8-ма армія (), або Італійська армія в Росії () — польова армія Збройних сил Італії часів Другої світової війни, що билася у 1942—1943 роках на південному фланзі Східного фронту проти Червоної армії.

Історія 25 січня 1940 року заснована ​​в Мілані й спочатку мала у своєму складі VI та XIV армійські корпуси. 12 червня 1940 року, одразу після вступу Італії у Другу світову війну, 8-му армію передислокували до Болоньї, причому XIV корпус розташовувався поблизу північно-східного кордону, між Тренто та Беллуно, а VI корпус — на південь від Віа Емілія, між Моденою та Анконою. 21 серпня XIV корпус підпорядкували 2-й армії, натомість до складу армії увійшов V армійський корпус, розгорнутий у південній частині кордону з Югославією, між Монте-Гроссо та Адріатичним морем.

31 жовтня 1940 року 8-му армію розформували.

​​1 квітня 1942 року розгорнута 8-ма італійська армія другого формування. У першій декаді червня II армійський та Альпійський корпуси, виділені до складу армії, для дії на Східному фронті, розпочали перекидання до Італійських експедиційних сил у Росії (CSIR), які вже перебували в районі проведення операцій і які, своєю чергою, були включені до складу 8-ї армії.

З липня 1942 року по березень 1943 року 8-ма армія діяла на Східному фронті, підтримуючи війська німецького вермахту, що діяли на Сталінградському фронті. Під командуванням генерала Італо Гарібольді 8-ма армія входила до складу групи армій «B» Максиміліана фон Вайкса та вела бойові дії проти радянських військ на середньому Дону для захисту лівого крила німецьких військ, які того літа розпочали штурм Сталінграда.

Восени 1942 року 8-ма армія мала в бойовому складі приблизно 230 000 бійців (з яких приблизно 150 000 діяли на передовій), 16 700 автотранспортних засобів, 1150 артилерійських тягачів, 4500 автотранспортних засобів, 25 000 тварин гужового транспорту та приблизно 940 гармат. Німці не були високої думки про спроможності союзних частин, зокрема італійських, вести бойові дії самостійно, тому дивізії Вермахту зазвичай розгорталися для підтримки. У грудні, під час радянського наступу на італійський сектор, для підтримки цієї ділянки фронту разом з ARMIR залишилися лише такі німецькі частини: 298-ма дивізія та частка підрозділів 385-ї піхотної та 27-ї танкової дивізій. Інші німецькі частини, спочатку розгорнуті з італійцями, на той час були задіяні в інших секторах, які також зазнавали великого тиску з боку радянських військ.

19 листопада Червона армія розпочала масований наступ, спрямований на оточення німецьких військ 6-ї армії Фрідріха Паулюса, затиснутих у Сталінграді. Операція призвела до знищення 3-ї румунської армії, розгорнутої на південний схід від 8-ї італійської армії. На світанку 16 грудня радянський наступ (операція «Малий Сатурн», перший етап Другої оборонної битви на Дону) також розпочався проти ліній оборони II корпусу, який прикривав центральну ділянку італійського фронту. Радянський наступ не застав італійські частини зненацька, враховуючи, що сутички та дрібномасштабні зіткнення вже тривали вздовж фронту з 11 грудня. Першу радянську атаку, що розпочалася з боку виступу в районі Верхнього Мамона, було відбито, але 17 грудня радянські війська задіяли свої бронетанкові війська та авіацію, розгромивши лінії Равенни та змусивши їх відступити. Водночас на південному сході були знищені також залишки 3-ї румунської армії. Метою великого маневру Червоної армії було замкнути два кліщові удари, що складалися з бронетанкових груп, за італо-німецько-румунською лінією оборони між Новою Калитвою та Вешенською. Гарібольді намагався якнайкраще закрити різні прогалини, перекидаючи частини з однієї позиції на іншу, але несподіваний відступ 298-ї німецької дивізії, розгорнутої між «Равенною» ліворуч та «Пасубіо» праворуч, ще більше підірвав і без того хиткий фронт. До 19 грудня радянський бронетанковий авангард вже прорвався до Кантемирівки, за 40 кілометрів всередині італійської лінії оборони на Дону, на тридцять кілометрів південніше вони досягли Чорткова, а 21 грудня дві колони радянських військ, що йшли з півночі та сходу, зустрілися в Дєгтево, приблизно за сімдесят кілометрів на південь від Сухого Донця, фактично замкнувши XXXV італійський армійський корпус та XXIX німецький армійський корпус у величезному «мішку».

