Стратегічна повітряна оборона Рейху () — стратегічна повітряна кампанія збройних сил Третього Рейху з протиповітряної оборони власно Німеччини та окупованих нею країн, а також території союзників-країн Осі під час Другої світової війни. Основний тягар цієї кампанії покладався на Люфтваффе, яка мала за головну мету протистояти стратегічним бомбардуванням противника та запобігти руйнівним нападам з повітря військово-повітряних сил західних союзників, а з 1944 року і ВПС Червоної армії по військових та цивільних об'єктах. У повітряних та протиповітряних боях та битвах, що тривали майже удень і вночі, брали участь тисячі літаків, авіаційних частин та засобів ППО. Кампанія була однією з найдовших, що коли-небудь були в історії ведення повітряних війн.
Відбити RAF Bomber Command (1939-1941) Зіткнувшись із підйомом Німеччини, Королівські ВПС провели політику розширення. Розвиток важких бомбардувальників розпочався до війни, але вони не були доступні у великій кількості до 1942 року. Королівські ВПС розробили доктрину бомбардування протягом довоєнних років. Британські стратеги вважали, що через низьку точність бомбардування найкращими цілями були б основні промислові міста. Ця доктрина відповідала переконанню начальника штабу Королівських ВПС, генерала Портала Чарльза, для якого знищення німецької моралі було запорукою перемогиOvery 1980, .. Він представив свою ідею "бомбардування морального духу" (пізніше відому як "бомбардування жаху"), що завершило б стратегічне бомбардування, беручи за ціль німецьких робітників, ломаючи їх моральний дух чи вбиваючи їх, щоб "зламати" німецьку машину війни. Це переконання виникло з політики Х'ю Тренчарда, "батька" Королівських ВПС - принести війну на національну територію Німеччини. Таким чином, стратеги сподівалися заподіяти таку шкоду в Німеччині та в окупованих країнах, щоб населення піднялося проти влади.
Королівські ВПС розпочали Другу світову війну без важких бомбардувальників. Найпотужнішим бомбардувальником у її арсеналі був Vickers Wellington. Незважаючи на свій радіус дії 4000 км та вражаючу піднімальну здатність на той час, цей середній бомбардувальник, як і всі бомбардувальники, що не ескортувалися, був вразливим перед винищувальною авіацією під час денних нальотів. Інші бомбардувальники, Armstrong Whitworth Whitley Handley Page Hampden були застарілими. Battle Rapids Fairey та Bristol Blenheim не несли достатньої кількості бомб для стратегічних бомбардувальних місійCaldwell & Muller 2007, ..
Повітряна кампанія над Європою розпочалася 4 вересня 1939 року, через день після декларації Великобританією війни Німеччині. Ціллю британських бомбардувальників була військово-морська база Вільгельмшавена. Адмірал Шеєр кишеньковий крейсер трохи постраждав, але були зареєстровані перші повітряні перемоги. RAF Bomber Command зазнає великих втрат під час рейдів, проведених з вересня по грудень (під час дивної війни), оскільки Королівські ВПС продовжували думати, що формації бомбардувальників можуть захищати себе без допомоги екскортів. 4 грудня рідкісний успіх живив цю ідею. 24 бомбардувальники Wellington прилетіли для місії над Геліголендом. На висоті 3000 метрів вони вступили в бій проти зенітної оборони, і проти Messerschmitt BF 109 та BF 110. Німецьким винищувачам не вдалося достатньо наблизитися до бомбардувальників; хвостові кулемети Wellington збили літак, в той час як бомбардувальники не зазнали втрат. Через десять днів силу з 12 Wellington було перехоплено, п’ять було знищено. Німці втратили лише один літак, і п’ять інших були пошкоджені. Британські аналітики вважали, що зенітки відповідальні за ці втратиCaldwell & Muller 207, ..
