Візантійський флот — військовий флот Візантії, яку інколи називають «морською імперією». Був найпотужнішим Середземноморським флотом в часи раннього середньовіччя, що дало змогу візантійцям успішно протистояти арабам під час облог Константинополя у 670, 674–678 і 717–718 роках, і зрештою врятувало Візантію від арабського завоювання. З початку IX століття почав поступатись своїм місцем провідної сили у Середземномор'ї на користь флотів мусульманських країн з Аль-Андалусу і Магрибу та молодих європейських морських республікОстрогорський (2002), стор.232 — Амальфі, Венеції, Пізи та Генуї і до кінця XI століття повністю занепав.
Загальна характеристика Візантійський флот — наступник давньоримського флоту, але відігравав більшу роль у забезпеченні обороноздатності й виживанні держави, ніж попередник. Хоча флот Римської імперії за свою історію стикався з кількома значними морськими загрозами, його роль у внутрішніх конфліктах імперії була значно скромнішою у порівнянні з роллю римських легіонів, натомість для Візантії, яку деякі історики називають «морською імперією»; , контроль над морем мав життєво важливе значення.
Першу загрозу римській гегемонії у Середземномор'ї склали вандали у V столітті, проте її було ліквідовано в результаті війн Юстиніана I у VI столітті. Відновлення регулярного флоту й поява нового типу кораблів — дромонів у той же період відзначає ту точку, коли візантійський флот почав відходити від свого римського коріння й набув власної характерної ідентичності. Цей процес прискорився після початку мусульманського завоювання у VII столітті. Після втрати Леванта й Африки, Середземне море перетворилось із «Римського озера» на арену боротьби між візантійцями та арабами. У цій боротьбі візантійський флот відігравав украй важливу роль не тільки для захисту великих володінь імперії навколо Середземноморського басейну, але й у відбитті морських нападів на саму столицю імперії — Константинополь. За допомогою нещодавно винайденого «грецького вогню» — найвідомішої та найнебезпечнішої таємної зброї візантійського флоту, йому вдалось відбити кілька облог Константинополя та здобути перемоги в численних морських битвах.
Первинно захист візантійського узбережжя й підходів до Константинополя ліг на плечі флоту Карабісіан. Поступово, однак, його було поділено на кілька регіональних (фемських) флотів, натомість центральний Імперський флот базувався в Константинополі, захищаючи місто та будучи основою при формуванні основних морських експедицій. До завершення VIII століття візантійський флот був гарно організованою постійною силою держави, яка знову домінувала у Середземномор'ї. Антагонізм із мусульманським флотом тривав зі змінним успіхом, проте у X столітті візантійці змогли відновити своє панування у Східному Середземномор'ї.
В XI столітті військово-морський флот, як і вся Візантійська імперія, почав занепадати. Зіткнувшись із новими військово-морськими викликами з боку Заходу, візантійці все частіше були змушені розраховувати на флоти італійських міст-держав, таких як Венеція та Генуя, що катастрофічно вплинуло на економіку Візантії та її суверенітет. Вже за правління Василія II (976—1025) оборона Адріатики була доручена венеційцям.
Після короткочасного періоду відновлення за Комнінів настав ще один період занепаду, який завершився падінням імперії 1204 року в результаті Четвертого хрестового походу. Після відновлення імперії 1261 року кілька імператорів династії Палеологів намагались відродити флот, але їхні зусилля мали тільки тимчасовий ефект. До середини XIV століття візантійський флот. який колись міг виставити сотні військових суден на море, був у кращому випадку обмежений кількома десятками одиниць, і контроль над Егейським морем остаточно перейшов до італійського та османського флотів. Зменшений флот, однак, зберігав свою активність до падіння Візантійської імперії 1453 року.
