Олекса́ндр I Обре́нович (; 14 серпня 1876, Белград, Сербське князівство — 11 червня 1903, Белград, Сербія) — король Сербії з 1889 по 1903 рік, останній представник династії Обреновичів. Вбитий групою офіцерів-заколотників разом з дружиною, королевою Драгою, під час Травневого повстання.
Ранні роки Олександр Обренович народився 14 серпня 1876 року в Белграді. Він був єдиним сином сербського князя Милана Обреновича і його дружини, доньки заможного бессарабського поміщика і полковника російської служби, Наталії Обренович (Кешка). У 1887 році, після того, як відносини між подружжям остаточно зіпсувалися, Мілан, до того часу вже змінив княжий титул на королівський, розлучився з дружиною і уклав з нею формальний договір, згідно з яким Олександр повинен був виховуватися в Німеччині і Франції під наглядом матері. Наталя забрала майбутнього короля з собою в Вісбаден, проте вже незабаром король Сербії відправив до Німеччини генерала Косту Протіч, який, заручившись підтримкою прусської поліції, викрав Олександра і доставив до батька.
Прихід до влади У 1885 р. король Мілан розв'язав невдалу війну проти Болгарії. Об'єднання Східної Румелії із Болгарським князівством розглядалося Міланом I як порушення балансу сил на Балканах і зміцнення позицій Болгарії, що представляло загрозу для Сербії в проведенні експансії в Македонії. Після поразок у битві в Сливниці (5-7 листопада) та Піроті (26-27 листопада) військова авантюра сербського короля завершилась провалом. Завдяки посередництву Австро-Угорщини, яка прийшла на допомогу королю Мілану I, військові дії припинилися. 19 лютого 1886 р. в Бухаресті було підписано мирний договір, який відновлював довоєнне становище обох держав.
Коли плани Мілана I потерпіли крах, король звільнив лідерів радикальної партії із в'язниці і уклав з ними політичну угоду. Мілан I погоджувався передати владу радикалам і прийняти ліберальну конституцію, тоді як радикали гарантували збереження престолу за династією Обреновичів. Нова Конституція вступила в дію 22 грудня 1888 р. і проголошувала Сербію парламентською монархією. Домовленість із радикалами дала змогу Мілану I закріпити династію на престолі. Таким чином, 22 лютого 1889 р. король відрікається від престолу на користь свого 12-річного сина Олександра та залишає країну. До повноліття нового короля була назначена регентська рада у складі трьох вірних династії осіб: Йована Ристича (голова ради), Кости Протича та Йована Белимарковича.
Однак політична угода між Обреновичами та радикалами мала тимчасовий характер і більше свідчила про ослаблення монархії, ніж посилення радикалів. З лютого 1889 р. по серпень 1892 р. радикали провели ряд реформ, які стосувалися внутрішньополітичних питань, господарства, фінансів, війська та церковних справ. В першу чергу, перетворення були направлені на ослабення монархії в Сербії. У галузі зовнішньої політики радикали спиралися на Росію, з якою відновлено дружні відносини. У 1891 р. король Олександр в супроводі Й. Ристича та К. Протича відвідав Петербург. Сербський уряд також намагався активізувати свою діяльність у Македонії. З 1886 р. в Белграді діяло Товариство Св. Сави, яке займалося сербською пропагандою в Македонії. У Скоп'є, Приштині та Салоніках відкрили сербські консульства. За цей час незадоволені їх політикою реакційні кола виступили проти радикального уряду. Було створено ліберальний уряд на чолі з Йованом Авакумовічем, який розпочав безпрецедентну в історії Сербії другої половини XIX ст. чистку державного апарату. Намагаючись покінчити із впливом радикалів на місцях, ліберали розгорнули їх звільнення з керівних постів громадських органів. З 9 серпня 1892 по 1 квітня 1893 р. ліберали видали 167 наказів про звільнення 350 радикалів. Значні права для цього отримала поліцейська влада. Загроза репресій проти радикалів ще більше зросла, після того як Белградом поширились чутки, що генерал Й. Белімарковіч заявив: «Скоро пси наситяться м'ясом радикалів». Діяльність лібералів викликала супротив не тільки радикалів, а й селянства, стривоженого самоуправлінням громад. Під час виборчої кампанії на початку 1893 р. ліберали здобули перемогу, а задля власної більшості в уряді ліквідували декілька мандатів радикальної партії, порушивши в такий спосіб положення Конституції 1888 р.