Під час битви в Геліголенді Королівські ВПС втратили 12 з 22 своїх бомбардувальників під час місії морського патрулювання, оскільки німецький радар помітив підхід бомбардувальників. Королівські ВПС повинні були припинити свої бомбардувальні операціїCaldwell & Muller 2007, .. Bomber Command визнав свою поразку і вирішив бомбардувати вночіOvery 1980, .. Ідея про те, що бомбардувальники пройдуть, щоб не сталося, була помилковою.
Британські стратеги, обговорювали в 1939-1941 роках стратегію бомбардувань, яка переважала б під час продовження конфлікту. Результати бомбардувань також були джерелом сварок. Деякі в Міністерстві повітря вважали, що технологія бомбардувань ще не була достатньо розроблена і що бажання точного бомбардування було нереалізованим. Для підтримки їхніх заяв вони використовували дослідження Butt, що лише 30 % бомб впали в цільову зону і лише 10 % в регіоні Руру. Ті, хто хотів продовжити точні бомбардування, звинуватили це дослідження за упередженість. Коли генерал Артур Траверс Гарріс приїхав до командування Bomber Command, він вирішив використати це дослідження для просування своєї політики зонних бомбардувань.
Створення системи захисту Визнання необхідності Люфтваффе не мало ефективної системи оборони на початку війни. Адольф Гітлер підштовхнув Німеччину до війни ще до того, як її оборона була повністю встановлена. Тому Люфтваффе було змушене імпровізувати та будувати оборону під час війни. Денні бомбардування в 1939-1940 роках були рідкістю. Відповідальність за територіальну оборону було покладено на Luftgaukommandos («регіональний повітряний штаб»). Система захисту в основному базувалася на зенітній зброї. Оборона була нескоординованою, а зв’язок – поганим. Ця відсутність координації між наземною обороною та повітряною зброєю була постійним джерелом проблем протягом усієї війниCaldwell & Muller 2007, .. Зокрема, для Гітлера оборона повинна була покладатися на наземну артилерію для надання «моральної підтримки» цивільному населенню, навіть якщо вона була не дуже ефективноюMurray 1938, .. Якби союзники розпочали великий наступ на Рурську область, із сторони Люфтваффе вони не зустріли б сильного спротиву. Кожна Luftgaukommando отримувала цілі, але не мала системи контролю в 1939 році. Проте рейди союзників були невеликими і не використовували слабкість Німеччини.
21 вересня 1939 року начальник штабу Люфтваффе Ганс Єшоннек уточнив роль денної винищувальної авіації у обороні території. Винищувальним підрозділам було поставлено конкретні завдання, вони залежали від місцевого командування ППО. Однак інші винищувальні підрозділи були приписані до кількох Luftflottes («повітряних флотів»). Винищувачі, розгорнуті на фронті, чергували оборонні та наступальні місії, виконуючи завдання з переваги в повітрі та запобігаючи ворожій авіації завдати шкоди території НімеччиниCaldwell & Muller 2007, .. Цей тип стратегії добре працював на фронті, але швидко стало зрозуміло, що відсутність підготовки, відсутність координації між різними ескадрильями та зенітною зброєю ускладнюють створення ефективного захистуd. Успіхи 1939-1940 рр. і слабкість наступу союзників завадили перевірити оборону.
Планування повітряної оборони Невдача Люфтваффе захистити Берлін від серії невеликих нальотів, здійснених Bomber Command Королівських ВПС під час битви за Британію, призвела до побудови сильної оборонної системи. Була створена мережа радарів — «Лінія Каммхубера», що пролягала від Франції до Данії. Більшість боїв Люфтваффе на Західному фронті були проти нічних нальотів Королівських ВПС. Однак його стратегія була поставлена під сумнів після провалу операції «Барбаросса». Ця стратегія «периферійної оборони» полягала в розгортанні літаків на краях окупованих територій, залишаючи центр території погано захищенимCaldwell & Muller 2007, .. Крім того, фронтові частини скаржилися на брак літаків і їх низьку продуктивність, і зокрема на відсутність літаків, здатних діяти за будь-якої погоди, а також на низьку швидкість набору висоти Messerschmitt Bf 109. Труднощі Люфтваффе полягали в тому, щоб розгорнути чудовий Focke-Wulf Fw 190. Генерал-фельдмаршал Ерхард Мільх допомагав Ернсту Удету у виробництві літаків і в розробці більш сучасних літаків. Однак на засіданні Промислової ради Рейху 18 вересня 1941 року вони пояснили, що нове покоління літаків не вдалося реалізувати і що застарілі літаки доведеться продовжувати виробляти для задоволення потреб.
