Григо́рій Іва́нович Сини́ця (* 17 січня 1908, Одеса — 10 жовтня 1996, Кривий Ріг) — заслужений художник України — 1996, лауреат Шевченківської премії 1992 року — за відродження української колористичної школи.

Життєпис 1914 року переніс важку хворобу і став інвалідом дитинства, рано залишився сиротою. Виховувався в дитячому притулку у Кіровограді.

Навчався в Кіровоградському художньо-промисловому училищі у художника С. І.  ДанишевськогоБосько В. М. Історичний календар Кіровоградщини на 2013 рік. Люди. Події. Факти.  — Кіровоград: Центр. — Укр. вид-во, 2012. — 256 с., потім в Одеській середній художній школі, де його вчив теоретик авангарду М. К. Гершенфельд. По тому вчився в Київському художньому інституті у майстерні Миколи Рокицького — одного із учнів М. Бойчука, та Е. Холостенка. Переслідувався владою як формаліст, націоналіст та абстракціоніст.

1934 року живописний факультет оголошено «розсадником формалізму» і всім студентам-«бойчукістам» пропонується залишити навчання. Синиця знову за конкурсом вступив до інституту, навчався 1 рік у майстерні професора Падалки. Не бажаючи зраджувати школу Бойчука, на 5 курсі Синиця залишає інститут і займається самоосвітою. 1941 року в Києві відбулася персональна виставка.

При нацистській владі був в колоні, котру гнали до Бабиного Яру, йому вдалося врятуватись; численну кількість своїх робіт присвятив цій трагедії. Після війни працював над новою технікою — флоромозаїка, створив 29 творів у цій техніці, над кожною працював по 2-3 роки. Працював на заводі «Керамік» Києва майстром-технологом, виконував завдання по відновленню міста: облицювання теракотою Головпоштамту, будинків на Хрещатику, вулиці Червоноармійській. Кандидатуру Синиці було висунуто на здобуття Сталінської премії, та потім без будь-яких пояснень у ній було відмовлено.

У 1960-х Синиця з народними майстрами започаткував новий напрям — «Українська колористична школа» — шанування народної культури кольору як естетичного образу, материнської мови, національної та історичної категорії. До їх числа входили Марія та Федір Приймаченки, Ганна Собачко-Шостак та Іван Шостак — народний розпис, Ганна Верес та Ганна Василащук — ткацтво, Федір Олексієнко — кераміка, Євмен Повстяний — вибійка, Олександр Саєнко — інкрустація соломкою. Автор естетично-філософської праці «Колорит в образотворчому мистецтві». Разом з учнями створює ряд монументальних ансамблів — з них мозаїчний стінопис у Донецьку та Олександрії.

Під його рукою працювали О. Якименко, А. Горська, Г. Зубченко, В. Зарецький, Г. Марченко, Л. Тоцький, М. Шкарапута. Через звинувачення в націоналізмі та постійні гоніння з боку влади — зокрема, журнал «Комуніст України» за 1963 рік, стаття «Коммунистическое воспитание трудящихся — важнейшая задача партийных организаций» — секретар ЦК КП України Андрій Скаба — у 1968 році змушений був переїхати до Кривого Рогу.

Серед його робіт: 1960 — «Видубицький монастир», «Бабин Яр», «Українська старовина», «Тарасовими стежками», «Дума про могилу Тараса Шевченка», «Боги стародавнього Києва», «Спас на Берестові», 1961 — «Літописець Нестор», «Останній промінь», 1965 — ансамбль монументальних композицій: «Прометеї», «Космос», «Жива вода», «Сонце», «Земля» — в Донецькій експериментальній школі № 5, разом з В. Зарецьким, А. Горською, Г. Зубченко, Г. Марченком. 1966 — «Рубін», у співавторстві з В. Зарецьким, А. Горською, 1968 — монументальна композиція торгової зали в гастрономі міста Олександрія Кіровоградської області, у співавторстві з Л. Тоцьким, М. Шкарапутою, «Байда», 1969 — «Запорозький марш», 1970 — «Нестор-літописець», 1971 — «Поляни», 1972 — «Світовид», 1972—1974 — «Ковалі сучасності» — в Інституті ядерних досліджень АН УРСР. 1975 — «Скіфи», «Хортиця», 1976 — «Передзвони», «Автопортрет», 1977 — «Скіфський степ», «Спалах», 1978 — «Ярослав Мудрий», 1979 — «Темрява проти світла», 1980 — «Кожум'яка — переможець», «Мадонна палеоліту», 1981 — «Зупиніться, роки», 1983 — «Світло в просторі», 1987 — «Боротьба». 1988 — «Святі руїни», «Краю мій», «Архітектор Степан Ковнір», «Коли цвітуть каштани», 1989 — «Шляхи минулого», «Андріївська церква», «Безупинний рух», «Київська Русь», «Славутич», «Київська осінь», «Подільські задвірки», 1989—1990 — «Волхви». 1990 — «Блакитний Дніпро», «Кирилівська церква XII століття», «Сонячні роси Саксагані».

У 1992 році став лауреатом Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. У Кривому Розі створено музей у квартирі, де він мешкав. У Київському політехнічному інституті діє картинна галерея, де експонуються його твори.

Примітки

Витоки Вісник Кривбасу Прес-центр Григорій Синиця Просвіта — Кривий Ріг Комітет з національної премії імені Тараса Шевченка Автори. Григорій Синиця.