Пра́во справедли́вості () — назва правових принципів, що діють в рамках англійського загального права та споріднених правових систем, доповнюючи суворі правила там, де вимога їх формального виконання могла б бути дуже жорсткою.

Поява і розвиток права справедливості Англійське право справедливості виникає і розвивається, починаючи з XIV століття. Поява спричинена розчаруванням у загальному праві. Так, люди починають звертатися до короля з численними петиціями про вирішення питання по справедливості. Як правило, англійські королі доручали розглядати такі петиції своїм лорд-канцлерам. Тому формально вони не були зв'язані вимогами світського загального права і могли приймати рішення «по справедливості, а не по праву».

Новий поштовх до розвитку англійської юриспруденції в другій половині XV століття дають твори Фортеск'ю: «De laudibus legum Angliae» і Літльтона: «Tenures». Перше має переважне значення в галузі публічного, друге — в області приватного права.

Починаючи з 1616 року норми права справедливості стали набувати більшої юридичної сили, ніж норми загального права. Згідно з рішенням короля Якова I у справі графа Оксфордського, якщо право справедливості суперечить нормам загального права, пріоритет слід віддавати праву справедливості.

Лорд-канцлер втручався в розгляд справи «в ім'я справедливості». Він брався за справу лише тоді, коли міг застосувати санкції до відповідача, який порушив його розпорядження. По суті канцлер виробляв додаткові норми, що й отримали назву норм права справедливості.

Канцлер наказував, чи навпаки, забороняв особі поводити себе тим чи іншим чином і вимагав від неї в інтересах врятування його душі (канцлер первісно — духовна особа) поведінки, яка відповідає вимогам моралі і совісті.

У випадку порушення приписів канцлера відповідач потрапляє до тюрми або ж заарештовується його майно. Канцлер втручається лише тоді, коли він дійсно може застосувати ці санкції до відповідача. Як наслідок цього норми, які визначають компетенцію канцлерського суду, відрізняються від тих, на яких засновувалась компетенція судів загального права.

У такий спосіб Суд канцлера від імені англійського короля став вирішувати в порядку нової судової процедури ті спори, щодо яких норми загального права були відсутні або ж коли рішення, що пропонувались загальним правом, виглядали явно несправедливими.

Особливості співвідношення між загальним правом та правом справедливості Співвідношення загального права та права справедливості: право справедливості та загальне право — це різновиди англійського прецедентного права, які продовжують залишатися різними мегагалузями англійського права; право справедливості не входить у загальне право; прецеденти у праві справедливості створюються не на основі норм загального права, а ніби на додаток до них; природно, що право справедливості не існує як самостійна правова система. Без загального права воно не могло б існувати. Тому в англійському праві вважається неприпустимим навіть аналізувати зміст норм права справедливості поза контекстом загального права, не кажучи вже про їхнє практичне застосування; загальне право ґрунтується на звичаєвих правилах і вимогах, а в основі права справедливості лежать суб'єктивні уявлення про належне у праві та про справедливість; вирішення питання, застосовувати в даному конкретному випадку норми права справедливості чи все ж дотримуватися вимог загального права, сьогодні винятково залежить від розсуду суду.

Особливості права справедливості Надання основної уваги моральним, а не правовим і суто нормативним аспектам. Це стає очевидним при зверненні до принципів права справедливості, які дозволяють коригувати загальне право. Поява нових засобів судового реагування і захисту. До найважливіших засобів судового захисту, які невідомі загальному праву, але передбачені правом справедливості, належать судова заборона, виконання в натурі, ректифікація й анулювання. Серед інших заходів судового реагування в межах права справедливості, зокрема, можуть бути названі обов'язкове надання звіту, призначення отримувача, надання доступу до інформації, передача документів. Забезпечення більшої свободи суддівського розсуду порівняно з загальним правом.

Правило прецеденту в праві справедливості Основною областю застосування правила прецеденту в англійському праві є загальне право в точному значенні цього терміну. Правило справедливості створює іншу проблему: правило прецеденту могло бути визнане повністю в даній області тільки після того, як право справедливості втратило свій первісний характер, перестало бути справедливістю в прямому сенсі слова і стало комплексом норм права, які доповнюють (або ж підкріплюють) систему загального права. У теперішній час існує вельми невелика різниця між способом застосування правила прецеденту в області загального права і права справедливості. Правило прецеденту в тому чи іншому варіанті діє однаково.

Суддя Міліш у справі Allan v. Jackson у 1875 році постановив, що всі норми права справедливості і дев'ять десятих норм загального права насправді були створені суддями.

Порівняння традицій права справедливості у країнах загального праваEquity (law) Comparison of equity traditions in common law countries Англія

Право справедливості залишається окремою частиною англійського права. Наразі основна критика на його адресу надходить з боку науковців, що працюють у сфері правового інституту безпідставного збагачення. Такі вчені, як професор Біркс та професор Барроуз стверджують, що в багатьох випадках у включенні характеристики «правовий» або «справедливий» перед матеріально-правовою нормою часто немає необхідності.Andrew Burrows, 'We Do This At Common Law But That in Equity' (2002) 22(1) Oxford Journal of Legal Studies 1-16 Багато англійських університетів, таких як Кембридж, продовжують викладати «право справедливості» як окремий предмет. До переліку практичних посібників належать Snell's Equity, Lewin on Trusts, та Hayton & Underhill's Law of Trusts and Trustees.