Майже повністю позбавлені транспорту та палива (навіть легкі танки L6/40 були майже повністю втрачені внаслідок радянського нападу), італійські військові були змушені пішки блукати в пошуках виходу з оточення. Піхотні дивізії, що складалися з десятків тисяч бійців, яких тепер було важко контролювати, були значною мірою знищені, спустошені голодом та лютим холодом, і піддавалися атакам не лише ворожих бронетанкових колон, але й партизанських загонів.

Елементам дивізій «Торіно» та «Пасубіо» разом з німецькою 298-ю дивізією вдалося втриматися під Чортковим, оточеному радянськими військами. Однак у басейні Арбузівки розгорнулася трагедія: в наслідок запеклих боїв італійська армія зазнала втрату 20 000 жертв, зниклих безвісти та полонених, лише кільком групам вдалося вирватися з оточення.

Втім, радянський наступ не торкнувся Альпійського корпусу, який продовжував утримувати свої позиції на Дону. Дивізія «Юлія», яку на передовій замінила дивізія «Віченца», була розгорнута разом із німецьким XXIV армійським корпусом на правому фланзі, що залишився оголеним після поразки II корпусу. «Юлія» зайняла позицію на річці Калитва, де вона виснажила себе в безперервних боях, щоб утримати фронт. Тим часом на Дону, тепер покритому стійким льодом і тому прохідним навіть для танків, радянські війська готували другий етап прориву.

12 січня 1943 року радянські війська розпочали Острогозько-Розсошанський наступ. 16 січня розгромивши угорську 2-гу армію, розгорнуту на північ від Альпійського корпусу, наступного дня вони атакували залишки італійської піхоти, шо діяли разом з німецьким XXIV корпусом, на вузькому, приблизно 40-кілометровому фронті між злиттям Калитви та Дону на півночі та Кантемирівкою на півдні. В результаті італійський Альпійський корпус, що налічував дивізії «Юлія», «Кунеенсе», «Трідентина» та «Віченца», опинився в пастці.

Лише 17 січня командування видало наказ про відступ військ з позицій на Дону. У Подгірному, за двадцять кілометрів північніше Россош, де 18 січня зійшлися рештки італійських, угорських та німецьких військ, які відступали, стався невимовний хаос. На чолі відступаючих колон йшли підрозділи «Трідентини», більш-менш спроможні до ведення бою. Навіть залишки «Віченци» якимось чином зуміли пробити шлях на захід. Однак далі на південь «Юлії» та «Кунеенсе» довелося пожертвувати собою проти радянських бронетанкових військ, щоб запобігти руйнуванню лівого флангу відступу, тим самим поставивши під загрозу всю операцію.

22 січня останні вцілілі підрозділи «Юлії» було знищено, а між 25-м і 26-м числом настала черга залишків «Кунеенсе» та «Віченци», перехоплених противником поблизу Валуйок. Однак «Трідентині» довелося подолати дві останні переходи на шляху до виходу з котла: села Арнаутово та Миколаївка. Опівдні 26 січня, нарешті, після останнього кровопролитного бою, залишивши на полі велику кількість убитих і поранених, «Трідентині» вдалося вирватися з радянського оточення.