Важливість флоту в історії Візантійської імперії оцінити важко. З одного боку, Імперії упродовж всього свого існування доводилось захищати доволі протяжну берегову лінію, яка часто не мала прикриття з суші. До того ж, перевезення вантажів морем до імперських міст, які здебільшого розташовувались на узбережжі, було найдешевшим і найшвидшим. Враховуючи загрози з боку арабів у VII–X століттях, існувала нагальна потреба в утриманні потужного флоту, що дало змогу успішно протистояти противнику під час двох облог Константинополя, що, зрештою, і врятувало імперію.
З другого ж боку, характер і обмеженість морських технологій тих часів означали, що ані Візантія, ані її противники не могли розвинути справжню таласократію. Галери використовувались тільки у прибережних операціях та не могли відігравати значну самостійну роль. Окрім того, чергування візантійських перемог і поразок у морських битвах показує, що жодна зі сторін не мала переконливої переваги. Були, звичайно, й гучні перемоги візантійських моряків, проте, як правило, вони йшли пліч-о-пліч із катастрофічними втратами. Звіти про заколоти гребців на візантійських суднах також вказують на те, що умови утримання були далекими від ідеальних, від тих, що були прописані в Статутах. Все це означає, що як і в Римській імперії, у Візантії флот розглядався, передусім, як доповнення до сухопутної армії. Цей факт наочно ілюструє доволі низьке положення адміралів у візантійській ієрархії.
Ясно, однак, що поступове зниження потужності флоту в X — XI століттях, мало у перспективі вирішальне значення для історії імперії. Четвертий хрестовий похід, який підірвав основи Візантії, став можливим через слабку захищеність імперії на морі. Якщо ж розглядати історію Візантійської імперії в цілому, то легко бачити, що посилення чи послаблення флоту є невід'ємним фактором коливання долі держави.
Бойова історія
Ранній період
IV—V століття. Громадянські війни та вторгнення варварів
Після битви при Акції 31 року до н. е., за відсутності будь-якої зовнішньої загрози в Середземному морі, римський флот виконував здебільшого функції охорони та супроводження. Масових морських битв, що траплялись за часів Пунічних війн, більше не відбувалось і римський флот складався з відносно дрібних суден, що найкраще підходили для виконання нових завдань. До початку IV століття розмір римського флоту скоротився настільки, що, коли 324 року в битві при Геллеспонті зійшлись флоти імператора Костянтина Великого та Ліцинія, то вони значною мірою складались зі знову збудованих чи реквізованих у портах Східного Середземномор'я кораблів. Громадянські війни IV й початку V століття спричиняли відродження військово-морської діяльності. Під час війн флоти, в основному, займались транспортуванням військ. Упродовж першої чверті п'ятого століття значні військово-морські сили все ще були зайняті у Західному Середземномор'ї, особливо поблизу берегів Північної Африки. Римській гегемонії в Середземномор'ї, однак, було кинуто виклик, коли упродовж лише п'ятнадцяти років Африка була захоплена вандалами.
Нове Королівство вандалів на території Карфагену під керівництвом короля Гейзеріха одразу ж почало набіги на узбережжя Італії та ГреціїПрокопій Кес., «Війна з вандалами», 1.5. та навіть захопили та розграбували Рим 455 року. Набіги вандалів тривали упродовж наступних двох десятиліть, незважаючи на неодноразові спроби римлян протидіяти їм. Західна Римська імперія була безсилою, її військово-морський флот майже зійшов нанівець, проте східні імператори все ще боролись за морську гегемонію у Східному Середземномор'ї. Перша морська експедиція Східної Римської імперії 448 року, однак, не пішла далі Сицилії. 460 року римський імператор Майоріан збирався здійснити похід на вандалів. Він набрав військо з варварів у Галлії та підготував у травні 460 року вторгнення флоту з 300 кораблів до гавані Картахени (Нового Карфагена) в Іспанії. Однак раптовим рейдом вандали захопили його, а ще раніше в місці імовірної висадки вони понівечили всю місцевість і пошкодили джерела водиТомпсон Е. Римляни й варвари. Падіння Західної імперії. Ч. 4..
