Правові системи скандинавських країн (Скандинавське право) — у порівняльному правознавстві виділяється як самостійна правова сім'я, до якої включаються Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія і Фінляндія.
Римське право зіграло безсумнівно менш помітну роль у розвитку правових систем у скандинавських країнах, ніж у Франції та в Німеччині. У північних державах нема й не було кодексів, подібних до Цивільного кодексу Франції або Німецького цивільного уложення. Судова практика грає тут більш значиму роль, ніж у країнах континентальної Європи. У той же час, право Скандинавії не можна віднести і до англо-американській системи загального права, оскільки в Скандинавії майже немає таких характерних ознак загального права, як правило прецеденту, техніка розходжень, особлива роль процесуального права.
Характеристика Більшість вчених-юристів вважають скандинавське право різновидом (причому особливої) романо-германської правової сім'ї або окремої сферою континентальної системи права. Справа в тому, що право країн Північної Європи активно користується юридичними конструкціями і поняттями романо-германської правової сім'ї.
Риси скандинавської системи Скандинавське право дотримується принципу верховенства закону.
Норма права у скандинавських країнах має більш загальний характер, ніж норма англо-американського права.
Погляди юристів на піднесення права країн Північної Європи до романо-германської сім'ї:
А.Мальмстрем поміщає його між романо-германської правової сім'єю і загальним правом. А Ф.Шмідт, розділяючи цю позицію, посилається на те, що європейське континентальне право більш догматично в порівнянні з правовими системами Скандинавських країн, а англо-американське право більш прагматично. Треті юристи відносять право країн Північної Європи до «третьої системи» західного права. А.Юзінг стверджує, що нордичне право все ж ближче до загального права, ніж до романо-германської правової сім'ї. Деякі вчені-юристи вважають суперечки з приводу класифікації скандинавського права абсолютно марними.
До англо-американської системи загального права скандинавське право також віднести не можна. Історичний розвиток правових систем північних країн відбувалося цілком незалежно від англійського права. До того ж скандинавське право майже не має таких особливостей загального права, як правило прецеденту, техніка розходжень, особлива роль процесуального права. Однак не можна повністю виключати і недооцінювати вплив на скандинавське право англійського загального права та романо-германської правової сім'ї. Воно було різним протягом історії і по-різному виявлялося стосовно до різних галузей права.
Історія розвитку Для історичного розвитку цих країн були характерні такі особливості:
відносна нерозвиненість управлінської ієрархії;
наявність вільних селян;
демократичні форми обліку інтересів різних верств населення в рамках церковного приходу, що вело до компромісних засобів вирішення виникаючих соціальних конфліктів;
постійне пристосування економічного розвитку до умов патріархального суспільства;
В результаті в Скандинавії виникає централізована система права, що поширює свою легіслатури на всю територію держави.
Починаючи з XIII ст. у Швеції відбувається письмове оформлення норм законодавства. У середині XIV ст. видаються два закони, один з яких регулював відносини в сільській місцевості, а інший — в містах. Ці акти діяли в Швеції впродовж 400 років. За цей час вони неодноразово змінювалися і доповнювалися. Важливу роль в процесі пристосування названих законів до нових умов суспільного життя грали суди. В XVII столітті шведська судова практика сприйняла багато конструкцій і принципи римського права, внаслідок чого ці римські елементи стали невід'ємною частиною шведського права.
Слід зазначити однак, що рецепція римського права торкнулася Скандинавські країни незначно, і її головним наслідком стало встановлення більш тісних зв'язків з юридичної наукою континентальної Європи, ніж з англійської. Тісні взаємозв'язки північних правових систем пояснюються тим, що в Скандинавії завжди історично існували міцні політичні, економічні та культурні зв'язки. Правда, повне об'єднання трьох королівств — Данії, Норвегії та Швеції — носило лише тимчасовий характер. Воно було оформлено як Кальмарська унія і проіснувало з 1397 по 1523 р. Але зв'язки між Швецією,Фінляндією,Данією, Норвегією та Ісландією виявилися набагато міцнішими і зберігалися століттями. У XII—XIII ст. Фінляндія була завойована Швецією і входила до складу Шведської імперії до 1809 р., коли Швеція поступилася нею Росії. Російська держава надала Фінляндії значну автономію як самостійному Великому князівству, і царська адміністрація майже не втручалася в її правову систему. Тому, коли Фінляндія відокремилася від Росії в 1917 р. і проголосила свою незалежність у 1918 р., її правову єдність зі Швецією не було ослаблено. Данія, Норвегія та Ісландія знаходилися під централізованим управлінням данської королівської сім'ї більше чотирьох століть, з кінця XIV ст., Так що данське право, по суті, діяло також в Норвегії та Ісландії. У 1814 р. Данії довелося поступитися територію Норвегії Швеції, але норвежці змогли добитися значної самостійності у складі Швеції і отримати повну автономію в 1906 р. І, нарешті, в 1918 р. незалежною державою стала Ісландія, хоча вона і залишалася під данською короною до кінця Другої світової війни. Спільною історичною базою скандинавського права служило старогерманське право. Але в кожній північній країні розвивалися, зрозуміло, свої місцеві особливості. Вже з перших актів центральної влади здійснювався процес об'єднання та уніфікації права. У Швеції в XIV ст. вдалося об'єднати право окремих місцевостей в єдине земельне право, а право народів — в єдине міське право.
