Кита́йська пое́зія — одна з найдавніших національних поетичних традицій у світі. Традиційна поезія Китаю, відома протягом трьох тисячоліть, розділена на жанри: «ши» (), «ци» () і «цюй» (), а також «фу» (). З початку XX століття існує також розвинена поезія, заснована на західній традиції.

Давня поезія (XI ст. до н. е. — II ст. н. е.) Говорячи про час виникнення та ствердження в Китаї поетичної традиції, і старі китайські вчені, і сучасні дослідники в цілому одностайно співвідносять ці процеси з епохою династії Чжоу (XI—III ст. до н. е.). Саме тоді, на рубежі VI—V століть до н. е., побачив світ перший для Китаю літературно-поетичний пам'ятник — антологія «Ши Цзін» (; «Книга пісень»), поява якої свідчить і про складання відносно чітко оформлених поетологічних концепцій. До збірника ввійшли народні пісні, ритуальні гімни як віддзеркалення світу почуттів і вірувань прадавніх людей. З тогочасним життям знайомлять обрядові, хвалебні пісні та оди «Ши Цзіну». Як заявляють дослідники, ця збірка мала вплив на подальший реалістичний розвиток китайської поезії наступних епох. Пісенно-лірична ритмізована мова, символічні образи і багатозначні поняття прослідковуються у «Книзі Шляху і Чесноти» () Лао-цзи (VI ст. до н. е.). До ранніх творів належать і байки, що засновані на народних міфах та легендах у трактаті «Сюньцзи» () (ІІІ ст. до н. е.). Першим видатним індивідуальним поетом китайської давнини був Цюй Юань, який зобразив яскраві міфологічні образи у поемах «Скорбота відчуженого», «Питання до неба», «Дев'ять мелодій». Творчість Цюй Юаня є першим прикладом авторської обробки народних (ритуальних) пісень. Цюй Юаня справив вплив на свого сучасника Сун Юя, що позначився на поемах «Покликання душі», «Чарівна діва». Пізніше — в IV—III столітті до н. е. — позначилася ще одна старокитайська літературно-поетична традиція, що належить до культури південного регіону стародавнього Китаю і представлена особливим різновидом поетичних творів, відомим як «Чуські строфи» (). Згідно з Ван І (Wang Yi, 3 ст. н. е.), Цюй Юаню можуть належати до 25-ти творів, велика частина яких збереглася в зводі «Чуські Строфи». Антологія «Ши Цзін» і звід «Чуські строфи» є основоположними пам'ятниками не лише давньої, але й усієї в цілому китайської художньої словесності.

Літературні досягнення чжоуської епохи є лише один із проявів підйому духовного життя країни, які спостерігалися в VI—III ст. до н. е.. На зазначені сторіччя припадають утворення китайської писемної культури (створення численних і різноманітних письмових пам'яток), формування провідних філософських шкіл, починаючи з конфуціанської і даоської, становлення анналістичної традиції, розквіт образотворчого мистецтва.

У добу Хань () (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.) появився і широко розповсюдився прозопоетичний жанр «фу» (). Ранні представники — Цзя І (201—169 рр. до н. е.), який створив поеми з даоським забарвленням «Плач по Цюй Юаню», «Ода про сову»; Мей Шен (?- 141 р. до н. е.) і його «Сім настанов». Найвизначнішим майстром у жанрі «фу» був — Сима Сянжу () (179—118 рр. до н. е.), автор ліричних поем «Палац Чаньмень» і «Красуня». До поетичного спадку ханської доби належать ародні пісні «юефу», в яких зображувалась любов і сімейне щастя. Так, юефу «Павичі летять на південний схід» став зразком епічної поезії в класичній китайській літературі, де зображено трагедію закоханої пари, розлученої батьківською волею. Сміливість і рішучість жінки у своїх діях — характерна риса цього і ряду наступних поетичних творів. Від «Книги пісень» пісні «юефу» відрізняв епічний елемент, сміливість асоціацій, майстерне застосування розгорнутих порівнянь. Жанр «юефу», зокрема п'ятискладовий вірш знайшов відображення й у елегійно-філософських «Дев'ятнадцяти древніх віршах». Також «юефу» мав вплив на творчість поетів наступних поколінь.Лисевич И. С., Древняя китайская поэзия и народная песня (юэфу конца 3 в. до н. э. — нач. 3 в. н. э.), М., 1969

Класична поезія

Поезія раннього Середньовіччя (ІІІ — VII ст.) Із розпадом ханської імперії, появою міжусобиць та зміцнення феодальних відносин, в Китай проникає і розповсюджується буддійське віровчення, яке мало вплив на розвиток літератури. До наших днів дійшло близько трьохсот віршів поетів того часу, перш за все «семи цзяньаньських мужів» і літераторів з дому Цао.

