Нурбану-султан

Нурбану-султан (;A.H. de Groot, s.v. in Encyclopaedia of Islam vol.8 p.124 — ), також Нурубану-султан ( — наложниця султана Селіма ІІ (носила титул Хасекі-султан), мати Мурада III; Перший офіційний носій титулу валіде-султан та перша валіде-султан періоду Жіночого султанату.

Нурбану, яка ймовірно походила з двох впливових венеційських родів, потрапила до гарему майбутнього султана Селіма II у період між 1542 та 1544 роками, коли він служив санджакбеєм Коньї. У 1546 році Нурбану народила шехзаде Селіму першого сина, шехзаде Мурада, і до сходження Селіма на престол вона залишалася матір'ю єдиного спадкоємця і, мабуть, його єдиною хасекі. У 1566 році коли Селім став султаном, сама Нурбану очолила султанський гарем як мати старшого спадкоємця. Вона залишалася у фаворі у султана протягом усього правління Селіма II, незважаючи на те, що більше дітей не народжувала.

Після смерті Селіма II на трон зійшов син Нурбану Мурад III, який дав матері новий титул - валіде-султан. Нурбану стала першим офіційним носієм цього титулу і першою валіде-султан періоду Жіночого султанату. Крім керування гаремом та заняття благодійністю, Нурбану, завдяки любові та повазі Мурада III, активно втручалася в політику сина, а також листувалася з іноземними правителями, зокрема з венеційським дожем та французькою королевою-матір'ю Катериною Медічі. При Нурбану в султанському палаці поширилося хабарництво та вплив євреїв, зокрема близькими з матір'ю султана були Естер Хандалі, кіра Нурбану та сімейство Насі.

Коли Нурбану померла у 1583 році, Мурад III, всупереч традиціям, особисто взяв участь у похороні. Крім того, за розпорядженням Мурада III, його мати була похована поряд із його батьком у комплексі мечеті Ая-Софія. Таким чином, Нурбану стала першою наложницею султана, похованою поруч зі своїм паном, а сам Мурад цим вчинком визнав свою валіде повноправним членом правлячої династії.

Біографія

Походження Ільхан Шахін, автор статті про Нурбану-султан в «Ісламській енциклопедії», наводить кілька версій походження цієї жінки. Згідно з першою, її справжнім ім'ям було Сесилія, вона народилася на острові Парос між 1525 і 1530 роками і була дочкою Ніколо Веньєра, венеційського адміністратора Паросу, і Віоланти Баффо. Сесилія була взята в полон Барбароссою Хайреддіном-пашею під час експедиції на острови в 1537 році і доставлена до палацу як наложниця. Також Шахін пише, що належність Нурбану до сімей Веньєр і Баффо ґрунтується лише на відомостях, переданих сенату Хасаном Чаушем, якого Селім, який тоді ще носив титул шехзаде відправив до Венеції з секретною дипломатичною місією в жовтні 1559 року, і не підтверджується іншими джерелами. Згідно з іншою версією, наведеною Шахіном, вона потрапила в полон у семирічному віці під час війни у жовтні 1537 року, належала до грецької родини з села Ассуматі на острові Корфу під владою Венеції і при народженні носила ім'я Калі. Крім того, згідно з третьою версією, Нурбану належала до сім'ї Квартані - багатого і знатного венеційського роду з Корфу. Стефан Герлах висував обидві версії як про походження Нурбану з острова Корфу, так і про її походження з острова Парос, називаючи її то грекинею, то венеційкою. у своїй статті "Нур Бану (1530-1583) - султанка-венеційка" стверджує, що вона була родом з острова Корфу.

Згідно з турецьким істориком та американською професоркою історії Леслі Пірс, Нурбану була незаконнонародженою дочкою із знатного венеційського роду, яка з'явилася на світ за деякими даними в 1525 році і звали її Сесилія Веньєр-Баффо. Сакаоглу зазначає, що, згідно з легендою, серед усіх заточених у трюмі полонянок, взятих у полон під час набігів на береги Середземномор'я, Барбаросса Хайреддін-паша вибрав Баффо і вважав її за гідну Селіма II. Проте і Сакаоглу, і Шахін сходяться на думці, що наявної інформації недостатньо, щоб достовірно визначити походження Нурбану. Ентоні Олдерсон у своїй книзі "Структура Османської династії" також припускає, що Нурбану могла бути венеційкою із родини Веньєр-Баффо.

