«Стра́йкер» () — сімейство колісних 8×8/4 бойових броньованих машин виробництва американської компанії General Dynamics Land Systems, що перебувають на озброєнні механізованих військ армії США. «Страйкер» створено на базі канадського бронетранспортера LAV III, який, у свою чергу, є глибокою модернізацією швейцарського бронетранспортера Piranha III 8×8. Бойові машини сімейства «Страйкер» є основним озброєнням бригадних бойових груп армії США, сформованих на початку 2000-х років, і призначені для транспортування підрозділів мотопіхоти (зазвичай мотопіхотного відділення) на полі бою, ведення ними бою з машини, вогневої підтримки їх у процесі та після спішування, а також для всебічної підтримки й забезпечення бойових дій механізованих підрозділів американської армії.
Ряд бойових броньованих машин «Страйкер» дістав свою назву на честь двох американських військовослужбовців, нагороджених посмертно вищою військовою нагородою США — Медаллю Пошани: рядового першого класу Стюарта С. Страйкера, який загинув у Другій світовій війні, і спеціаліста 4-го рангу Роберта Ф. Страйкера, що загинув у В'єтнамській війні.
Сімейство бойових машин «Страйкер» включає 10 різновидів броньованих машин, що перебувають на озброєнні бригадних бойових груп «Страйкер». Перші машини надійшли на озброєння американської армії в лютому 2002 року. Станом на квітень 2013 року було поставлено 4349 одиниць бойової техніки сімейства «Страйкер» різних типів.
Історія
Створення 12 жовтня 1999 року начальник штабу Армії США генерал Е.Шінсекі офіційно оголосив перспективний план трансформації сухопутних військ країни на майбутнє з урахуванням наявних та перспективних викликів і загроз сучасності в контексті завершення холодної війни. Програма, яка отримала назву «Мета майбутнього армії» (), відобразила намагання американських військових створити сили, які будуть спроможні швидко реагувати на кризові ситуації в будь-якому регіоні світу, здатні своєчасно розгортатися в районах оперативного призначення та домінувати в будь-якому конфлікті. Програма визначала адаптацію армії до доктрини гнучкого та релевантного реагування на ситуації і потребувала наявності на озброєнні відповідного новітнього озброєння та військової техніки. Першою фазою розробки цієї техніки була розробка проміжного варіанту лінійки бойових машин, що отримав назву «IAV» ( — «Проміжна броньована машина»), яка заповнюватиме розрив у можливостях сухопутних військ до ведення так званого «класичного» типу війн, застосовуючи важку та потужну бойову техніку піхоти типу БМП M2 «Бредлі» або легку та мобільну, і водночас слабко озброєну та захищену техніку типу M998 «Хаммер» для участі у військових конфліктах низької інтенсивності.
Після відбору декількох варіантів бронетранспортерів, що розглядалися як база для подальшого створення сімейства бойових броньованих машин, за основу було взято канадський бронетранспортер LAV III, який запропонувала філія компанії General Dynamics — General Motors Defence Canada. Уже через кілька місяців після початку випробувань у листопаді 2000 року правління канадської фірми уклало контракт на серійне виробництво 2131 машини «Страйкер» різних модифікацій та оснащення ними шести бригадних бойових груп швидкого реагування. Кожна бригадна бойова група отримувала понад 300 одиниць новітньої техніки. Перші зразки, що надходили, були лише 2-х типів: піхотний бронетранспортер M1126 (ICV), що мав замінити застарілий БТР M113, та САУ M1128 (MGS) з британською 105-мм нарізною танковою гарматою Royal Ordnance L7, що встановлювалася на перші зразки американських основних бойових танків «Абрамс». На ці самохідні гармати покладалося завдання безпосередньої вогневої підтримки піхотних підрозділів у бою.
