Ніага́рський водоспа́д () — комплекс водоспадів на річці Ніагара, що відокремлює американський штат Нью-Йорк від канадської провінції Онтаріо.
Характеристики Ніагарські водоспади — це водоспад Горсшу («Підкова») (), іноді ще званий Канадським водоспадом (), Американський водоспад () і водоспад «Фата» (). Разом ці три водоспади формують південну частину ніагарської ущелини. Хоча перепад висот водоспадів порівняно невеликий, водоспади дуже широкі, і за об'ємом води, що проходить через нього, Ніагарський водоспад — найпотужніший у Північній Америці: близько 3160 тонн води спадає з них кожну секунду, близько 90 % яких проходить через водоспад «Підкова».
Максимальна висота Ніагарського водоспаду — 57 м, максимальна ширина — 790 м (водоспад «Підкова»). Висота Американського водоспаду коливається від 21 до 30 м, а ширина — 320 м. Відстань між краями цих водоспадів становить 1039 м.
Середньорічна витрата води становить 2400—2800 м³/с, максимальна — 6400 м³/с, була зафіксована влітку на водоспаді «Підкова», а мінімальна взимку — 1400 м³/с. Водоспад за своєю шириною посідає 9-те, а за витратою води — 7-ме місце серед водоспадів світу.
Ніагарський водоспад був уперше відкритий для європейців бельгійським місіонером і мандрівником Луї Еннепеном 1677 року.
Утворення водоспаду Початок існування водоспаду відносять до Вісконсинського заледеніння, що закінчилось близько 10 000 років тому. Північноамериканські Великі озера і річка Ніагара — це результат існування останнього континентального льодовикового щита — Лаврентійського, що сповзав з території східної Канади. Льодовик рухався подібно до бульдозера: перемелюючи каміння і ґрунт, зрушуючи їх з місця, заглиблюючи русла річок і створюючи озера. У певних місцях відкладалися уламки порід (донна морена), примушуючи річки створювати нові русла. Геологи висловлюють припущення, що існує стара долина, похована під льодовиковими наносами приблизно в районі Велландського каналу ().
Після того як крига скресла, дренажна канава з боку Великих озер перетворилася на сучасну річку Ніагара, яка не могла більше текти старою долиною, а утворила нове русло в докорінно зміненому ландшафті. Згодом річка Ніагара вирізала глибоку ущелину уздовж Ніагарського уступу, утворивши з північного берега обрив, викликаний ерозією гірських порід між озерами Ері та Онтаріо: річка розмивала старі морські скелі, геологічний вік яких був старший за льодовик. Три великі формації гірських порід були розмиті вщент в ущелині, утвореній річкою Ніагарою.
Коли знову утворене русло Ніагари зіштовхнулось з тривкими до ерозії доломітовими породами, цей шар став еродувати набагато повільніше, ніж м'які сланцеві й піскуваті породи, що лежали на нижчому рівні. За даними аерофотознімання чітко встановлюється геологічна формація Локпорт (Lockport Formation) середньо-силурійского періоду, яка лежить вверх за течією водоспаду і становить приблизно третину верхньої частини стіни ущелини. Вона представлена дуже щільними, міцними вапняками і доломітами. Безпосередньо під ними дві третини відкосу займають породи формації Рочестер (Rochester Formation) раннього силурійського періоду, — більш слабкі, м'якші і крихкіші. Вони здебільшого представлені чергуванням глинистого сланцю з тонкими пластами вапняку, що містить численні скам'янілості. Оскільки цей шар еродується значно легше, водний потік підрізає тверді пласти й утворює водоспад.
Близько 10 900 років тому Ніагарські водоспади знаходилися на місці сучасних поселень Квінстон, провінція Онтаріо (Queenston, Ontario), та Луістон, штат Нью-Йорк (Lewiston, NY), але через ерозію вони відступили на 11 кілометрів на південь. Ерозія також змінила форму водоспаду Підкова від невеликої арки, з часом перетворившись на підковоподібну і до нинішньої форми у вигляді гігантської літери V.
