Османська реконструкція Парижа — грандіозна програма громадських робіт на замовлення імператора Наполеона III і виконана префектом департаменту Сени, Жоржем-Еженом Османом між 1853 і 1870 рр. Реконструкція передбачала знесення переповнених і антисанітарних середньовічних кварталів, будівництво широких проспектів, парків та скверів, приєднання передмість, що оточували Париж, і будівництво нових каналізаційних колекторів, фонтанів і акведуків. Реалізація планів Османа зустрілася із запеклою протидією, і він звільняється від служби у Наполеона III в 1870 році; але роботи за його проєктами тривали до 1927. План вулиць і самобутній вигляд центру Парижа сьогодні багато в чому є результатом Османської реконструкції.de Moncan, Patrice, Le Paris d'Haussmann
Перенаселеність, хвороби, злочинність і заворушення в центрі старого Парижа
У середині XIX ст. центр Парижа був переповнений, похмурий, небезпечний та антисанітарний. 1845 року французький громадський діяч Віктор Консидеран писав:» «Париж є величезною майстернею гниття, де злидні, епідемії та хвороби живуть у згоді, куди сонячне світло і повітря рідко проникає. Париж жахливе місце, де рослини зморщуються і гинуть, де з семи маленьких дітей, четверо помирають протягом року»cited in de Moncan, Patrice, Le Paris d'Haussmann, p. 10.. План вулиць острову Сіте і прилеглого кварталу де Арсі, між Лувром і Готелем де Віль, мало змінилися з часу Середньовіччя. Щільність населення в цих районах була надзвичайно висока, в порівнянні з іншою частиною Парижа; в околиці Єлисейських полів, на кожні 186 квадратних метрів припадав один житель; в кварталах Арсі і Санте-Вуа, сьогодні третій округ, налічувався один житель на кожні три квадратних метриde Moncan, Patrice, Le Paris d'Haussmann, p. 21.. 1840 року лікар описав одну будівлю на острові Сіте, де в одній кімнаті у п'ять квадратних метрів на четвертому поверсі проживало двадцять три особиde Moncan, Patrice, Le Paris d'Haussmann, p. 10.. У таких умовах хвороби поширювалися дуже швидко. Епідемії холери спустошували місто в 1832 і 1848 роках. Епідемія 1848 року забрала життя п'яти відсотків жителів цих двох районів. Дорожній рух був ще однією серйозною проблемою. Найширші вулиці в цих двох районах п'ять метрів завширшки; найвужчі — один або два метри завширшки. Вагони, карети і вози насилу рухалися вулицямиHaussmann's Architectural Paris – The Art History Archive, checked 21 October 2007.. Центр міста був також колискою невдоволення і революції; між 1830 і 1848 роками сім збройних повстань і бунтів спалахували в центрі Парижа, зокрема, вздовж передмістя Сент-Антуан, навколо Готеля де Віль і навколо Гори Сен-Женев'єв на лівому березі. Жителі цих районів, що розбирали бруківку та блокували вузькі вулиці барикадами, мали бути витіснені армієюManeglier, Hervé, Paris Impérial, p. 19.
Перші спроби модернізувати місто Міські проблеми Парижа вкоренилися вже у XVIII ст. Вольтер був страшенно невдоволений ринками, які були «розміщені на вузьких вулицях, хизувались своєю паскудністю, поширюючи інфекції і викликаючи постійні розлади». Він писав, що фасад Лувра «прекрасний», але був захований за будівлями, «гідними готів і вандалів». Вольтер протестував, що уряд «інвестував у марність замість того, щоб вкладати гроші у громадські роботи». У 1739 він написав листа до прусського короля: «Я бачив вони стріляли феєрверки; краще б вони почали створювати мерію, красиві площі, чудові та зручні ринки, красиві фонтани, перш ніж, палити феєрверки»Maneglier, Hervé, 'Paris Impérial, La vie quotidienne sous le Second Empire’’.. Теоретик архітектури XVIII ст. та історик Катрмер де Квінсі запропонував створити та розширити громадські площі в кожному з районів, розширити площу перед собором Нотр-Дам і церквою Сен-Жерве, і спорудити широку вулицю, щоб з'єднати Лувр з Готелем де Віль, новою мерією. 1794 року під час Французької революції, «Комісія художників» розробила амбітний план будівництва широких проспектів, в тому числі однієї з вулиць у прямій лінії від площі Нації до Лувру, де сьогодні знаходиться авеню Вікторія, та площ з проспектами, що розходяться в різні напрямки, значною мірою з використанням землі, конфіскованої у церкви під час революції, але всі ці проєкти залишилися на паперіManeglier, Hervé, 'Paris Impérial, La vie quotidienne sous le Second Empire’’, p. 8-9.