Протягом XVII—XVIII ст. стартовою рисою формування правових систем Скандинавії стали два законодавчих акти: перший — Кодекс короля Християна V («Danske Lov»), прийнятий у Данії в 1683 р. (в 1687 р. його дія була поширена на Норвегію за назвою «Норвезьке право» — «Norske Lov»), і другий — Звід законів Шведської держави 1734 р. («Sveriges rikes lag»).
Данський кодекс Данський кодекс складається з наступних розділів:
1) про судочинство;
2) про церкву;
3) про світські стани, торгівлю та сімейне право;
4) про морське право;
5) про речове і спадкове право;
6) про кримінальне право.
Шведський кодекс
У Шведському кодексі 1734 дев'ять розділів:
1) про шлюб;
2) про батьків і дітей;
3) про спадкування;
4) про нерухомість;
5) про будівництво;
6) про торгівлю;
7) про злочини (кримінальний кодекс);
8) про виконання судових рішень;
9) про судочинство і судоустрій.
Звід налічує 1300 параграфів. Також як і Данський кодекс, він був написаний простою народною мовою, і в інтересах більш повного конкретного регулювання в ньому відмовилися від теоретичних узагальнень і повчають понять в тому вигляді, в якому вони впроваджувалися на Європейському континенті в XVIII ст. Вплив римського права на Шведський кодекс 1734 був незначним. Автори Кодексу звернулися до традицій старого шведського земельного та міського права. Це можна зрозуміти по його структурі, стилю, мови і по відсутності узагальнюючих норм.
XIX ст. по теперішній час Історична та культурна спільність скандинавських країн, розвиток торгових і транспортних зав'язків, спорідненість скандинавських мов призвели до близького співробітництва цих країн у законодавчій сфері. Особливу роль тут відіграє те, що Скандинавські країни співпрацюють у сфері законотворчості, і цей процес, що почався наприкінці XIX ст., привів до появи великого числа уніфікованих актів, рівно діючих у всіх державах-учасниках.
Юридичне співробітництво північних країн почалося в 1872 р., коли скандинавські юристи зібралися на з'їзд, з метою уніфікації скандинавського права. З тих пір співробітництво стало характерною рисою правотворчості в області шлюбно-сімейного, договірного, деліктного права, права, що стосується компаній та інтелектуальної власності. Але в областях, з досить сильними місцевими традиціями, така кооперація виражена значно слабкіше.
У 1880 р. одночасно в трьох країнах — Швеції, Данії і Норвегії — набрав чинності єдиний закон про обігових документах. У наступні роки основна увага приділялася уніфікації торгового права (закони про торгові знаки, торгових реєстрах, фірмах, закон про чеки) і морського права. Наприкінці XIX ст. з'явилися ще більш грандіозні уніфікаторської плани. У 1899 р. данський професор Б.Ларсен запропонував уніфікувати все приватне право, щоб у підсумку прийти до єдиного Скандинавському цивільного кодексу. І хоча уряду скандинавських держав були згодні з цією пропозицією, але створення проекту єдиного Цивільного кодексу було відкладено, а перевага віддана уніфікації окремих інститутів права власності і зобов'язального права. Результатом цих зусиль з'явився проект закону про продаж рухомого майна. У Швеції та Данії він набрав чинності в 1906 р., в Норвегії — в 1907 р. і в Ісландії — у 1922 р. Черговим досягненням уніфікатора став закон про договори та інших законних операціях у праві власності і зобов'язального права. У Швеції, Данії і Норвегії він набрав чинності в період з 1915 по 1918 р., а у Фінляндії — в 1929 р. На основі цих та багатьох інших законів у Скандинавії склалося, по суті, єдине договірне право.
Основу подальшого розвитку обох гілок скандинавського права — данської та шведської Шведський і Данський кодекси склали основу подальшого розвитку обох гілок скандинавського права — данської та шведської. Розвиток цей відбувався, зрозуміло, не ізольовано від континентальної Європи. Проте спроби реформування законодавства, які структурно зачіпали б сформовану систему права, робилися на певних етапах (у першій половині XIX ст. Обговорювалися проекти прийняття загального закону, аналогічного Французькому цивільному кодексу), але не увінчалися успіхом.
Однак ці законодавчі акти не можна було розглядати як кодекси навіть на момент їх прийняття: їх слід розглядати як склепіння чинного законодавства, оскільки окремі частини цих законодавчих актів ніяк не пов'язані між собою. Більш того не можна визнати їх кодексами тепер, коли вони включають лише малу частину діючих законодавчих положень. І якщо шведський закон 1734 все ж виконує практичну роль — роль певного інтегруючого фактору позитивного шведського права, то Кодекс Християна V перетворився в «музейний експонат», хоча формально він і продовжує діяти.
Продовжує діяти і донині шведський закон 1734 практично не включає положень, що входили в нього в момент прийняття. Ряд розділів зазнали повної переробки:
в 1920 р. був прийнятий новий розділ про шлюб;
в 1948 р. — про судовий розгляд;
в 1959 р. в результаті переробки старого розділу «Про спадкоємство» в закон був включений розділ під такою ж назвою, а ще раніше, в 1949 р., з цього розділу був виділений відсутній до того розділ про батьків;
в 1970 р. був повністю оновлений розділ про нерухомість.
В інших розділах залишилося незначне число старих норм. Більшість раніше діяли положень замінено окремими законами, норми яких становлять ядро правового регулювання відносин у відповідних сферах. В даний час законодавство, не вкладається в систематику закону 1734 р., охоплює багато галузей шведського права:
1) трудове та акціонерне право;
2) законодавство про охорону промислової власності та про соціальне забезпечення;
3) про охорону навколишнього середовища;
4) багато розділів адміністративного права.