Походження назви та історія освоєння території
Існує декілька версій походження назви «Ніагара». Так, професор канадського університету Trent University Лінда Лі Реві (Linda Lee Revie) вважає, що слово «Ніагара» («Грім Вод») походить від самоназви одного з ірокезьких народів Нейтраль — Onguiaronon («Народ Гримлячих Вод»). З часом європейські поселенці англізували це слово на «Nee-ah-guh-ah». Американський історик та професор каліфорнійського університету Джордж Стюарт писав, що назва походить від ірокезького поселення Ongniaahra («Точка землі, поділена надвоє»)
Перша згадка про Ніагарські водоспади серед європейських мандрівників з'явилася у нотатках французького мореплавця та майбутнього губернатора французьких поселень у Канаді, Самюеля де Шамплена у 1603 році. Сам він ці водоспади не бачив, а писав про них зі слів місцевих індіанців:«У четвер, на десятий день місяця, ми обійшли Заячий Острів приблизно півтори ліги вздовж північного узбережжя, де інші індіанці пристали до нашої барки, серед яких був один молодий алгонкінець, який пройшов значну відстань у вищеназваному великому озері. Ми розпитали його дуже ретельно, як до того розпитували й інших дикунів. Він розповів нам, що… там знаходиться водоспад приблизно лігою завширшки, де велика маса води спадає у вищевказане озеро; що після водоспаду вже не можна побачити землі з іншої сторони, а тільки море настільки велике, що вони ніколи не бачили його кінця, та й не чули, щоб хтось інший бачив».
Першими європейцями, які побували на водоспадах, вважаються бельгійський священик-францисканець Луї Еннепен та французький дослідник Робер де ла Саль. Досліджуючи території Нової Франції, вони побували на водоспадах у 1678 р. Вражений побаченим, Луї Еннепен пізніше написав у своїй праці «Опис Луїзіани»:«За чотири ліги від озера Фронтенак (озеро Онтаріо) знаходиться неймовірний водоспад Катаракта, якому немає рівних…Поміж озерами Онтаріо та Ері пролягає величезна та чудова Водяна Каденція, яка спадає настільки дивовижним та неймовірним чином, що немає тому рівних у Всесвіті. Так, в Італії та у Середземноморських районах можна знайти щось подібне, та ми можемо сміливо сказати, що все це жалюгідні відтінки в порівнянні із водоспадом, про який ми зараз говоримо. У підніжжі цієї жахливої прірви ми зустрічаємо річку Ніагара, яка не більш ніж чверть ліги в ширину, але неймовірно глибока у деяких місцях. Перед Водоспадом вона настільки стрімка, що несамовито зносить будь-яку тварину, яка намагається перетнути її, щоб погодуватися на протилежному березі. Вони не в змозі протистояти силі течії, яка неминуче скидає їх з висоти в шістсот футів».Побудова мосту та прокладання залізниці у 1855 р. спричинила економічний та туристичний бум у регіоні: було побудовано багато тартаків, водяних млинів, шкіряних заводів. 17 березня 1892 року декілька невеликих поселень з американської сторони об'єдналися в місто Ніагара-Фоллс (канадське місто з такою самою назвою було засновано у 1904 році). У 1853 р. була закладена перша гідроелектростанція — Niagara Falls Hydraulic Power and Mining Company. Її потужності вистачало на освітлення водоспадів та на забезпечення електроенергією декількох навколишніх поселень. У 1895 році компанія «Westinghouse Electric» запустила найпотужнішу у світі ГЕС з генераторами, розробленими Ніколою Теслою. Крім того, завдяки розвитку залізниці розвивався і туризм. Люди з усіх кінців світу приїжджали подивитися на Ніагарське чудо світу. Водоспади стали популярним місцем проведення медових місяців. Одним із таких туристів був, наприклад, Жером Бонапарт, брат Наполеона.
