Бугенвільська кампанія (, ) — бойові дії, що відбувалися між військами Японської імперії та військами Союзників в період з 1 листопада 1943 по 21 серпня 1945 року на острові Бугенвіль та його околицях в південній частині Тихого океану в період Другої Світової війни.
На той момент острів Бугенвіль входив в склад австралійської мандатної території Нова Гвінея, хоча географічно був частиною архіпелагу Соломонові острови. Тому бугенвільська кампанія розглядається як складова більш значної кампанії на Соломонових островах, а також як частина Новогвінейської кампанії.
В березні-квітні 1942 року японські сили окупували Бугенвіль і почали будівництво злітної смуги та морської бази в Буїні в південній частині острова, аеродром на острові Бука на північ від БугенвіляКнига: Murray-Millett: A War 2B Won, сс. 169—195 Книга: Ronald Spector: Eagle vs Sun, сс. 152—153, військово-морської бази поблизу Шортлендських островів. Таким чином японські бази забезпечували захист і безпеку свого головного плацдарму в Рабаулі, Нова Британія, і підтримку своїх гарнізонів на Соломонових островах.
Кампанія проходила на Північних Соломонових островах у два етапи. Перша фаза, під час якої американські війська висадилися та утримували периметр навколо плацдарму біля мису Торокіна, тривала з листопада 1943 по листопад 1944 р. Друга фаза, під час якої переважно австралійські війська пішли в наступ, вичищаючи осередки голодуючих, ізольованих японський військ, тривав з листопада 1944 року до серпня 1945 року, коли останні японські солдати на острові здалися. Під час останньої фази кампанії австралійські війська просувалися на північ до півострова Боніс і на південь до основної японської фортеці навколо Буїна, хоча війна закінчилася до того, як ці два анклави були повністю знищені.
Плани союзників
Знищення основної японської бази в Рабаулі було кінцевою метою наступу союзників на Соломонових островах. Щоб досягти цього, була розробена операцію «Катвіл». До 1943 року Рабаул був у радіусі дії важких бомбардувальників союзників, але для легких бомбардувальників і винищувачів супроводу потрібен був ближчий аеродром. Таким чином, весь острів Бугенвіль не потрібно було займати; було достатньо рівної ділянки землі для підтримки авіабази. За словами історика Семюеля Еліота Морісона, це «було єдиною причиною, чому була поставлена задача захопити частину Бугенвіля: створити передові аеродроми для ударів по Рабаулу».Morison 1958, p. 281
Район навколо мису Торокіна визначено прийнятним місцем висадки і розташуванням майбутньої авіабази союзників. Японські сили тут були незначні і вони не мали аеродрому. Бухта Імператриці Августи мала певну захищену якірну стоянку, а фізичні бар’єри на схід від мису – наприклад, гірські хребти та густі джунглі – означали, що контратака була б за межами можливостей японців тижнями, якщо не місяцями, що дозволило б військам США організуватися після висадки та дало б їм достатньо часу для встановлення міцного периметра.Morison 1958, pp. 283–284 Підготовка до висадки на мисі Торокіна отримала назву операції «Cherry Blossom» (Цвіт вишні).Morison 1958, pp. 280–281
Бугенвіль лежав у південно-західній частині Тихого океану, тому операції номінально проходили під командуванням генерала Дугласа Макартура, чий штаб знаходився в Брісбені, Австралія. Хоча Макартур мав схвалювати всі основні рішення, він передав планування та оперативний контроль адміралу Вільяму Голсі, командувачу Третього флоту США зі штаб-квартирою в Нумеа на Новій Каледонії.Morison 1958, p. 282 У середині жовтня Голсі призначив 1 листопада 1943 року датою вторгнення на Бугенвіль.Morison 1958, p. 284
На початку жовтня японцям стало зрозуміло, що союзники планують подальший наступ після захоплення Нової Джорджії, хоча мета була невизначеною. Командувач японського об'єднаного флоту адмірал Мінеїті Кога, відправив усі свої літаки-бомбардувальники з Трука в Рабаул. Ці літаки мали б об’єднатися з уже наявними наземними військово-повітряними силами та бомбити союзницькі бази та шляхи постачання в рамках плану, який японці назвали «Операція RO». Зрештою, цей план досяг дуже небагато, окрім подальшого виснаження японської авіації, оскільки японська авіація зазнала великих втрат,Miller 1959, pp. 233–248. що згодом перешкодило японській авіації завадити висадці військ США на островах Гілберта та Маршаллових островах.Shindo 2016, p. 61.
