Міжнародне гуманітарне право (право війни, право збройних конфліктів) — сукупність міжнародно-правових норм і принципів, які регулюють захист жертв війни, а також обмежують методи і засоби ведення війни.
Українське законодавство визначає міжнародне гуманітарне право (право збройних конфліктів) як систему міжнародно визнаних правових норм і принципів, які застосовуються під час збройних конфліктів, встановлюючи права і обов'язки суб'єктів міжнародного права щодо заборони чи обмеження використання певних засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпечуючи захист жертв конфлікту та визначаючи відповідальність за порушення цих норм.
Міжнародне право збройних конфліктів кодифіковано у Гаазьких конвенціях та деклараціях 1899 і 1907 років, Женевських конвенціях про захист жертв війни 1949 року і Додаткових протоколах до них 1977 року, резолюціях Генеральної Асамблеї ООН та інших документах.
Гуманітарне міжнародне право – система конвенційних і звичайних норм та принципів міжнародного права, які, гуртуючись на засадах гуманізму і людяності, спрямовані на забезпечення поваги до людини, її природних прав і свобод та захисту від свавілля у період збройних конфліктів. Джерелами гуманітарного прав є міжнародні конвенції, які традиційно в юридичній науці іменуються нормами женевського та гаазького права. Зокрема це такі основоположні міжнародно-правові акти, як: Женевська конвенція про поводження з військовополоненими (1949 т р.), Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни (1949 р.), Гаазька конвенція про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту (1954 р.)Українська правнича енциклопедія / За заг. ред. В. М. Тертишника, Л. Р. Наливайко, А. Є. Фоменко, В. В. Ченцова. Київ: Алерта, 2023. С.168. ISBN 978-617-566-754-5.
Міжнародним гуманітарним правом забороняється: робити мирне населення або мирні об'єкти цілями ударів; завдавати не вибіркових ударів (не спрямовані на конкретну військову ціль або зброю), а також ударів, у результаті яких можна очікувати надмірну кількість жертв серед мирного населення в порівнянні з досягнутими військовими успіхами; використовувати голод серед мирного населення як засіб війни; завдавати ударів по об'єктах, що мають важливе значення для життєзабезпечення мирного населення; завдавати ударів по спорудах, що володіє значним енергетичним потенціалом (до таких належать греблі, дамби, АЕС). 30 травня 2008 року в Дубліні була прийнята Конвенція про заборону касетних бомб (до неї не приєдналися такі держави, як США, Китай, Росія). Українська правнича енциклопедія / За заг. ред. В. М. Тертишника, Л. Р. Наливайко, А. Є. Фоменко, В. В. Ченцова. Київ: Алерта, 2023. С. 168. ISBN 978-617-566-754-5.
Правовий статус держав по відношенню до конфлікту
Стан війни. Оголошення війни. Агресія
Стан війни тягне за собою певні юридичні наслідки відповідно до міжнародних договорів. Стан війни виражається не тільки у відкритій збройній боротьбі держав, а й у розриві мирних відносин між ними (дипломатичних, торговельних та ін.)
Відповідно до Третьої Гаазької конвенції 1907 р. стану війни обов'язково повинно передувати попередження у формі обґрунтованого оголошення війни або ультиматуму з умовним оголошенням війни. Про стан війни повинні бути негайно повідомлені нейтральні держави.III Гаазька конвенція 1907 р. Ст. 1, 2. .
З прийняттям Статуту ООН у 1945 році загроза сили або її застосування були заборонені за винятком випадків: індивідуальної або колективної самооборони. застосування сили за рішенням Ради Безпеки ООН. Норми міжнародного права повинні застосовуватися і при військових діях, фактично розпочатих без оголошення війни.
Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 3314 від 14 грудня 1974 рокуВизначення агресії. Затверджено резолюцією 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року. визначає наступні дії як акти агресії: Вторгнення збройних сил на територію іншої держави, її анексія або окупація (навіть тимчасова); Бомбардування або застосування іншої зброї проти території іншої держави; Блокада портів або узбережжя іншої держави; Напад на збройні сили іншої держави; Застосування збройних сил, що знаходяться на території іншої держави за угодою з останньою, порушення умов угоди, а також перебування збройних сил на території іншої держави після закінчення дії угоди; Надання державою своєї території для здійснення агресії іншою державою у відношенні до третьої держави; Засилання озброєних банд, груп, найманців тощо від імені держави, які здійснюють акти збройної боротьби проти іншої держави, за серйозністю співставлені з попередніми пунктами.
Нейтралітет
Нейтралітет — правовий статус держави, при якому вона утримується від дій, здатних залучити її в міжнародний військовий конфлікт.
Права та обов'язки держав, які є нейтральними по відношенню до конфлікту, визначає V Гаазька конвенція 1907 рокуV Гаазьку конвенція 1907 р.
Територія нейтральних держав вважається недоторканною. Воюючим сторонам забороняється використовувати її для переміщення військ, військових вантажів і для встановлення обладнання зв'язку. Забороняється проводити вербування на території нейтральної держави. Остання, зі своєї сторони, зобов'язана не допускати порушення її нейтралітету з боку воюючих держав.
У разі, якщо на території нейтральної держави з'являються війська воюючих сторін, вона зобов'язана їх інтернувати на території, що знаходиться якнайдалі від театру війни. При цьому вона має право відпустити офіцерів під чесне слово не залишати нейтральній території. У разі, якщо на території нейтральної держави виявляться військовополонені, які втекли з місць утримання, вона зобов'язана їх звільнити.