Наполеон Бонапарт також мав амбітні плани щодо відновлення міста. Були розпочаті роботи над каналом, який би доставляв до міста прісну воду, і на вулиці Ріволі, починаючи від площі Згоди, яке було продовжене лише до Лувру до моменту падіння Імперії. «Якби тільки небеса дали мені ще двадцять років правління та трохи відпочинку,— писав він у вигнанні на Святій Єлені,— ми б сьогодні марно шукали старий Париж; від нього не залишилося б нічого, крім залишків"Maneglier, Hervé, Paris Impérial, p. 9. Середньовічне ядро та планування Парижа мало змінилися за доби Реставрації монархії та за правління короля Луї-Філіппа (1830–1848). Це був Париж вузьких звивистих вуличок і брудних стоків, описаних у романах Бальзака і Віктора Гюго. 1833 року новий префект Сени під керівництвом Луї-Філіппа Клод-Філібер Бартло, граф де Рамбюто зробив скромні покращення санітарії та комунікацій міста. Він побудував нову каналізацію, хоча вона все ще впадала безпосередньо в Сену, і кращу систему водопостачання. Він влаштував 180 кілометрів тротуарів, нову вулицю Лобо; новий міст Луї-Філіппа через Сену; і розчистив відкритий простір навколо готелю де Віль. Він побудував нову вулицю вздовж острова Сіте і три додаткові вулиці поперек неї: Рю д'Арколь, Рю-де-ла-Сіте і Рю Константін. Щоб отримати доступ до центрального ринку в Ле-Аль, він побудував широку нову вулицю (сьогодні вулиця Рамбюто) і розпочав роботу на бульварі Мальшерб. На лівому березі він побудував нову вулицю Суфло, яка звільнила простір навколо Пантеону, і розпочав роботу на вулиці де Еколь, між Політехнічною школою і Колеж де ФрансManeglier, Hervé, Paris Impérial, p. 16–18. Рамбюто хотів зробити більше, але його бюджет і повноваження були обмежені. Він не мав дозволів, щоб легко експропріювати власність для будівництва нових вулиць, і перший закон, який вимагав мінімальних стандартів охорони здоров’я для паризьких житлових будинків, не був прийнятий до квітня 1850 року за Луї-Наполеона Бонапарта, тодішнього президента Другої Французької РеспублікиManeglier, Hervé, Paris Impérial, p. 18. Луї-Наполеон Бонапарт і початок перебудови Парижа (1848–1852) Король Луї-Філіпп був повалений під час Лютневої революції 1848 року. 10 грудня 1848 року Луї-Наполеон Бонапарт, племінник Наполеона Бонапарта, переміг на перших прямих президентських виборах у Франції, набравши 74,2% поданих голосів. Його обрали значною мірою завдяки своєму знаменитому імені, а також через його обіцянку спробувати покінчити з бідністю та покращити життя простих людейMilza, Pierre, Napoleon III, pp. 189–90. Хоча він народився в Парижі, він дуже мало прожив у місті; з семи років він жив у вигнанні в Швейцарії, Великій Британії та США, а шість років був ув’язнений у Франції за спробу скинути короля Луї-Філіппа. Особливе враження на нього справив Лондон з його широкими вулицями, площами та великими громадськими парками. 1852 року він виступив із публічною промовою, в якій заявив: «Париж — серце Франції. Давайте докладемо наших зусиль, щоб прикрасити це велике місто. Давайте відкриємо нові вулиці, зробимо квартали робітничого класу, яким бракує повітря та світла, здоровішими та нехай благодатне сонячне світло проникає всюди в наші стіни»de Moncan, Patrice, «Le Paris d'Haussmann», с. 28.. Як тільки він став президентом, він підтримав будівництво першого субсидованого житла для робітників у Парижі, Сіте-Наполеон, на вулиці Рошшуар. Він запропонував завершити будівництво вулиці Ріволі від Лувру до Отелю-де-Віль, завершивши проєкт, розпочатий його дядьком Наполеоном Бонапартом, і почав перетворення Булонського лісу на новий великий громадський парк, створений за зразком Гайд-парку у Лондоні, але набагато більший, у західній частині міста. Він хотів, щоб обидва ці проєкти були завершені до кінця його терміну в 1852 році, але був розчарований повільним прогресом, досягнутим його префектом Сени Жаном-Жаком Берже. Префект не зміг досить швидко перенести роботу на вулиці Ріволі, і оригінальний дизайн Булонського лісу виявився катастрофою; архітектор Жак Іньяс Гіторф, який спроєктував площу Згоди для Луї-Філіппа, дотримувався інструкцій Луї-Наполеона імітувати Гайд-парк і спроєктував два озера, з'єднані струмком для нового парку, проте забувши врахувати різницю висот між двома озерами. Якби вони були побудовані, одне озеро негайно вилилося б в іншеGeorge-Eugène Haussmann, Les Mémoires, Paris (1891), цитується у Patrice de Moncan, ''Les jardins de Baron Haussmann, с. 24..