Дім Цао Сім'я Цао — явище непересічне; Цао Цао (155—220) — полководець і засновник династії, його старший син Цао Пі (187—226) — імператор, молодший Цао Чжи (192—232) — правитель уділу, всі троє обдаровані люди, відомі поети, які віддали літературі багато сил та відчули вплив «юефу» на власну творчість. Став крилатим вислів танського поета Юань Чженя (779—831), що вірші Цао Цао писав в сідлі зі списом наперевіс. Твори Цао Пі мало чим схожі на рядки батька, вони м'якші, спокійніші. Прогулянки та бенкети, роздуми про тлінність життя — теми багатьох його віршів. Цао Пі був майстром пейзажу, тонким ліриком. Його називали «поетом з жіночою душею».

Великі заслуги Цао Пі в галузі літературної критики. Його ім'я прославив трактат «Роздуми про красне письменство», в якому він спробував визначити місце і значення літератури і дав оцінку творчості окремих письменників.

Вірші молодшого брата — Цао Чжи — відрізнялися ліризмом, увагою до людини. Довгі роки поет піддавався гонінням з боку брата і на собі відчував тяготи вимушених мандрів. Цао Пі не міг примиритися з думкою про те, що талант Цао Чжи затьмарював його власний, і за це мстився йому. Одним з найзначніших творів Цао Чжи першого періоду був вірш «Білий скакун», де в образі мандрівного воїна поет зобразив себе, свої мрії про героїчні справах:

+ Цао ЦаоЦао Пі 7 століття, Янь Лібень Цао Чжи

«Сім мужів» Поети, що входили до групи «семи мужів», в пору смути опинилися в самому вирі подій, перейнялися бідами народу. Створюючи правдиві вірші про тяготи походів, про поневіряння біженців і сиріт, поети відбили характерні особливості епохи; сміливо і вимогливо звучали їхні голоси, які були за об'єднання країни, за припинення міжусобних воєн. Найталановитішим з «семи мужів» був Ван Цань (177—217). До наших днів дійшло більше двадцяти його творів, і серед них — відомі «Сім печалей». Подією в історії китайської поезії було народження п'ятистопного вірша — фу, який прийшов на зміну чотиристопному, що панував раніше. П'ятий ієрогліф наблизив поетичну мову до розмовної мови, народної пісні, з якої він і розвинувся. Ван Цань був творцем жанру малих фу, або ліричних фу, що відрізнялися від ханських фу не тільки обсягом, а й великою увагою до людини. Ханські фу майстерно відтворювали картини природи, помпезно і часто гіперболічно описували імператорські палаци і парки, але в барвистих і яскравих описах рідко відчувалася душа їх автора: вірші були блискучі і холодні. Малі фу виникли тоді, коли в поета з'явилася нагальна потреба висловити свої почуття, своє хвилювання, інакше кажучи, поет уже був не стороннім спостерігачем, літописцем, а співучасником або навіть героєм описуваних ним подій. Зразком ліричних фу може служити вірш «Піднімаюся на вежу» — сумна розповідь про життя самого Ван Цаня у вигнанні, про його марні сподіваннях повернутися додому.

Під час жорстокої епідемії загинули Ван Цань і поети Сюй Гань (171—218), Чень Лін (160—217), Ін Чан (? −217), Лю Чжень (? −217), які також входили до групи «семи».

Одним з найсміливіших поетів був Кун Жун (153—208); мішенню своєю критики він обрав могутнього Цао Цао. «Наклеп і брехня шкодять справедливості», — писав він в одному зі своїх творів. Особливо цікаві вірші, написані поетом у в'язниці, куди заточив його Цао Цао. В них Кун Жун говорить про чесних, прямих людей, про їх благородні вчинки. Це вже зрілі п'ятистопні вірші; китайські літературознавці стверджують, що «золотий вік» п'ятистопних віршів починається з Кун Жуна і Цай Юна (133—192), широко відомого поета свого часу.