27 лютого 2002 року у Форті Лодердейл (Флорида) міністерство армії США офіційно оголосило про перейменування «проміжного варіанту лінійки бойових машин» на «Страйкер». Від часу прийняття рішення про придбання канадського бронетранспортера LAV III вважалося, що це дострокове розв'язання проблеми, тому проект легкої аеромобільної бойової машини, що розроблялася за програмою «Майбутні Бойові Системи», не дійшов до реалізації і його було припиненоU.S. Army Combat Vehicle Plans Careen From Heavy GCV To «Stryker Lite» — LexingtonInstitute.org, 30 January 2014.
Вимоги до бойових машин
Головними критеріями під час відбору машини, яка мала задовольняти потреби військ швидкого реагування, визначалися начальником штабу американської армії: висока рухомість, швидкість, легкість в обслуговуванні, забезпеченні та ремонті і, головне, високий ступінь захищеності для особового складу.
Програма створення уніфікованої техніки на єдиному колісному шасі мала набагато більше привілеїв у порівнянні з «важкими» бригадами й, до того ж, була набагато дешевшою за них. Утримання однієї ударної бригади на «Страйкерах» коштує на 25 % менше за бригадну групу, озброєну БМП «Бредлі».
Водночас із самого початку випробувань цієї бойової машини виникли певні проблеми з відповідністю бронетранспортера тактико-технічним вимогам, яким він мав відповідати. Так, перші зразки БТР «Страйкер» мали технічні труднощі з перевезенням їх транспортними літаками C-130 «Геркулес». Через велику ширину бронетранспортерів у проходах між рядами сидінь та технікою не лишалося вільного місця. Тому на борт літака міг сісти неповний склад відділення, що, у свою чергу, створювало труднощі під час передислокації військ у визначені райони. На навчаннях, для того щоб вмістити «Страйкер» у літак, екіпажу доводилося знімати з нього 2 пускові димові установки, усі антени, ліву задню консоль, яка блокувала виїзд машини з літака, бойовий модуль на башті та ще деякі агрегати й деталі. У результаті відділення витрачало до 17 хвилин на встановлення обладнання на бойову машину після вивантаження з літака.
Генерал Е.Шінсекі у своїх вимогах до новітньої техніки визначав, що бригадна бойова група «Страйкерів» мала бути передислокована в будь-яке місце земної кулі протягом 96 годин; дивізія — протягом 120 годин, а 5 дивізій швидкого розгортання — протягом 30 діб. «Страйкер» перевозиться повітрям транспортними літаками C-5 «Ґелексі» (4 бойові машини), С-17 «Глоубмайстер III» (3 одиниці) та C-130 «Геркулес» (1 одиниця) і після доставки має бути в повній бойовій готовності до подальших дій.
Виробництво У листопаді 2000 року після укладання угоди на суму 4 млрд доларів на постачання 2131 БТР «Страйкер» різних модифікацій до американської армії компаніями «Дженерал дайнемікс ленд системз» та «Дженерал моторс дефенс» розпочалося збирання військової техніки на канадському заводі в Лондоні, Онтаріо. У лютому 2003 «Дженерал моторс дефенс» була придбана компанією GDLS і подальше виробництво провадилося тільки материнською фірмою. Для здійснення глибокої модернізації швейцарсько-канадської машини та приведення її до вимог, які визначалися керівництвом американської армії, до роботи було залучено два найбільших оборонних концерни США: General Dynamics і General Motors. На різних етапах у проекті брали участь різні підрозділи цих компаній. Основна робота покладалася на канадське відділення General Dynamics Land Systems, яке раніше було самостійною фірмою GMC і розробило бронемашини сімейства LAV.
Головний контрактор — GM General Dynamics Land Systems Defense Group LLC — здійснював серійне виробництво бронетехніки на чотирьох заводах. Основний процес виробництва та фінального збирання відбувався на заводах в американському місті Анністон, Алабама та канадському Лондоні, Онтаріо. Інженерні опрацьовування та проектувальні роботи проводилися в Стерлінг-Гайтс, Мічиган, устаткування, що монтувалися на горі корпусу, збиралися на заводі «Ліма Амі Тенк Плент» в Лімі, Огайо. З початком надходження перших зразків новітньої техніки до військ кілька субпідрядників розпочали випробування та постачання інших версій «лінійки» бойових машин до замовника.