Наприкінці 1851 року, незадовго до закінчення терміну повноважень Луї-Наполеона Бонапарта, ні вулиця Ріволі, ні парк не просунулися дуже далеко. Він хотів балотуватися на переобрання в 1852 році, але був заблокований новою Конституцією, яка обмежувала його одним терміном. За зміну Конституції проголосувала більшість депутатів, але не необхідна більшість у дві третини. Не маючи можливості знову втекти, Наполеон за допомогою армії здійснив державний переворот 2 грудня 1851 р. і захопив владу. Його супротивники були заарештовані або заслані. Наступного року, 2 грудня 1852 року, він оголосив себе імператором, прийнявши тронне ім'я Наполеон IIIMilza, Pierre, Napoleon III, pp. 233–84.
Робота Османа над Великим перехрестям Парижа (1853–1859)
Наполеон III звільнив Бергера з посади префекта Сени і шукав ефективнішого менеджера. Міністр внутрішніх справ Віктор де Персіньї провів інтерв’ю з кількома кандидатами і обрав Жоржа-Ежена Османа, уроженця Ельзасу і префекта Жиронди, який вразив Персіньї його енергією, зухвалістю та вмінням долати або обходити проблеми та перешкоди. 22 червня 1853 року він став префектом Сени, а 29 червня імператор показав йому карту Парижа і доручив Осману «aérer, unifier, et embellir» Парижа: надати йому повітря і відкритий простір, з'єднати і об'єднати різні частини міста в одне ціле, щоб зробити його красивішимde Moncan, Patrice, Le Paris d'Haussmann, pp. 33–34.
Осман негайно розпочав перший етап реконструкції, якого прагнув Наполеон III: завершення «Grande croisée de Paris», Великого перехрестя в центрі Парижа, яке поліпшило б стан комунікацій зі сходу на захід уздовж вулиці Ріволі і вулиці Сент-Антуан, а також сполучення північ-південь уздовж двох нових бульварів, Страсбургзького та Севастопольського. Велике перехрестя було запропоноване Конвентом під час революції і започатковане Наполеоном I; Наполеон III був сповнений рішучості завершити його побудову. Добудові вулиці Ріволі було надано ще більший пріоритет, тому що імператор очікував завершення до відкриття Паризька Всесвітня виставка 1855 року, лише через два роки, і він хотів, щоб проєкт включав новий готель, Гранд-отель Лувр, перший великий розкішний готель у місті, де розміщувались імперські гості на виставціde Moncan, Le Paris d'Haussmann, pp. 41–42..
При імператорі Осман мав більшу владу, ніж будь-який з його попередників. У лютому 1851 року сенат Франції спростив закони про експропріацію, надавши йому повноваження експропріювати всю землю по обидва боки нової вулиці; і він не повинен був звітувати перед парламентом, лише перед імператором. Французький парламент, контрольований Наполеоном III, надав п’ятдесят мільйонів франків, але цього було майже недостатньо. Наполеон III звернувся до братів Перейра, Еміля та Ісаака, двох банкірів, які створили новий інвестиційний банк Креді Мобільє. Брати Перейри організували нову компанію, яка зібрала 24 мільйони франків для фінансування будівництва вулиці в обмін на права на будівництво нерухомості вздовж маршруту. Це стало зразком для будівництва всіх майбутніх бульварів Османаde Moncan, Le Paris d'Haussmann, pp. 48–52.