прогресуючої м'язової атрофії, ґрунтуючись на повільному розвитку останньої, відсутності ураження довгастого мозку та відстуності спастичності.
Подальші дослідження
У 1875 році Вільгельм Ерб описав первинний бічний склероз, однак, він не вважав його окремим від бічного аміотрофічного склерозу захворюванням. В 1883 році Жюль Дежерін об'єднав бічний аміотрофічний склероз та прогресуючий бульбарний параліч, а в 1892 році й Вільям Говерс об'єднав бічний аміотрофічний склероз, прогресуючий бульбарний параліч та первинний бічний склероз, вважаючи, що ці захворювання є проявов ураження моторної системи і відмінність між ними полягає у рівні ушкодження (верхній та/або нижній мотонейрони) та швидкості прогресування. В тому ж 1883 році Кожевников першим на теренах Російської імперії описав бічний аміотрофічний склероз.
У 1900 році з'явилися перші повідомлення про високий рівень смертності від бічного аміотрофічного склерозу серед племені Чаморро на Гуамі. 1911 року про такий же високий рівень захворювності на півострові Кії повідомив Міура. 1933 року Волтер Брейн створив новий термін — «хвороба мотонейрона» — і об'єднав у цій категорії усі види ушкодження мотонейрона. 1936 року Окайя вперше описав комплекс БАС-паркінсонізм на Гуамі. Ці ж самі явища (високий рівень бічного аміотрофічного склерозу та комплекси БАС-паркінсонізм) з 1952 по 1954 роки спостерігали Хірано, Курланд, Кьорнер, Арнольд та Малдер. Остаточно комплекс БАС-паркінсонізм-деменція (Гуам-тип бічного аміотрофічного склерозу) був описаний Асао Хірано в 1961 році. 1963 року Гайдушек описав випадок БАСу в Новій Гвінеї. 1955 року Малдер та Курланд вперше описали сімейний тип бічного аміотрофічного склерозу.Пошуки етіології були різнонаправленими. Говерс вважав, що основою розвитку хвороби є генетично обумовлений дефект метаболізму нейронів. У СРСР проводилися дослідження для підтвердження вірусної теорії хвороби. Макакам-резус вводилися суспензії від хворих з БАС; це викликало стан подібний на БАС, однак такі ж дослідження в США не дали результату. Успішнінішими були дослідження впливу екзотоксинів для Гуам-типу хвороби: було встановлено роль токсинів, що містяться в саго для розвитку бічного аміотрофічного склерозу. Протягом 80-90-х років XX століття був проведений ряд генетичних досліджень. Було встановлено про роль мутації гена SOD1. Протягом «генетичних» досліджень було встановлено роль цілої низки генів для розвитку БАСу, серед них SETX, при якому розвивається ювенільний бічний аміотрофічний склероз та особливо гена TARDBP (TDP-43), мутації якого спостерігаються і при спорадичному, і при сімейному типі хвороби.
Анатомічно-фізіологічні основи Для доброго розуміння клініки хвороби необхідно добре розуміти анатомію та фізіологію утворів, які уражаються при бічному аміотрофічному склерозі.
При бічному аміотрофічному склерозі уражаються пірамідні шляхи, при чому як верхній, так нижній мотонейрони. Верхній мотонейрон — це нейрон, який міститься в головному мозку та контролює нижній, тобто в пірамідних шляхах наявна ієрархія. Він міститься в первинній руховій корі, премоторній корі та додатковій руховій корі. Гістологічно сюди входять декілька типів нейронів, найпопулярнішими з яких є клітини Беца (які складають, однак, 3-5 % всіх клітин). Від цих ділянок до нижніх мотонейронів прямують волокна (власне це і є пірамідні шляхи). Нижній мотонейрон міститься в ядрах черепних нервів та в ядрах передніх рогів спинного мозку. Саме цей нейрон і реалізує вплив мозку на м'язи, тобто забезпечує рух.