Щоб заплутати японців щодо справжньої мети союзників, було здійснено два інших вторгнення. Острови Трежері, на південний захід від Шортлендських островів, були зайняті 27 жовтня новозеландськими військами під командуванням бригадного генерала Роберта Роу, і було здійснено тимчасову висадку на острів Шуазель, одному з головних островів Соломонового ланцюга.Morison 1958, pp. 293–296
Контр-адмірал Теодор Вілкінсон, командувач амфібійними силами Третього флоту, був призначений Голсі керувати висадкою на мисі Торокіна з борту свого флагманського корабля, штурмового транспорту "USS George Clymer".Miller 1959, p. 244. Кораблі під командуванням Вілкінсона мали висадити I морський десантний корпус під командуванням генерал-майора Александера Вандегріфта, переможця сухопутної кампанії на Гуадалканалі. Сили Вандегріфта, загалом 14 321 чоловік, складалися з 3-ї дивізії морської піхоти (підсиленої) під командуванням генерал-майора Аллена Х. Тернаджа, 37-ї піхотної дивізії армії США під командуванням генерал-майора Роберта С. Бейтлера та підрозділу передової військово-морської бази №. 7.Morison 1958, p. 289
Бойові дії Висадка на мисі Торокіна
Три групи транспортів зійшлися в бухті Імператриці Августи вранці 1 листопада. Існуючі карти узбережжя Бугенвіля, якими володіли союзники, були дуже ненадійними картами німецького адміралтейства приблизно 1890-го року. Деякі виправлення були зроблені розвідувальними польотами та розвідкою підводних човнів.
З досвіду висадки на Гуадалканалі та на Новій Джорджиї адмірал Вілкінсон засвоїв важливий урок про необхідність швидкого розвантаження та відводу своїх повільних, уразливих транспортних засобів із зони висадки. З цією метою він завантажив свої транспорти лише наполовину, а вантажні кораблі – на чверть, і переконався, що 30% військ на березі допомагають у розвантаженні.Morison 1958, p. 303 Японці, захоплені зненацька, не змогли здійснити повітряний напад на флот вторгнення. Вілкінсон, вдячний за те, що його транспортні засоби змогли висадити майже весь військовий контингент і велику кількість матеріальних засобів, без японського повітряного нападу, наказав їм залишити територію перед заходом сонця.Morison 1958, p. 304
Японські сили навколо району висадки були обмежені чисельністю не більше ніж взвод, оскільки вони не очікували атаки в цьому районі, а їхня система матеріально-технічного забезпечення була не в змозі забезпечувати більшу кількість солдат.Tanaka 1980, p. 72. Коли звістка про висадку дійшла до Рабаула, віце-адмірал Томосіґе Самедзіма, командувач Восьмим японським флотом, негайно посадив 1000 солдатів із II батальйону 54-го піхотного полкуTanaka 1980, p. 73. на п’ять транспортних есмінців у Рабаулі та відправив їх до мису Торокіна. Транспорти супроводжувала група з двох важких крейсерів, двох легких крейсерів і шести міноносців на чолі з віце-адміралом Сентаро Оморі. Під час нічного плавання до Торокіна японські кораблі були помічені американським підводним човном і, можливо, пошуковим літаком. Занепокоєний тим, що він втратив елемент несподіванки, Оморі зв’язався по радіо з Самедзімою, щоб попросити дозволу відправити повільні транспорти назад до Рабаула, але продовжити з бойовими кораблями атакувати американські транспорти, які, як він припускав, все ще були в затоці імператриці Августи. Самедзіма погодився, і Оморі посунув вперед своїми крейсерами та есмінцями.Morison 1958, pp. 305–306
У той же час контр-адмірал Стентон Меррілл прямував до затоки з чотирма легкими крейсерами і вісьмома міноносцями. Обидва війська зустрілися рано вранці 2 листопада в битві в затоці Імператриці Августи, в якій японці втратили легкий крейсер «Сендай» і есмінець «Хацукадзе».Gailey 1991, p. 83.
Адмірал Кога не хотів ризикувати своїми дорогоцінними авіаносцями, тому він вирішив відправити сім важких крейсерів до Рабаула. Вони прибули 3 листопада. Звістка про прибуття крейсерів у район бойових дій дуже стурбувала Голсі: плацдарм Бугенвіль був ще досить вразливим, і у нього не було важких крейсерів, які б протистояли бомбардуванню. Пішовши на величезну авантюру, він наказав єдиній авіаносній силі під своїм безпосереднім командуванням, оперативній групі 38 під командуванням контр-адмірала Фредеріка К. Шермана, пошкодити або потопити якомога більше бойових кораблів в Рабаулі. Авіаційний удар, який був завданий 5 листопада з авіаносця Шермана «Саратога» та легкого авіаносця «Прінстон» у супроводі винищувачів наземного базування командування «Ейр Соломонс» і супроводжувався наземними літаками П’ятої повітряної арміїCraven and Cate (1951), p. 260 — не потопив жодного корабля, але завдав достатньо шкоди, щоб переконати Когу відвести важкі крейсери, не маючи змоги атакувати плацдарм.Morison 1958, pp. 323–328
Другий наліт було здійснено 11 листопада за допомогою літаків з авіаносців Essex, Bunker Hill та Independence разом із значною кількістю наземних бомбардувальників B-24. Бомбардувальники виявилися неефективними, але палубна авіація досягла певного успіху, потопивши есмінець і пошкодивши три есмінці та два крейсери.Craven and Cate (1951), pp. 260–261
Листопад 1943: розширення плацдарму
Оборона та розширення плацдарму на мисі Торокіна включала тривалу та запеклу війну в джунглях, з багатьма жертвами через малярію та інші тропічні хвороби. За винятком патрульних зіткнень, усі основні бої за розширення плацдарму відбувалися в секторі морської піхоти.Rentz 1946, p. 77. З 6 по 19 листопада полк 3-ї дивізії морської піхоти та 37-ма піхотна дивізія армії США були висаджені, і плацдарм поступово почав розширюватися.Rentz 1946, p. 53 З третьої спроби японці успішно висадили чотири міноносці з військовими за східну межу американського плацдарму до світанку 7 листопада. Незважаючи на присутність морських човнів, що працюють з острова Пуруата, японці здійснили цю висадку непомітно для американців. Тим не менш, наступного дня морські піхотинці знищили ці підрозділи в битві біля лагуни Коромокіна.Rentz 1946, pp. 40–45 У поєднанні з десантними силами японський 23-й піхотний полк, який був приписаний до 6-ї дивізії, також почав наступати на війська США з певним успіхом 7 листопада, перш ніж був відбитий наступного дня.
Частини двох штурмових батальйонів морської піхоти відтіснили японців, які блокували Півську гілку маршруту Нума-Нума під час битви за маршрут Піва 8–9 листопада. Потім морські піхотинці вибрали в цьому районі місця для двох злітно-посадкових смуг (злітна смуга на пляжі вже будувалася). Також 9 листопада генерал-майор Рой Гейгер прийняв командування I морським десантним корпусом Вандегріфта. Через чотири дні він прийняв від Вілкінсона командування всім районом плацдарму Торокіна. До цього часу «Периметр», як його називали, охоплював близько 7000 ярдів (6 400 м) пляжу і мав периметр близько 16 000 ярдів (14 630 м).Morison 1958, pp. 347–348 Потрібно було розчистити шляхи до нових злітно-посадкових смуг, і Тернадж доручив це завдання 21-му полку морської піхоти. Японська засідка в цьому районі призвела до битви при Кокосовому гаю 13–14 листопада, яка закінчилася тим, що морські піхотинці захопили контроль над точкою перетину Нума Нума та східно-західних стежок.
На початку листопада японці здійснювали повітряні нальоти на війська США навколо мису Торокіна; однак до 17 листопада втрати були такими, що японська 1-ша авіаносна дивізія, яка налічувала 370 літаків, була відведена назад до Трука. Таким чином, війська США змогли поступово розширити свій периметр до 5,0–6,2 миль (8–10 км), зрештою захопивши два аеродроми, за допомогою яких вони згодом могли розпочати власні атаки на Рабаул. Після цього японські війська на Бугенвілі були фактично ізольовані.