Антиконституційну діяльність лібералів перервав державний переворот. 1 квітня 1893 р. король Олександр Обренович, який ще не досягнув свого повноліття, з допомогою військових взяв владу в свої руки, пояснивши свій вчинок бажанням врятувати Сербію та Конституцію. За свідченням голови Державної Ради Л. Докича, план державного перевороту виник ще вкінці 1892 р. Сучасників цих подій найбільше цікавило питання — чи брав участь у підготовці перевороту король Мілан. Прямих доказів цього немає. Однак важко уявити, щоб нерішучий за своїм характером король Олександр відважився на такий різкий поворот. Ймовірно, король Мілан не тільки «благословив» переворот, а й приклав зусиль для його підготовки. Відомо, що з ініціативи Мілана в березні 1893 р. Л. Докіч мав із ним зустріч, а в ніч, коли Олександр І оголосив регентам і міністрам про своє рішення, Й. Ристич, за його словами, постійно дивився в сторону дверей, очікуючи на прихід колишнього короля.
У Сербії звістку про державний переворот сприйняли позитивно, за винятком лібералів. Особливо він був вигідним радикалам, які повернулись із опозиції в уряд, який очолив Л. Докич. Новий уряд одразу розпустив скупщину, назначивши її нове обрання: вибори принесли переконливу перемогу радикалам, які здобули 88 % голосів. Ліберали на знак протесту не виставляли своїх кандидатів. Нова скупщина скликалася тільки двічі: 1 червня та 1 листопада. Основною її задачею стала ратифікація торговельного договору із Австро-Угорщиною, який був укладений 28 червня 1892 р. А також була продовжена торговельна угода з Росією, яку в підсумку підписали 15 вересня 1893 р.
Управління країною
Спочатку між монархом та радикалами майже не було протиріч. У своєму середовищі вони навіть називали його «радикальним королем». Однак після зустрічі з батьком у вересні 1893 р. в Опатії він повністю змінився. Використовуючи різні засоби, батько і син Обреновичі готувалися до розширення своїх прерогатив в порушенні Конституції 1888 р. і наступу на демократичні завоювання попереднього десятиліття, до зміщення із політичної арени свого головного противника — радикальної партії. Молодий король виявився достойним наступником свого батька саме в цій позиції. При зустрічах Мілан не переставав йому нагадувати хто є «найбільшим злом» для Сербії. Ймовірно, завдяки порадам Мілана король почав діяти таким чином, щоб викликати розкол у керівництві радикальної партії — розділити їх на прибічників Л. Докіча, так званих «придворних радикалів» та прибічників Н. Пашича. Звісно, Пашич і як політик, і як особистість випереджав Докіча і його прибічників, а його вплив у державі дедалі зростав. Король планував відправити Н. Пашича послом у Росію. Але на з'їзді радикальної партії в 1893 р. група Пашича здобула переконливу перемогу над прибічниками Докіча. Олександр Обренович тримав радикалів при владі лише для того, щоб затвердити бюджет, після чого планував сформувати нейтральний уряд. Король сподівався на підтримку Відня, але міністр закордонних справ Густав Кальнокі не хотів втручатися в політичне життя Сербії, в якій були популярні антиавстрійські настої. В результаті кількаденних консультацій король доручив формування уряду «придворному радикалу» Саві Груїчу, оскільки Л. Докіч залишив свій пост через хворобу.
