Та́нкова гарма́та — артилерійська система (гармата), що входить до комплексу озброєння танка та зазвичай є його основною зброєю. Як правило, встановлюється в обертовій башті, хоча історично існували й безбаштові танки.

Сучасні основні бойові танки (ОБТ) переважно мають гладкоствольні або нарізні гармати калібру 100—125 мм з високою початковою швидкістю снаряда, тоді як гармати легких танків можуть мати менший калібр. Танкові гармати призначені для ураження як броньованих цілей (танків, ББМ тощо), так і піхоти й укріплень. Для різних цілей використовуються різноманітні боєприпаси, найбільш поширеними нині є підкаліберні, кумулятивні та уламково-фугасні. Для ведення вогню на ходу використовуються стабілізатори озброєння.

Історія Характеристики танкових гармат залежать передусім від цілей на полі бою, які танк покликаний знищувати. З часом танки ставали все складнішими для ураження, тоді як інші цілі змінювались несуттєво, тому розвиток танкового озброєння відбувався передусім у напрямку боротьби проти бронетехніки.

Нарізні гармати Танки вперше з'явились на полі бою 1916 року, в ході Першої світової війни. Вони були оснащені кулеметами або різноманітними гарматами: від короткоствольних 37-мм на Renault FT до 75-мм польових гармат на з початковою швидкістю снаряда 550 м/с. У міжвоєнний період більшість танків мали гармати з калібром 37—47 мм та початковою швидкістю 600—850 м/с, аналогічні тогочасним протитанковим гарматам й достатні проти броні тих часів. Деякі танки, як німецькі Panzer IV та радянські Т-28 і Т-35, мали короткоствольні 75 або 76-мм гармати з початковою швидкістю до 420 м/с. Такий калібр був значно ефективніший проти укріплень і піхоти зарядки фугасним снарядам, однак набув значного поширення лише в роки Другої світової.

Зростання захищеності танків у ході Другої світової привело до поширення потужнішого озброєння з калібром понад 50 мм. У середині війни 75/76-мм гармати з початковою швидкістю 625—750 м/с стали стандартом. Їхня довжина також поступово зростала: з 24 клб до 43 і 48 у Panzer IV, з 30,5 до 41,4 клб у Т-34 та КВ-1, з 31 до 40 у M4 Sherman. Британська QF 17-pdr з довжиною ствола 58 клб мала початкову швидкість 880 м/с, німецька KwK 42 на танку Panther — 70 клб і 935 м/с відповідно.З середини війни почали з'являтись довгоствольні гармати й більших калібрів. Першою з таких стала 88-мм гармата німецького Tiger, пізніше з'явились радянські Т-34-85 та КВ-85 з 85-мм та американський M26 Pershing з 90-мм гарматою. Всі ці зразки були створені на основі зенітної артилерії, вони мали довжину ствола близько 53—56 клб і початкову швидкість від 790 до 850 м/с. Першою спеціалізованою танковою гарматою такого калібру стала 88-мм KwK 43 на німецькому Tiger II, здатна розганяти бронебійний снаряд до 1000 м/с завдяки стволу в 71 клб.

Радянський винищувач танків СУ-100 та пізніше танк Т-54 отримали 100-мм озброєння на основі корабельної гармати, а радянський важкий танк ІС-2 отримав 122-мм гармату Д-25Т з 43-клб стволом. Вона програвала KwK 43 за дульною швидкістю (790 м/с), однак мала значно важчий боєприпас: 25 проти 10,4 кг. Найпотужнішою танковою гарматою Другої світової стала 128-мм PaK 44, встановлена на німецькому винищувачі танків Jagdtiger, вона мала боєприпаси вагою 28,8 кг, довжину ствола 55 клб і дульну швидкість 920 м/с.

