Розселення українців

Украї́нці — східноєвропейський слов'янський етнос, що сформувався на землях України. За межами України проживають в Росії, Казахстані, Молдові, Білорусі, Киргизстані, Узбекистані, Польщі, Канаді, США, Аргентині та інших країнах. Загальна чисельність перевищує 46 мільйонів осіб. З них 37 мільйонів мешкає в Україні. Розмовляють переважно українською мовою, що належить до східнослов'янської мовної групи. За релігійною приналежністю переважно християни східного обряду. До 20 століття вживали самоназву русь, русини, козаки. Також називалися рутенами, черкасами, роксоланами.

Теоретичні основи розселення Українців в Україні

Форми розселення та класифікація поселень. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна вирізнити такі головні й найпоширеніші його форми: Кочівництво — це форма розселення із специфічним господарським побутом. Розселення кочових народів, коли постійні населені пункти зазвичай відсутні, а кочове населення має лише тимчасові стоянки — табори. Дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір'ями — садибами, яке наближає людей до місць праці — земельних ділянок, лісів, мисливських угідь тощо. Найвиразніші приклади дисперсної форми розселення — це хутори в Україні. Дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною формою сільського розселення у більшості країн світу. Розміри сіл та їх розміщення значно різняться залежно від країни. Промислові поселення, які не «доросли» до рівня міст. (Найуніверсальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом промислових поселень є зосередження гірничопромислового населення (селища шахтарів і рудокопів, золотошукачів, робітників нафтопромислів та будівельних кар'єрів). Другий масовий вид промислових поселень пов'язаний з переробкою деревини, третій — з переробкою сільськогосподарської сировини). Поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості). Функції службових поселень (найчастіше невеликих за розміром) завжди вузькоспеціалізовані. Історично вони з'явилися лише за умов розвиненого суспільно-територіального поділу праці. Місто — найважливіша форма міського розселення.

Зазначені форми розселення далеко не завжди існують у чистому вигляді, вони часто утворюють численні мішані та перехідні модифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком продуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог життя. Класифікація за кількістю залежить від людності населення на території певної країни. В Україні поселення за кількістю поділяються на: Сільські

Дрібні села 250—500 чол. Великі села 500—1500 ч. Міські: СМТ (приблизно 900—2000 осіб); Міста (понад 10 тис. осіб); За людністю міста поділяються на: малі (до 50 тис. осіб) середні (50—100 тис. осіб) великі (100—250 тис. осіб) крупні (250—500 тис. осіб) найбільші (> 500 тис. осіб) мільйонери (> 1 млн. осіб) Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні кілометрів; проте вони не являють собою цілковиту міську забудову території, її «галявини» можуть бути зайняті селами, рекреаційними об'єктами тощо. Важливе значення для вивчення населення країни в цілому, а також її регіонів має дослідження міст. Вивчення системи міст країни — це одна із найбільш важливих проблем. При вивченні цієї проблематики найбільш оптимальною є концепція «територіально-урбаністичної структури» країни. Тут пропонується система ознак типології країн світу за особливостями процесу урбанізації, в тому числі з урахуванням характеру територіально-урбаністичної структури країни.