Австралія

Право справедливості залишається наріжним каменем австралійського приватного права. Низка справ 1980-х років, які розглянув Верховний Суд Австралії, підтверджує життєздатність традиційних доктрин справедливості.See, e.g., Muschinski v Dodds (1985) 160 CLR 583 Верховний Суд нещодавно підтвердив важливість права справедливості й відхилив припущення, що безпідставне збагачення має пояснювальну силу з точки зору таких традиційних доктрин справедливості, як суброгація.Bofinger v Kingsway HCA 44

Штат Новий Південний Уельс особливо добре відомий міцними позиціями своєї судової практики у сфері права справедливості. У 1984 році троє випускників Сіднейської юридичної школи та суддів Верховного суду штату Новий Південний Уельс, Родерік Мігер, Вільям Гуммоу і Джон Леан випустили книгу  «Право справедливості: Доктрини та засоби захисту» («Equity: Doctrines & Remedies»). Вона залишається однією з найбільш шанованих праць у Австралії та Англії.Cukurova Finance International Ltd v Alfa Telecom Turkey Ltd UKPC 20, (Lord Mance); Harris v Digital Pulse Pty Ltd (2003) 56 NSWLR 298, (Spigelman CJ) Робота зараз знаходиться у своєму 5-му виданні під редакцією Дайсона Хейдона, колишнього судді Верховного суду, судді Марка Лімінга Апеляційного суду в Новому Південному Уельсі, і доктора Пітера Тернера з Кембриджського університету.JD Heydon, MJ Leeming, PG Turner, Meagher, Gummow & Lehane's Equity: Doctrine and Remedies (LexisNexis, 5th ed, 2015)

США

У сучасній практиці, мабуть, найважливіша відмінність між загальним правом і правом справедливості полягає в наборі засобів захисту, який пропонує кожна зі згаданих систем. Найбільш поширеним цивільно-правовим засобом правового захисту, що може присудити суд, є грошова компенсація. Право справедливості, однак, вводить заборони або накази, які зобов'язують суб'єкта діяти або ж утриматися від дій. Часто ця форма в практичному плані більш цінна для учасника судового процесу, наприклад, позивач, чий сусід не поверне йому єдину дійну корову, що зайшла на сусідську територію, може захотіти назад конкретну корову, а не саме її грошову вартість. Однак, в цілому, позивач не може отримати захисту з боку права справедливості, за винятком ситуації, якщо «право не передбачає належного засобу правового захисту»; тобто, суд не винесе таке розпорядження, за винятком ситуації, якщо грошової компенсації не буде достатньо для відшкодування. Суди також можуть ухвалити певні типи наказів негайного виконання, так звані «приписи» («writs») (такі як хабеас корпус), але вони менш гнучкі та їх важче отримати, ніж судову заборону.

Ще однією відмінністю є відсутність присяжних у системі права справедливості: суддя тут виступає особою, що вирішує питання факту. В американській правовій системі, право на суд присяжних у цивільних справах, що розглядаються Федеральним судом, гарантується сьомою поправкою в Позовах у загальному праві (Suits at common law), справах, які традиційно розглядаються судами. Питання про те, чи повинна справа вирішуватися присяжними, значною мірою залежить від виду засобу правового захисту, про який просить позивач. Якщо позивач просить про відшкодування збитків у грошовій формі або певні інші засоби захисту, такі як повернення певного об'єкту власності, це вважається сферою загального права, а присяжні залучаються як встановлювачі факту. З іншого боку, якщо позивач просить застосування судової заборони, декларативного рішення суду, реального виконання, зміни договору, або деяких інших негрошових засобів захисту, позов, як правило, буде розглядатися в рамках права справедливості.

У 1785 році Томас Джефферсон пояснював, що існують три основні обмеження на повноваження суду системи права справедливості: «Якщо законодавча влада спрямована на несправедливість, очевидно, що Суд канцлера — не той орган, на який покладені повноваження виправляти це. Він не повинен втручатися у жодну справу, яка не підпадає під загальне правило та не передбачає відшкодування на підставі загального і застосовного правила».Letter from Thomas Jefferson to Phillip Mazzei , November 1785. Верховний суд США, однак, прийшов до висновку, що суди мають широкі дискреційні повноваження щодо обрання виду засобу захисту у справах права справедливості. Перше суттєве підтвердження таких повноважень з'явилося у Віллард проти Тейло (Willard v. Tayloe), 75 U.S. 557 (1869). Суд прийшов до висновку, що «відшкодування — не є предметом абсолютного права жодної зі сторін; це питання, що віднесене на розсуд суду та вирішується після розгляду всіх обставин кожної конкретної справи».Willard v. Tayloe, 75 U.S. 557, 565. Willard v. Tayloe протягом багатьох років була провідною справою у договірному праві,John P. Dawson, «Judicial Revision of Frustrated Contracts: The United States.» Boston University Law Review. 64:1 (January 1984), p. 32."Events Subsequent to the Contract As a Defence to Specific Performance, " Columbia Law Review, May 1916, p. 411. а також у праві справедливості.Shirley Renner, Inflation and the Enforcement of Contracts. Cheltenham, England: Elgar, 1999, p. 20.