Турецький історик Чагатай Улучай висловлював версію про італійське та єврейське походження Нурбану. Османський історик , автор книги «Жіночий султанат», висунув версію про єврейське походження Нурбану, ґрунтуючись на тому факті, що вона залучала до державного управління євреїв. Але Ільхан Шахін вважав, що ця версія не має серйозних підстав.

Фаворитка спадкоємця

Ільхан Шахін зазначав, що Нурбану змогла виділитися серед інших наложниць у палаці своєю красою та неабияким розумом. Ймовірно, вона зайняла місце в гаремі тоді ще шехзаде Селіма, коли в 1543 році він вирушав зі Стамбула в Конью як санджакбей. На думку Сакаоглу, Нурбану потрапила до гарему шехзаде не раніше 1542 року в Коньї або вже в 1544 році в палаці в Манісі. Схиляючись до першої версії, Сакаоглу зазначав, що спільне із Селімом проживання Нурбану в Коньї та Манісі тривало 14 років. Чагатай Улучай вважав, що Нурбану потрапила до гарему Селіма, коли він був санджакбеєм Маніси. В 1546 році в Манісі Нурбану народила майбутньому султану першого сина та спадкоємця — шехзаде Мурада.

Шехзаде Мурад був єдиним сином Селіма до його сходження на престол і, хоча венеційський посол писав, що шехзаде Селім був вельми «хтивий», то коли він був спадкоємцем престолу якщо і мав інших наложниць, то дітей в цей період народжувала тільки Нурбану. Крім того, Леслі Пірс писала, що той факт, що Нурбану народила ще кількох дітей говорить про те, що Селім намагався зробити ще спадкоємців з однією наложницею. Оскільки мати шехзаде Селіма Хюррем-султан не вирушила із сином у провінцію, коли його було призначено санджакбеєм, Нурбану як головна наложниця шехзаде очолила його гарем.

У 1558 році після смерті Хюррем-султан султан Сулейман I, сподіваючись погасити ворожнечу між Селімом та його братом Баязидом, відправив Селіма спочатку до Кютах'ї, а потім до Коньї. На той час син Нурбану шехзаде Мурад досяг віку вступу на посаду санджакбея і був відправлений дідом керувати Акшехіром. Чи поїхала Нурбану із сином Мурадом чи залишилася із Селімом — невідомо. Згідно з Шахіном, підкреслюючи своє венеційське походження, під час боротьби за трон Селіма з Баязидом Нурбану зв'язалася з венеційями, щоб ті підтримали шехзаде Селіма. Сакаоглу писав, що під час вирішальних моментів протистояння братів Нурбану, ймовірно, використовувала різноманітні методи, щоб захистити Селіма та посадити його на трон. Так, серед гардеробу палацу-музею Топкапи зберігається сорочка-оберіг Селіма II, розписана дервішем Ахмедом бін Сулейманом у 1565 році - в останній рік його перебування у статусі шехзаде. Фахівці вважають, що цю сорочку та ще одну схожу, що належала Мураду III, наказала виготовити для чоловіка та сина сама Нурбану.

Башхасекі султана Шахін писав, що у 1566 році, коли Селім став султаном, сама Нурбану очолила гарем як мати старшого спадкоємця султана. Коли Нурбану прибула до Стамбулу з гаремом Селіма, венеційський посол Джакопо Соранцо писав: «Хасекі… за чутками, надзвичайно улюблена і шанована Його Величністю як за її неймовірну красу, так і за надзвичайний розум». Сакаоглу зазначав, що Нурбану отримала статус «башхасекі» — головної фаворитки; вона не дотрималася звичаю, за яким матері супроводжували своїх синів у санджаки, і залишилася проживати в палацах Стамбула та Едірне разом із Селімом. Сакаоглу пояснював це тим, що Селім II, що пристрастився до випивки, міг померти будь-якої миті, тому Нурбану треба було перешкодити зійти на трон одному з тих шехзаде, які залишалися в палаці. У статусі башхасекі вона пробула вісім років і два місяці. Головними подіями під час правління Селіма II стали завоювання Кіпру в 1570-1571 роках і бій під Інебахти - обидва рази Селім бився з Венецією. Сакаоглу вважав, що таким чином твердження про те, що Нурбану була венеційкою, втрачає позиції: вона тісно співпрацювала з євреєм Йосипом Насі, який розхвалював якості вина і підштовхував Селіма-п'яницю до завоювання Кіпру. Співробітництво це нібито ґрунтувалося на спільній вигоді та спільному походженні.