У 1941 році Focke-Wulf Fw 190 почав частково замінювати Bf 109 як основний винищувач Люфтваффе. Fw 190 показав себе більш маневреним і краще озброєним, але його продуктивність вище 6000 метрів залишала бажати кращого. Версії Bf 109 добре воювали на великих висотах і не поступалися літакам союзників. Тому Oberkommando der Luftwaffe було вирішено продовжити виробництво обох літаків. В останні роки війни Fw 190 був оснащений важким озброєнням, що ще більше знизило його характеристики на великих висотах. Тому його використовували для знищення бомбардувальників, поки Bf 109 вступав у бій з винищувачами супроводуCooper 1981, .
Незважаючи на ці недоліки, Королівські ВПС ще не були в змозі кинути виклик домінуючому становищу Люфтваффе. Його основний винищувач, Supermarine Spitfire, не мав радіусу дії, щоб супроводжувати бомбардувальники над Німеччиною, а Королівські ВПС не мали чотиримоторних бомбардувальників, щоб завдати серйозної шкоди німецькій промисловості. Заподіяна шкода була незначною і не співмірною з великими втратами, зазнаними над Ла-Маншем проти чисельної меншості німецьких винищувачів.
США входять у війну Новий ворог Вхід у війну Сполучених Штатів 11 грудня 1941 року був неприємним сюрпризом для Oberkommando der Luftwaffe. Протягом дванадцяти місяців великі рейди, які очікувались проти німецьких цілей не мали місця, але наприкінці 1942 року німецькі літаки були розповсюджені по всьому східному фронту, а найкращі одиниці під командуванням Luftflotte 4 були залучені до битви при Сталінграді. У Північній Африці Люфтваффе втрачало перевагу в повітрі, а Королівські ВПС збільшували нічні рейди над Німеччиною. У травні 1942 року бомбардування Кельна було першим британським успіхом. Незважаючи на це, захист німецького неба не був пріоритетом, і підрозділи залишалися на фронтах, щоб підтримати просування військ на землі. 16 травня 1942 року під час конференції Герман Герінг зробив цікаве зауваження. Дійсно, якби формуванням бомбардувальників вдалося пробити протиповітряну оборону над Ла-Маншем, "в Німеччині нічого не було, щоб протистояти цьому". Однак відсутність масових нападів з боку американців та невдача британських денних рейдів зробили так, що мало стратегів переймалися розвитком захисту.
Бомбардувальні місії над Європейським операційним театром (ETO) забезпечувалися 8-м USAAF та 15-м USAAF. Ці підрозділи були обладнані важкими бомбардувальниками Boeing B-17 Flying Fortress і Consolidated B-24 Liberator. B-24 мали швидкість, радіус дій та потужність, що перевищували В-17, але у них виникли проблеми з перебуванням у формуванні вище 6500 метрів, що зробило їх більш вразливими для винищувачів та зенітокCaldwell & Muller 2007, .. У 1942 році американське командування не бачило необхідності супроводів довгого радіусу дії, і оскільки Bomber Command вважала, що бомбардувальники все ще пройдуть, дослідження цього типу літаків залишалися в мертвій точці. Lockheed P-38 Lightning був розроблений як ескортер і міг підійти для бомбардувальних місій. Однак виробництво ще не досягло свого максимального рівня, і великі втрати над Середземномор'ї заважали його розгортанню на інших фронтах. Як тимчасове рішення, американці прийняли британський Spitfire ; але він не мав необхідного подовження для глибоких місій на території противникаMurray 1983, ..
Оцінка супротивника