Зрештою, 468 року імператор Лев I Макелла спільно зі своїм ставлеником на троні Західної Римської імперії Антемієм організував чергову експедицію проти вандалів. Під командою консула Василіска було зібрано величезний флот, що налічував за деякими даними 1113 суден та близько 100 тисяч солдат. Первинно удача була на боці імперських сил: вандальський флот був розсіяний Василіском у Сицилії, Іраклій захопив Триполіс та інші міста в Лівії, а Марцелліан зайняв Сардинію. Коли Василіск висадився в Африці, приблизно за 60 км від Карфагена, Гейзеріх почав з ним перемовини, попрохавши 5 днів для прийняття мирних пропозицій. За цей час він підготував кораблі та, використовуючи попутний вітер, атакував уночі зібраний в гавані візантійський флот брандерами (палаючими суднами). Розгром візантійців довершив напад флоту вандалів під командуванням Гензона, сина ГейзеріхаПрокопій Кес., «Війна з вандалами», 1.6.; Феофан, Літопис, рік 5961; Marcellinus, Chron., sub a. 468. Близько 600 суден було знищено вандалами, а фінансові витрати на експедицію, що склали близько 40 тонн золота привели імперію практично до банкрутства. Це змусило римлян дійти згоди з Гейзеріхом та підписати мирну угоду. Однак після смерті Гейзеріха 477 року загроза від вандалів зійшла нанівець.
VI століття У VI столітті відзначається відродження римської військово-морської моці. 508 року, коли спалахнув конфлікт із остготським королівством Теодоріха, імператор Анастасій I (491—518) відрядив флот у складі 100 кораблів у рейд до берегів Італії. 513 року, коли генерал Віталіян повстав проти імператора Анастасія I, повстанцям удалось зібрати флот з 200 кораблів. Незважаючи на первинні успіхи, флот повстанців був розбитий адміралом Марінусом, який під час ведення бойових дій, активно використовував запалювальні речовини (можливо, прототип «грецького вогню»).
533 року, скориставшись відсутністю флоту вандалів, задіяного для придушення повстання на Сардинії, візантійський флот вторгнення, що складався з 92 дромонів та 500 транспортів, перевіз до берегів Африки армію під командуванням Велізарія у складі 15 тисяч солдат, почавши вандальську війну, першу з завойовницьких війн Юстиніана I. Під час цієї десантної операції, що стала можливою завдяки контролю середземноморських шляхів, флот відігравав важливу роль у постачанні та підвезенні підкріплень для візантійських експедиційних військ та гарнізонів. Цей факт не вислизнув з поля зору противників візантійців. Ще у 520-х роках Теодоріх планував збудувати величезний флот і відрядити його проти візантійців та вандалів, але його смерть 526 року завадила здійснити ці плани. 535 року візантійці почали Готську війну з наступу в двох напрямках. Одна з армій під командуванням Велізарія за допомогою флоту висадилась на Сицилії, а потім в Італії, а друга армія почала наступ в Далмації. Контроль візантійців над морем мав велике стратегічне значення, давши змогу невеликій візантійській армії 540 року успішно захопити Апеннінський півострів.
541 року, однак, новий король остготів Тотіла, зібравши флот із 400 кораблів, набув значної сили в морях навколо Італії, поставивши під сумнів гегемонію Візантії на Середземному морі. Двічі візантійський флот був розбитий неподалік від Неаполя — 542 та 546 року. Велізарій особисто командував флотом з 200 суден, що діяв проти готського флоту, який блокував гирло Тибра, в безуспішній спробі звільнити Рим. 550 року Тотіла висадився на Сицилію, а упродовж наступного року за допомогою флоту з 300 суден захопив Сардинію та Корсику, здійснив рейд на Корфу й узбережжя Епіру. Однак, поразка в морській битві під Сеною Галльською поклала край його претензіям на візантійське панування в Середземному морі. Після остаточного завоювання Італії та південної Іспанії за Юстиніана Середземномор'я знову стало «Римським озером».