На думку Леслі Пірс, коли Селім став султаном, було очевидно, що його спадкоємцем буде шехзаде Мурад; така ситуація допомагала уникнути війни за владу в період султанату Селіма II, проте ставила під загрозу існування династії загалом, якщо Мурад та його малолітній син загинуть. У цьому Селім став дотримуватися правила «одна наложниця — один син» і за 8 років правління обзавівся шістьма синами, у тому числі лише один помер за життя батька. Весь цей час Нурбану залишалася у фаворі у султана, хоча більше не народила Селіму жодної дитини; мабуть, після його сходження на престол чи раніше жінка зовсім перестала бути його сексуальним партнером. Згідно з Леслі Пірс, подібно до свого батька, Селім вирішив офіційно одружитися: Джакомо Рагаццоні у своєму донесенні венеційському сенату від 1571 писав, що «Султан Амурат [Мурад, старший син Селіма], 22 років, талановитий і добре освічений, ретельно дотримується релігійних обрядів, тому дуже улюблений всіма та своїм батьком Великим Сеньйором, всупереч традиціям османів. Шість місяців тому його батько Синьйор як знак кохання зробив чебін, що означає, що він взяв у законні дружини матір [принца] ,черкеску, і дарував їй посаг у розмірі 110 тисяч дукатів, бажаючи обійти свого батька, який дав у посаг лише 100 тисяч матері Селіма». Пірс вважала, що, як і весілля Сулеймана і Хюррем, шлюбна церемонія султана і Нурбану не висвітлювалася в османських джерелах. Проте згідно з Ентоні Олдерсоном, після 1520 османські султани уклали лише три офіційні шлюби і союзу Селіма II і Нурбану серед них немає.

Сакаоглу зазначав, що ніяких даних про Нурбану, коли вона була хасекі Селіма II немає: невідомо, чи намагалася вона протягом правління Селіма II стати його законною дружиною, наскільки сильним був її вплив на падишаха, чи був у неї власний тріумвірат, як і в Хюррем, чи втручалася вона у відносини султана з іншими хасекі, які саме питання вона вирішувала завдяки зверненим в іслам єврейкам, які називалися «кірами», які ще за правління Хафси-султан отримали доступ до гарему і хасекі та виконували роль свого роду зовнішнього повіреного. Пірс пише, що до кінця правління Селіма II хасекі почала отримувати «11 сотень акче на день», тоді як інші фаворитки отримували лише сорок акче. Згідно з Сакаоглу, найнадійніші відомості про Нурбану дає щоденник Стефана Герлаха. У записі від 14 жовтня 1573 року він пише: «Дружина падишаха, яка родом із Корфу, проїхалася перед нашим караван-сараєм ескортом у 20 карет. На її кареті не було додаткових прикрас. Як і інші карети, вона була оббита червоною тканиною. Тільки капелюшки цвяхів були вкриті золотом. Перед каретою йшли яничари в жовтих шапках і з аркебузами в руках. Найвищими чинами, що супроводжували карети, були чорношкірі євнухи. Жінки падишаха живуть у палаці, оточеному стінами та завбільшки з половину міста Тюбінген». Цей запис — одна з небагатьох відомостей, що стосуються років Нурбану як хасекі.

Улучай зазначав, що Нурбану була впливова і втручалася у державні справи, коли була хасекі. Але Сакаоглу писав, що історичні хроніки не згадували про неї до 1574 року, оскільки під час недовгого султанату Селіма II влада була в руках султанського зятя Соколлу Мехмеда-паші, а сама Нурбану жила на два палаци, постійно переміщаючись між Стамбулом та Едірне. Немає ніяких письмових відомостей про гаремне життя цього часу. Сучасники Нурбану, зокрема у роботі «Сутність подій», розповідали про гарем як про місце гулянь з музикою, піснями та алкоголем: «Він загрузнув у гуляннях та випивці. Державні справи повністю у руках великого візира. Відкриті можливості для хабарів».

Валіде-султан