Постійно нейтральні держави
Дані держави не розміщують на своїй території військових баз інших держав, у той самий час вони не позбавлені права на самооборону. У минулому статус постійного нейтралітету належав Бельгії (1813—1919), Люксембургу (1867—1944), в даний час постійно нейтральними державами є Мальта, Туркменістан, Лаос, Камбоджа, Австрія, Швейцарія. Дане положення жодною мірою не позбавляє державу суверенітету. У разі виникнення військового конфлікту постійно-нейтральні держави не повинні допускати використання своєї території водного і повітряного простору з метою військового примусу однієї держави іншою. Правовий статус постійно-нейтральної держави встановлюється і міжнародно-правовими актами, і внутрішнім законодавством країни. Внутрішнє законодавство країни в основному переважає над міжнародним законодавством, однак міжнародне визнання даного правового положення є визначальним.
Війна і права людини
Учасники конфлікту У міжнародному гуманітарному праві проводиться розмежування між комбатантами (тими, що воюють) і нонкомбатантами.
Особовий склад збройних сил сторони, що у конфлікті, а також особовий склад ополчення і добровольчих загонів, що входять до складу цих збройних сил і безпосередньо беруть участь у бойових зіткненнях, автоматично є комбатантами і користуються правами, визначеними міжнародними договорами.
Особовий склад інших ополчень і добровольчих загонів, включаючи особовий склад організованих рухів опору, які належать стороні, що перебуває в конфлікті, і діють на їх власній території або поза нею, навіть якщо ця територія окупована, є комбатантами і користуються правами, визначеними міжнародними договорами, якщо відповідають наступним умовам:
Мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих; Мають певний і виразний видимий здалеку відмітний знак; Відкрито носять зброю; Дотримуються у діях законів та звичаїв війни;
До комбатантів відносяться:
Особовий склад регулярних збройних сил і включені в них напіввійськові або збройні організації, особовий склад ополчень і добровольчих загонів, включені до складу збройних сил; Партизани, особовий склад ополчень і добровольчих загонів, включаючи організовані рухом опору, якщо вони відповідають чотирьом вимогам, наведеним вище; Населення неокупованої території, яке при наближенні ворога стихійно береться за зброю для боротьби із військами, що роблять вторгнення; Озброєні учасники національно-визвольних рухів, що борються проти колоніалізму, расизму та іноземного панування у здійсненні свого права на самовизначення (тільки для країн-учасниць Додаткового протоколу I 1977 р.).
Військові журналісти, інтендантський, військово-медичний склад і військові юристи вважаються некомбатантами, попри те, що входять до складу збройних сил.
Комбатанти, що потрапили у владу ворога, мають право на статус військовополоненого. Військові кореспонденти та інші особи, що виконують службові обов'язки, можуть не бути комбатантами, але можуть мати право на статус військовополоненого. При цьому право застосовувати зброю закріплено тільки за комбатантами. Якщо цивільні особи беруть участь у військових діях, вони втрачають свій статус і необхідний захист.
Найманці
Найманці — особи, що діють у цілях отримання матеріальної винагороди, які не є громадянами жодної із сторін конфлікту, що не проживають постійно на їх території і які не є особами, спрямованими для виконання службових обов'язків, не можуть претендувати на статус комбатанта і військовополоненого. У ряді країн найманство визнається злочином і підлягає кримінальному переслідуваннюСм, наприклад: — ст. 359.. Слід розмежовувати найманців і добровольців: останні беруть участь у конфлікті з ідейних міркувань і є комбатантами.
Згідно з Першим Додатковим Протоколом до Женевських Конвенцій найманці не отримують статусу комбатанта і військовополоненого, але тим не менше з ними необхідно звертатися гуманно згідно зі ст. 3 обов'язкової для всіх Женевської Конвенції.
Військовополонені
Права та обов'язки військовополонених регулюються IV Гаазькою конвенцією 1907 р. і III Женевською конвенцією (прийнята в 1929 р., переглянута в 1949 р.).conventon-3 III Женевською конвенцією 1949 р.
Статусом військовополоненого володіє будь-який комбатант, який потрапив під владу ворожої держави, а також некомбатанти, що входять до складу збройних формувань. Порушення даною особою міжнародних норм ведення військових дій не є підставою для позбавлення його цього статусу, за винятком випадків шпигунства. Проте, за вчинення міжнародних злочинів (але не за участь у бойових діях) військовополонений може бути підданий кримінальному переслідуванню.
Необхідно зауважити, що найманці та шпигуни взагалі не мають права на статус комбатанта, а значить, і військовополоненого.
Статус шпигуна і розвідника
Відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, будь-яка особа із складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка потрапляє під владу супротивної сторони в той час, коли вона займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого, і з нею можуть поводитися як із шпигуном, тобто її можуть піддати кримінальному переслідуванню.
На відміну від шпигуна, розвідник, тобто особа зі складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка від імені цієї сторони збирає або намагається збирати інформацію на території, що контролюється супротивною стороною не вважатиметься особою, що займається шпигунством, якщо, діючи таким чином, він носить формений одяг своїх збройних сил. Таким чином, у разі полону розвідник має право на статус військовополоненого.
Особа із складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка не проживає на території, окупованій супротивною стороною, і яка займається шпигунством на цій території, не втрачає свого права на статус військовополоненого, і з нею не можуть поводитися як із шпигуном, за винятком тих випадків, коли її захоплено до того, як вона знову приєдналася до збройних сил, до яких вона належить.
Відповідно, з точки зору міжнародного права, розвідниками можуть вважатися тільки фронтові розвідники, що носять формений одяг своїх збройних сил. Всі агентурні розвідники є, за визначенням, шпигунами.
Журналісти
Міжнародне гуманітарне право містить норми, що охороняють журналістів під час війни.
У зоні збройного конфлікту можуть працювати дві категорії журналістів: