Манфред Герман Вернер (; 24 вересня 1934, Штутгарт — 13 серпня 1994, Брюссель) видатний німецький політик і дипломат. Перебував на посаді міністра оборони Німеччини в період з 1982 по 1988 рік. Потім обіймав посаду сьомого Генерального секретаря НАТО з 1988 по 1994. Під час свого перебування на посту Генерального секретаря побачив кінець холодної війни і возз'єднання Німеччини. Під час проходження служби на даній посаді, лікарі у нього діагностували рак, але не зважаючи на тяжку хворобу, продовжував працювати до останніх днів.
Сім'я Він виріс в будинку свого діда у Штутгарті. Навчався в гімназії Йоханнес-Кеплер. Був двічі одружений: спочатку на Анні Касар, а потім з Ельфрою Вернер, котра була засновником та активним учасником декількох німецьких благодійних армійських організацій, 4 липня 2006 року через пухлину головного мозку померла.
Освіта Після закінчення гімназії та складання випускних іспитів в 1953 році починає вивчати право в Гейдельберзі, Парижі і Мюнхені. Отримав свій перший диплом у 1957, а другий у 1961. Отримав ступінь доктора юридичних наук у 1961 році за роботу присвячену міжнародному праву. Після цього працював в адміністрації області Баден-Вюртемберг, що на півдні Німеччини. Був членом парламенту Баден-Вюртемберг від округу Геппінген до 1965.
Політична кар'єра Вернер був обраний від Християнсько-демократичного союзу до німецького парламенту, як представник Геппінгену.
4 жовтня 1982 призначений федеральним міністром оборони, в уряді Гельмут Коля. Вернер відігравав важливу роль у впровадженні рішення НАТО по розгортанню балістичних ракет середньої дальності, після невдалих переговорів щодо скорочення озброєнь з Радянським Союзом, для протидії розгортання радянської ракети РСД-10.
У 1983 році Вернер зіткнувся з критикою у зв'язку зі скандалом навколо німецького генерала Гюнтера Кісслінга. Німецька військова розвідка звинуватила Кісслінга в гомосексуальності. Як потім з'ясувалося інформація виявилася помилковою. Вернер наказав Кісслінгу достроково вийти на пенсію, оскільки гомосексуальність, становив серйозну загрозу безпеці в той час. Кісслінг наполягав на дисциплінарних процедурах проти самого себе і врешті-решт домігся свого відновлення. Вернер прийняв політичну відповідальність і станом на 18 травня 1984 подав у відставку, однак канцлер Німеччини Гельмут Коль відхилив прохання.
У грудні 1987 року шістнадцять членів НАТО обрали Генеральним секретарем Вернера. Він був першим німецьким громадянином, призначеним на цю посаду. Чимало часу зайняло переоформлення з посади в уряді Німеччини, тому він вступив на посаду 1 липня 1988. Не переставав виконувати свої обов'язки, попри важку хворобу аж до своєї смерті від раку в 1994 році.
Нагороди
З 1996 року Міністерство оборони Німеччини щорічно нагороджує медаллю Манфреда Вернера громадських діячів за особливі здобутки у справі миру і свободи в Європі.
З того часу відзнаку отримали:
1996 Річард Голбрук (), американський дипломат і спеціальний представник в Боснії і Герцеговині та Косово 1997 Евальд-Генріх фон Клейст-Шменцін (), видавець та ініціатор Мюнхенської конференції з безпеки 1998 Доктор Герд Вагнер () (посмертно), за реалізацію Дейтонської угоди 1999 Доктор Януш Онишкевич (, Міністр оборони Польщі 2000 Елізабет Понд (), Американська журналістка 2001 Карстен Фойгт (), координатор в німецького Державного департаменту з питань німецько-американської співпраці 2002 Хав'єр Солана (), представник ЄС з зовнішньої політики і колишній генеральний секретар НАТО 2003 Професор Катерина МакАрдл Келлехер (), голова Військово-морського коледжу США та колишня голова Аспенського інституту в Берліні 2005 Ганс Кошнік () 2006 Крістіан Шварц-Шиллінг () 2007 Мартті Ахтісаарі () 2009 Йорг Шьонбом () 2011 Ханс-Фрідріх фон Плетц (), німецький дипломат
На честь доктора Вернера на острові Лівінгстон (Південні Шетландські острови, Антарктика) названий каньйон, в знак визнання його внеску в процес об'єднання Європи.
Примітки
Література В. І. Головченко. Вернер Манфред // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760 с. ISBN 966-316-039-X