«Сім мужів» були тісно пов'язані з будинком Цао, осередком літературного життя того часу.

«Сім мудрих з бамбуковою гаю» Наступний крок у розвитку п'ятистопних віршів зробили сім друзів літераторів — «Сім мудрих з бамбукового гаю». Вони поклали початок поетичному професіоналізму в Китаї. Назва групи виникла з того, що сім друзів-літераторів, які любили усамітнення і довгі прогулянки бамбукововим гаєм, куди входили Жуань Цзі, Цзі Кан, Шань Тао, Сян Сю, Жуань Сянь, Ван Жун, Лю Лін. Багато що відрізняло їх від попередників, які якийсь час перебували під заступництвом спадкоємця престолу в Ечені (тому їх також називають «еченськими поетами»), і центром їхнього життя були зали палацу, «мудрі з бамбуковою гаю» любили самотність, тяглися до села з милими серцю гаями, горами і річками. Перші шукали опору при дворі, другі перебували до нього в опозиції.

Але, на відміну від поетів зі школи «Семи мудрих мужів», які ще сміли говорити те, що думали, поети школи «Сім мудрих з бамбуковою гаю» вже були позбавлені такої можливості: будь-яке необережне слово могло закінчитися трагічно для сміливця. Тому вони змушені були приховувати свої думки, писати туманно, скуто і неясно. Так вироблявся новий стиль.

До наших днів дійшли вірші Лю Ліна, Жуан Цзі і Цзі Кана. Останні два були видатними поетами свого часу. Як літератори вони не були схожі один на одного, але спільним для них стало схиляння перед авторитетом даоських мислителів Лао-цзи і Чжуан-цзи з їх викриттям можновладців, з їх закликом злитися з природою, відходом від суєти життя в світ гармонії і краси.

Жуан Цзі (210—263) був сином одного з «семи» поетів, Жуань Юя, і успадкував від батька «дух опору».

Творчість Жуань Цзі відрізняли глибокий ліризм і трагізм світовідчуття. Його дух опору висловлювався в переживанні за мінливість всього сущого, навіть «сонце і місяць з'являються і зникають». Алегорія та історичні паралелі прослідковуються у циклі «Співаю про свої почуття» Жуань Цзі.

Багато в чому іншим шляхом йшов Цзи Кан (223—263). З 53 віршів поета, які дійшли до нас, близько половини чотиристопні. В цьому відношенні Цзи Кан також відрізнявся від Жуан Цзі, блискучого майстра п'ятистопних віршів. Гострота його суджень, менш ніж у Жуань Цзі, приховані за туманними натяками і недомовками. Аристократів, які прийшли до влади разом з домом Сими І, він називав «личинками і п'явками», а себе порівнював із «феніксом» і «священною черепахою», символом довголіття.

Шаленне викриття жадібності можновладців, співчуття до простого селянина коштували йому життя. Помер Цзи Кан спокійно і мужньо, не відмовившись від своїх переконань. Страта його викликала розлогу петицію, яку підписали 3000 осіб, з виразом симпатії і любові до страченому.

В описуваний період великою популярністю користувався Хе Янь (пом. 249), поет і вчений, зять Цао Цао, убитий згодом у чварах з будинком Сима. Хе Янь захоплювався Лао-цзи і «Іцзін» («Книгою Змін»), стояв біля витоків «філософської поезії». Він був першим, хто став приймати складне зілля («порошок п'яти каменів») не стільки для лікування всіляких хвороб, скільки для «прояснення дрімаючого духу».

Поезія Шести династій Поезію кінця III—VI століття традиційно прийнято називати поезією Шести династій, або Північних і Південних династій. Протягом усіх трьох століть відбувалося єдиноборство придворної поезії з поезією, чиєю основою і живим джерелом була народна пісенна творчість.

Головним для придворної поезії ставало відлите у витончену форму зображення маленького світу аристократії — «стогонів без причин», «безпредметних розмов» і «відчуттів прояснення духу» після прийняття збуджувального зілля, чого вчив ще Хе Янь. Однак, часто ця «витончена форма» виливалася в порожню гру словами. З іншого боку, продовжувала існувати і розвиватися поезія, перейнята народними мотивами. Представниками прихильників народних пісень були Цао Чжи, Жуань Цзі, Цзо Сі та зрілий поет Тао Юаньмін.