З руховою функцією тісно пов'язана лімбічна система — емоційний «центр» в головному мозку. Через посередництво центральної сірої речовини, вона контролює м'язи гортані, глотки, живота та дихальні м'язи.
При ушкодженні верхнього мотонейрона нижній позбавляється модулюючого впливу останнього. Це проявляється ознаками центрального паралічу чи парезу. При ушкодженні нижнього виникає периферичний параліч або парез.
Епідеміологія Якщо не враховувати ендемічні регіони, то показники захворюваності та поширеності є однаковими для всього світу. Для спорадичної форми показник захворюваності складає 0,2-2,4 випадку на 100 000 населення. Показник поширеності — 0,8-7,3 випадку на 100 000 населення. Популяційний ризик становить 1:400. Для ендемічних районів, до яких належать райони Хобара та Кодзаґава півострову Кії, що розташований на острові Хонсю, острови Гуам, Тініан та Рота, що належать до Маріанських островів та південне узбережжя Західної Нової Гвінеї, показники можуть бути в сто раз вищі. Співвідношення між хворими чоловіками та жінками складає 1,33-2,5 і спадає з кожною новою прожитою декадою. В районі 65-70 років співвідношення вирівнюється і навіть змінюється на протилежне, хоча це може бути пов'язано з вищою тривалістю жіночого життя і, як наслідок, більшою кількістю жінок такого віку, ніж чоловіків. Расові співвідношення (якщо не враховувати ендемічні регіони) є вивченими недостатньо. Американські дані свідчать про співвідношення між білими та іншими расами становить 1,6:1, хоча ряд дослідників вважає, що вивчення поширеності БАСу між небілими расами значно поступається вивченню цієї ж поширеності між білими американцями. Пік захворювання припадає на 55-75 років, а віковий діапазон сягає 20-80 років. БАС після 75 років трапляється рідко і таким чином не належить до вікових хвороб; з іншого боку вік є одним з чинників ризику. Виживаність сягає 2-3 років після встановлення діагнозу бічного аміотрофічного склерозу з бульбарним дебютом та 3-5 років у випадку іншого дебюту. 90 % випадків бічного аміотрофічного склерозу відносяться до спорадичного типу. 5-10 % випадків належать до сімейного типу бічного аміотрофічного склерозу, з них 10-20 % пов'язані з мутацією гена SOD1, 5-10 % пов'язано з геном TARDBP і 3-4 % з геном FUS. Одною з наявних тенденцій є ріст нових випадків. З іншого боку дослідження захворюваності, поширеності та їх динаміки часто ускладнюється різною методологією (наприклад, різноманітна термінологія в різних країнах), різноманіттям форм, варіантів та дебютів. Тому для уніфікації діагнозу створили «критерії Ель Ескоріаль».
Фактори ризику Єдиними безсумнівними факторами, які підвищують ризик захворіти на спорадичний бічний аміотрофічний склероз є вік та стать. З огляду на співвідношення хворих чоловіків та жінок стає зрозуміло, що чоловіча стать підвищує шанси на діагноз. У старших людей хвороба діагностується частіше, ніж у молодих; існує припущення, що зі значним старінням людства (яке особливо спостерігається у розвинутих країнах) діагнози «бічного аміотрофічного склерозу» та інших нейродегенеративних хвороб ставитимуться частіше.
Серед великої кількості досліджень, які мали на меті визначити фактори ризику, перевірених даних не знайшли. Дослідження в Нідерландах показали, що куріння підвищує ризик виникнення хвороби. Те саме стосується дослідження італійських футболістів, яке показало, що в них також підвищений ризик захворіти бічним аміотрофічним склерозом (ці дані критикують і спростовують через помилки в зборі інформації та її опрацювання) та серед колишніх футболістів НФЛ. Дослідження таких факторів, як алкоголізм, механічна та електрична травми, гормональні порушення, травма голови не дали чітких відповідей.
Кластери хвороби