З розвитком території з'явились і нові проблеми: через численні промислові підприємства почалося масштабне забруднення річки токсичними речовинами. Щодо туризму, то доступ до водоспадів був платним та дуже обмеженим. Тому у 1860-х роках почалася кампанія за встановлення заповідності регіону. 30 квітня 1883 року губернатор штату Нью-Йорк Гровер Клівленд підписав білль, яким уповноважував спеціальну комісію відібрати територію для майбутнього заповідника та надавав кошти для викупу землі у приватних власників. Цей закон дозволив створити у 1885 році Ніагарський заповідник. На сьогоднішній день Niagara Falls State Park є найстарішим постійно діючим державним парком у США, і першим парком, для створення якого була застосована реквізиція приватної власності державою (eminent domain). З канадської сторони у 1885 році розпочалося створення національного парку провінції Онтаріо, який сьогодні відомий як Парк Королеви Вікторії.
У 1963 р. Ніагарський заповідник був проголошений Національним Надбанням США. У 2008 р. Конгресс затвердив його як Територію Національної Спадщини.
З метою запобігання подальшої ерозії ґрунту Канада та США з 1950 року почали спільно регулювати потік води.
Ніагарські Водоспади у фольклорі корінних народів Серед овір'їв народу сенеків, який належить до групи Ірокезів, побутувала думка, що крізь гуркіт водоспаду з ними розмовляють духи Маніту, які мешкають у Печері Вітрів за водоспадом «Фатою». У них була традиція кожного року приносити у жертву духам найкрасивішу дівчину племені. Якщо маніту були задоволені, рік мав бути врожайним і люди сподівались на багату здобич під час полювань. Така смерть вважалася почесною: душа людини переносилася у світ Маніту, де не було горя та страждань, але були родючі землі та добра здобич. Обряд супроводжувався танцями, співами, різноманітними іграми.
Останнє таке жертвоприношення було зроблено у 1679 році. Його свідком став де ла Саль, який проповідував серед індіанців християнство, та намагався перешкодити цьому варварському звичаю. На що він отримав відповідь від старійшин племені: «Твої слова свідчать проти тебе. Ти кажеш, що Христос подає нам приклад. То ж ми будемо слідувати йому. Чому у вас принесення жертви Христом — це великий подвиг, а у нас — щось жахливе?»
Того року у жертву мала бути принесена дочка вождя племені, красуня на ім'я Лела-Уала. Її батько, Орлине Око, був вдівцем. Єдиною рідною людиною у нього була дочка. Але він мужньо прийняв вибір старійшин. Коли каное дівчини, наповнене фруктами та квітами спустили у річку, ще один човен попрямував до водоспадів — це не витримав її батько. Вони обидвоє загинули. Але мешканці поселення вірили, що ці двоє перетворилися на духів добра та сили. Він став правителем Катаракти, а вона — дівою туману над водоспадами.
Згідно з однієї з легенд, традиція жертвоприношень розпочалась у сенеків, коли декілька років поспіль в них була посуха і неврожай. Отже, коли каное Лели-Уали впало у водоспад, її підхопили два сини бога Грому, Хінума. Обидва у той же час закохалися у дочку вождя, але вона пообіцяла стати нареченою тому, хто розкаже, який злий дух вбиває її людей. Молодший брат розповів про гігантську змію, яка живе на дні Ніагари. Раз на рік змія стає голодною, підіймається на поверхню, та отруює воду. Померлих вона поїдає. Дух Лели-Уали передав це Сенекам, і вони вбили змію. Труп змії впав на дно річки півколом, і сформував водоспад «Підкову».
Трюки та нещасні випадки Ніагарські водоспади завжди приваблювали до себе не тільки туристів, але й прихильників екстремальних розваг. У жовтні 1829 р. американський каскадер Сем Петч на прізвисько «Стрибун Янкі» стрибнув у водоспад Підкову з оглядової вежі. Він став першим із величезного переліку шибайголів, які намагалися кинути виклик силам природи. Більшість з них загинули або залишились покаліченими. Сьогодні будь-які трюки над водоспадами без узгодження із адміністрацією як канадського, так і американського парків заборонені, та караються штрафом до 5 000 доларів, або 6 місяцями ув'язнення, або і тим, і тим разом. Це, звичайно, якщо людина виживе.