Перші партії бронетранспортерів почали надходити до військ у квітні 2002 року. З часом американська армія збільшила замовлення на забезпечення 7-ї бригадної бойової групи й, відповідно, кількість техніки до 2691 одиниці.
Протягом 2005—2007 років армія США уклала ще 6 контрактів на постачання додаткових 1063 бойових машин до травня 2008 року. А вже через кілька місяців американські військові замовили на термін до грудня 2011 року постачання ще 615 БТР різної конфігурації на суму 1,2 млрд доларів і додатково 65 105-мм самохідних артилерійських установок M1128 (MGS).
Випробування У вересні 2002 року на полігоні Форт Льюїс (Такома, Вашингтон) Дослідницько-випробувальне командування армії США розпочало 16-денні польові випробування-змагання між підрозділами, оснащеними як старими бронетранспортерами M113A3, так і новітніми «Страйкерами». 13 вересня два механізованих взводи американської армії, оснащених відповідно 4-ма бронемашинами кожен, розпочали тестування з маршу на 50 миль. Протягом цього періоду бронетранспортери багато випробовували, вони пройшли різні тести та випробування з метою порівняння тактико-технічних характеристик.
За результатами навчань та першого досвіду бойових випробувань «Страйкера» відразу ж спалахнув скандал, пов'язаний із протистоянням між виробниками зброї за право постачання своєї продукції до сухопутних військ країни, зокрема, між апологетами колісної та гусеничної військової техніки. У серпні 2003 року до сенату США надійшов розгромний рапорт про характеристики нової бронемашини, який містив багато аналітичного матеріалу. «Страйкер» характеризувався як вкрай ненадійна, занадто дорога та неперспективна бойова машина. Основний наголос робився на провалі зусиль генерала Е.Шінсекі щодо прийняття на озброєння американської армії суперефективного БТР, який задовольнятиме усім викликам сучасних конфліктів.
Звіт критикував високу вразливість «Страйкерів» звичайними РПГ, якими насичені сучасні бойовики усього світу, надмірний розмір, БТР порівнювався зі шкільним автобусом, що у свою чергу, не давало можливості перевозити техніку літаками C-130 «Геркулес»MILITARY TRANSFORMATIO N. Низькі технічні можливості виявилися під час випробувань швидкісних характеристик, особливо на високій швидкості та поза шляхами; «Страйкери» мали погану стійкість, оскільки БТР міг перекинутися на звичайному шосе. Прибічники військової техніки на гусеничному ходу відстоювали погляд, що «Страйкери» за багатьма параметрами поступаються модернізованому БТР М113, а САУ М1128 (MGS) гірше за всіма характеристиками, від проекту перспективного M8 AGS. Навіть більше, співвідношення витрат на утримання «Страйкера» та М113 незрівнянні: умовно 1 миля оперативного застосування «Страйкера» за попередніми розрахунками коштує 10 $, а насправді — 52 $, у той час як БТР M113A3 — 3 $.
За твердженнями військових експертів «Страйкери» провалили 7 із 9-и основних іспитів у порівнянні з M113A3 та, зокрема, з його подовженою версією MTVL. Це вогнева міць, маневровість поза шляхами та в умовах міста, виживаність, надійність, спроможність перевезення повітрям і зручність для екіпажу та десанту.
Виявлені недоліки конструкції й оснащення, які довелося виправляти під час виробництва, призвели до подорожчання програми. У разі повного переведення проміжних бригад і дивізій на машини «Страйкер» загальна вартість замовлень перевищила 15 мільярдів доларів, хоча спочатку на оснащення шести бригад і влаштування супутньої інфраструктури планувалося витратити біля 12 мільярдів. Варто відзначити, що сума в 15 мільярдів доларів вписувалася в плани Пентагону і Конгресу: із самого початку програми IAV Stryker передбачалося резервування двох-трьох мільярдів на випадок непередбаченого збільшення видатків.