За десять днів три Альпійські дивізії, дивізія «Віченца», деякі німецькі частини XXIV корпусу та велика маса італійських, румунських та угорських відсталих військ подолали понад 120 км за несприятливих погодних умов (глибокий сніг та температура від -35 до -42 °C), маючи обмаль транспортних засобів та недостатній одяг, зазнаючи безперервних атак регулярних військ та радянських партизанів. 30 січня ті, хто залишився в живих з Альпійського армійського корпусу (разом із 16 000 німців та угорців), зібралися в Шебекіно, де вони нарешті змогли відпочити після 350 кілометрів виснажливих маршів та тринадцяти боїв. Втрати італійських дивізій під час радянських наступів у грудні та січні були особливо важкими: приблизно 84 930 загальних втрат з величезними втратами озброєння, військової техніки та майна.

З фактичним знищенням 8-ї армії участь Італії в кампанії на Східному фронті практично припинилася. Командування 8-ї армії передислокували до Харкова, і, починаючи з 30 березня, поступово репатрійували вцілілих вояків італійських дивізій. 8-му армію згодом перевели до Венето зі штаб-квартирою в Падуї, щоб розпочати відновлення дивізій, знищених у Росії; робота з реорганізації формувань тільки починалася, коли після перемир'я Італії з союзниками та подальшого вторгнення Німеччини армія та додані до неї частини були розформовані 10 вересня 1943 року. Деякі італійські частини, однак, продовжували добровільно діяти на Східному фронті, інші приєдналися до Руху Опору або намагалися дістатися до південної Італії, що перебувала під контролем союзників, щоб приєднатися до Італійської армії, що билася на боці антигітлерівської коаліції. Однак, більшість із них були депортовані до Німеччини як «військовополонені» та піддані примусовій праці на німецьких заводах. Набагато гірша доля спіткала військовополонених, що потрапили до радянського полону, інтернованих у таборах для військовополонених або частково утриманих у таборах ГУЛАГу.

Командування

Командири генерал армії Адальберто дука ді Бергамо () (25 січня — 31 жовтня 1940); дивізійний генерал Італо Гарібольді () (1 квітня 1942 — квітень 1943).

Склад армії на 10 грудня 1942 року Альпійський корпус 2-га альпійська дивізія «Трідентина» 3-тя альпійська дивізія «Юлія» 4-та альпійська дивізія «Кунеенсе» 2-й армійський корпус 3-тя піхотна дивізія «Равенна» 5-та піхотна дивізія «Коссерія» 35-й армійський корпус 298-ма піхотна дивізія 9-та піхотна дивізія «Пасубіо» Дивізійна група чорносорочечників «3 січня» 29-й армійський корпус 52-га піхотна дивізія «Торіно» 3-тя кавалерійська дивізія «Принц Амедео, герцог Аоста» 2-га піхотна дивізія «Сфорцеска»

Див. також Італійський експедиційний корпус в Росії Італійські війська в СРСР (1941-1943) Італійські військовополонені Другої світової війни 1-ша армія (Італія) 10-та армія (Італія) Італійська окупація Франції під час Другої світової війни

Примітки

Джерела Уго Кавальеро. Записки о войне. Дневник начальника итальянского генерального штаба. — Москва: Военное издательство Министерства обороны СССР, 1968. В. Г. Софронов, Итальянские войска на Восточном фронте. 1941—1943 гг. — М.: Вече, 2012. — 384 с., ил. (Враги и союзники). Philip S. Jowett, The Italian Army 1940-45 (1): Europe 1940—1943, Oxford — New York: Osprey, 2000. ISBN 978-1-85532-864-8 Le operazioni delle unità italiane al fronte russo, 1941—1943, Stato maggiore dell'esercito, Ufficio storico, 2000. Ciro Paoletti, A Military History of Italy, Westport, CT: Praeger Security International, 2007. ISBN 0-275-98505-9

Посилання

Відео Итальянская военная кинохроника — Armata Italiana in Russia 1941—1943 L'ARMIR-ARMATA ITALIANA IN RUSSIA