9 січня 1894 р., порушивши всі домовленості між Петербургом та скупщиною, повернувся екскороль Мілан. 13 січня молодь влаштувала в столиці демонстрацію. Перед палацом при вигуках «Хай живе Контитуція» маніфестанти намагалися спалити прокламацію короля Олександра від 1 квітня 1893 р., в якій він обіцяв правити тільки в межах Конституції, але демонстрацію розігнала поліція. Скупщинський клуб радикалів опублікував заяву, в якій звинуватив Мілана в порушенні даного ним слова, а також заявив, що будь-яка участь колишнього короля в державних справах розглядається як діяльність проти Конституції. Радикальний уряд С. Груїча після 9-місячного перебування при владі пішов у відставку. 12 січня був створений «нейтральний» кабінет Джордже Симича (січень — березень 1894 р.).
У Петербурзі добре розуміли, що надії та зміни зовнішньополітичного курсу Сербії з приїздом Мілана зазнали краху. Російський дипломат В. Ламздорф так описав російські настрої в сербському питанні: «Молодий король Олександр віднині не викликає у нас великої довіри і зараз важливо не дуже тиснути на нього, щоб не отримати ще одного противника на Балканах, віддавши його в обійми Австрії. Мілан, скоріш за все, не залишить країну, не отримавши за це свою винагороду. Краще би вже Карагеоргієвичів замість цих Обреновичів». Цікаво, що під час балу в Зимовому палаці 20 лютого 1894 р. імператор Олександр III у присутності гостей сказав сербському послу Ніколі Пашичу: «Коли ж тварюка Мілан залишить Сербію».
З приїздом Мілана король Олександр ще більше посилив гоніння на радикалів. Кабінет Д. Симича, який позиціонував себе як «нейтральний», за два місяці видав 1156 наказів, з яких 218 стосувалися звільнення членів радикальної партії зі служби. Для того, щоб завадити уряду продовжувати політику радикали скликали скупщину. Олександр вирішив вийти із кризи іншим шляхом: створити новий уряд на чолі із С. Ніколаєвічем (березень — жовтень 1894 р.). Уряд скасував Закон про вигнання короля Мілана, однак суд протестував це рішення, нагадавши королю Олександру, що виконавча влада не має права скасовувати ухвалені закони, згідно з Конституцією 1888 р. Король опинився перед вибором: продовжувати політику в рамках Конституції або скасувати її та посилити свою авторитарну владу. Не бажаючи можливого селянського бунту, 9 травня 1894 р. Олександр Обренович відновлює консервативну Конституцію 1869 р. і всі закони, прийняті на її основі. Таким чином, молодий король за 14 місяців свого правління здійснив другий державний переворот. Реанімація попередньої Конституції означала повернення на 25 років назад. Літом 1894 р. король Олександр здійснив велику закордонну подорож по кількох країнах.
Поступово в Сербії зростало невдоволення політикою Обреновичів, яке все більше посилювалося через фінансові труднощі. Державна казна опустіла, країна була не в змозі виплачувати відсотки за іноземними позиками. До того ж 1893 та 1894 роки були неврожайними, було втрачено багато виноградників, які становили одну із ключових ланок сербського експорту. Уряд Н. Христича, що знаходився при владі з жовтня 1894 р. по червень 1895 р., був змушений укласти договір про позику в Карлсбаді з рядом західноєвропейських банків. Ця угода ставила в залежність від інших держав головні джерела сербських державних доходів: залізниці, а також винну та соляну монополію. Однак більшість членів скупщини — прогресивна партія або її ще називали партією напредняків (від серб. напредак — прогрес) — заявили, що не затвердять Карлсбадську угоду, поки не отримають владу в уряді. Через те, що підходив строк виплати, а казна все ще була пустою, король був змушений передати владу напреднякам на чолі з Стояном Новаковічем. Головна мета прогресивної партії заключалася в конституційній реформі. С. Новакович входив до складу комітету, що складав Конституцію 1869 р., і головний її недолік він вбачав в установлені в Сербії однопалатної системи народного представництва.