Міграція та урбанізація Розселення тісно пов'язане з міграціями. Основні види міграцій — зовнішні й внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на міжрайонні міграції та міграції між містом і селом. Зовнішньою називається міграція населення між країнами. Люди, які виїздять з країни, називаються емігрантами, а які приїздять — іммігрантами. У зовнішніх міграціях Україна в другій половині 90-х років мала від'ємне сальдо. З точки зору статистики, міграційні процеси не завжди раціональні для нашої країни: освітній рівень тих, хто прибуває в Україну, значно нижчий від освітнього рівня тих, хто вибуває з неї. За всіма показниками погіршується якісний склад населення України. З внутрішньої міграції найбільшу цікавість становить переселення з села до міста, що становить основу урбанізації. Урбанізацією називається збільшення питомої ваги міського населення й зростання соціально-економічної ролі міст, їх розвиток в загальній системі. Для світового суспільства в останні три століття характерною особливістю є процес інтенсивного посилення міграційних процесів, швидка урбанізація. Згідно з прогнозами, у 2025 р. частка міського населення в світі становитиме 60 %. В Україні за 1940—1992 рр. частка міських жителів зросла майже в 3 рази. Зараз в Україні показник урбанізації становить 67,2 %. Зростання міст і підвищення їх ролі визначає процес урбанізації (Донбас, Луганська обл., Дніпропетровська обл. — найвищий рівень урбанізації). Найвищий відсоток міського населення в Україні — у Донецькій (90 %), Дніпропетровській (84 %), Луганській (87 %) та Харківській (79 %) областях. Найнижчий — у Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (39 — 44 %). Міське населення більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров'я. Західні регіони України недостатньо урбанізовані. Процес урбанізації створює міські агломерації. Приклади міських агломерацій в Україні: Моноцентричні — Київська, Харківська, Львівська, Одеська.; Біцентричні — Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єнакієвська;. Поліцентричні — формуються на Донбасі. Є області де сільське населення переважає над міським: Тернопільська; Вінницька; Чернівецька; Івано-Франківська; Закарпатська. У багатьох країнах світу на базі великих міст формуються великі міські агломерації із багатомільйонним населенням. Такі агломерації, як Нью-Йоркська, Токійська, Лондонська, за чисельністю населення і економічним потенціалом переважають багато держав світу. Але ще більші за розмірами мегаполіси — великі урбанізовані райони, які утворюються в індустріальних країнах. Чисельність мегаполісу Токайдо (в Японії) — більше 50 млн. осіб; Північно-Східного мегаполісу у США — більше 40 млн. осіб і т. д. Міські агломерації зростають і в менш урбанізованих країнах. Наприклад, Індія кількістю великих багатомільйонних міст не поступається урбанізованим країнам, а головні індійські міські агломерації — Калькуттська і Бомбейська — належать до найбільших у світі. Ріст міст і агломерацій значно посилює їх роль у розселенні, економічному, культурному і політичному житті міст. У сільській місцевості високоіндустріальних країн широко розповсюджується міський спосіб життя. Сільська місцевість відчуває сильну дію міста. У ході урбанізації суттєвому навантаженню піддається природне середовище, особливо в індустріальних країнах, де цей процес розпочався раніше і проходить стихійно. Із розвитком НТП темпи урбанізації збільшуються і вона має все більш важливий вплив на життя суспільства. У ході цього процесу стрімко зростає кількість високоурбанізованих держав — це перш за все економічно розвинені країни, а також деякі держави Латинської Америки із середнім рівнем економічного розвитку. Під впливом НТП великі міста "притягують" виробництво до себе. Зосередженість в містах науково-дослідних закладів, вузів, великого контингенту висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукомістких виробництв, формуванню потужних інформаційних центрів. Початок НТП припав у нас на другу половину п'ятдесятих років (дозволено розвиток електронно-обчислювальної техніки, атомної енергетики, селекції, генетики, з'явились нові технології й синтетичні матеріали тощо). Основою НТП є оновлення економічного та соціального життя. Зміна галузевої структури є одним з основних показників зрушень у світовому господарстві, що справляє вплив і на територіальну організацію виробництва. Зріст продуктивності праці під впливом НТП сприяє збільшенню значення інфраструктурної сфери господарства (торгівля, транспорт, зв'язок). Найважливішою рисою НТП є перетворення науки на провідну ланку системи «наука — техніка — виробництво». Розвиток систем розселення веде до їх трансформації. Кінець XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст в світі. У деяких економічно розвинутих країнах світу процес урбанізації майже завершився, і відсоток міського населення сягнув високих позначок і далі майже не підвищується. Водночас швидко зростає їх приміське оточення: міста-супутники, які перетворюються чи на «міста-спальні», чи на промислові додатки великих міст. Місто-центр «розвантажується» від надмірної кількості виробничих об'єктів і населення. Проте посилюються його зв'язки з іншими поселеннями агломерації. Такий процес має назву субурбанізації. Ця тенденція останнім часом спостерігається і в Україні (забудова приміських територій, купівля земель на березі Дніпра, в Криму тощо).

Аналіз розселення українців

Історія розвитку економічного районування та розселення в Україні Залежно від структури економіки у деяких країнах щільність населення визначається передусім сільським населенням, в інших — міським. Найчастіше на ґрунті чималих ресурсів згодом розвивається обробна промисловість, і щільність населення стає наслідком дії обох факторів. За впливом факторів розселення Україні ділиться на три регіони, які майже збігаються з економічними районами. Основи економічного районування України створювалися досить давно — спочатку це було фізико-географічне районування. З кінця XVI й до половини XVII ст. з'явилося ціле гроно польських землеописів, які розглядали й українські території. Оскільки частина українських земель входила також до Московії, а потім Росії, то й тамтешні вчені звернули свою увагу на опис наших країв. Серед засновників районування був І. Кирилов (1689—1737), укладач першого атласу Росії. У праці «Квітучий стан Всеросійської держави» він дав географічний опис на підставі поділу 12 губерній. В. Татищев (1686—1750) запропонував проект нового поділу на губернії й провінції з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. М. Ломоносов (1711—1765) запровадив у Росії термін «економічна географія». Економічні райони, на його думку, повинні були виокремлюватися не за адміністративними характеристиками, а за особливостями народного господарства та зв'язку з природним середовищем. У 20-ті роки ХХ ст.. в Радянській Росії економічне районування досліджувалося у зв'язку з планом «ГОЕЛРО». Формування й розвиток економічний районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Економічний принцип полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка, завдяки сполученню природних особливостей, культурної спадщини та населення з його навичками виробничої діяльності, являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства країни. Отже, економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв, та його населення. Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початково порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв — енерговиробничі цикли.