У Німеччині до кінця війни існували пропозиції 150 та 170-мм гармат для танків Maus і E100, але їх не втілили. В США з 1944 до 1956 працювали над 155-мм гарматами для танків, як T30. У Великій Британії в 1950-х було розроблено винищувач танків FV 4005 зі 183-мм гарматою. Озброєння таких калібрів мало надзвичайну силу відбою, яку могла витримати лише важка машина, а боєприпаси для них були важкі (наприклад, снаряд T30 мав вагу 43 кг, ще 18 кг важив метальний заряд), що за відсутності автомата заряджання було проблемою для заряджальника. Тому серійні важкі танки 1950-х мали гармати калібру не більше за 122 мм, причому масовими були лише радянські ІС-3 та Т-10; американські M103 та британські Conqueror були виготовлені серіями лише по кілька сотень машин.

Крім радянських 100-мм Д-10 на Т-54 й Т-55, найчисельнішими були американські 90-мм гармати на M47 та M48. Вони вже не були адаптаціями зенітних систем, а спеціалізованими танковими гарматами й розганяли бронебійний снаряд до 915 м/с. Ці гармати могли використовувати кращі бронебійні снаряди з вольфрамовим осердям (APCR/HVAT) і кумулятивні снаряди. У Великій Британії на Centurion Mk 3 використовували 83,8-мм гармату QF 20-pounder, яка використовувала передусім снаряди з балістичними наконечниками (APCBC) та бронебійні підкаліберні снаряди (APDS), швидкість останніх досягала 1465 м/с, що на той момент було найвищим результатом в історії.

1954 року на основі 20-pdr було створено одну з найкращих гармат свого часу — 105-мм L7, яка стала стандартом для західних танків на тривалий час, її копію M68 встановлювали на американські M60 та перші M1 Abrams. Її основними боєприпасами були бронебійно-фугасні (HESH) та підкаліберні, причому останні з вагою 5,8 кг і початковою швидкістю 1480 м/с забезпечували вищу ефективність за 120—122-мм озброєння тогочасних важких танків за значно меншої маси (весь унітарний снаряд важив 18,5 кг). Одним з нечисленних винятків став французький AMX-30 з гарматою французької розробки.

Гладкоствольні гармати Поява гладкоствольних гармат високого тиску пов'язана з бронебійними підкаліберними опереними снарядами (БОПС). Хоча першими почали їх розробляти німці під час Другої світової, вперше практичні зразки з'явились у 1950-х на танку T50 у США та на Т-62 в СРСР. Перші американські зразки мали недостатню точність, і хоча у 1960-ті 120-мм гармата Delta мала значно кращі показники, 1965 року її відкинули на користь перспективної 152-мм нарізної гармати-пускової установки XM150 для танка MBT-70. На радянському Т-64 з кінця 1960-х стояла 125-мм гармата, її ж прийняли й на Т-72.

В Німеччині впродовж 1966—1969 компанія Rheinmetall проводила випробування гладкоствольних гармат і визнала їхню ефективність, тож з 1972 року їх почали встановлювати на прототипи Leopard 2. 1977 року 120-мм Rh-120 було прийнято на озброєння разом з Leopard 2, а невдовзі її отримали американський M1A1 Abrams і японський TK-X. Аналогічні гармати, сумісні з Rh-120 за боєприпасами, отримали французький Leclerc, італійський Ariete та ізраїльський Merkava Mark 3. У Великій Британії вважали нарізні гармати більш універсальними, оскільки вони були здатні вести вогонь бронебійно-фугасними снарядами (HESH), тому танки Chieftain мають нарізні 120-мм гармати.

Гармати низького тиску та безвідкотні Гармати низького тиску () передусім призначені для ведення вогню опереними кумулятивними боєприпасами. «Низький тиск» означає тиск на затвор, який спричиняють гази, утворені про згоранні пропелента: наприклад, у 90-мм гармати F1 він становить 1200 бар, тоді як у 105-мм L7 та 120-мм Rh-120 він становить 5100 та 6300 бар відповідно. Хоча вони поступаються озброєнню основних бойових танків, невисокий імпульс відбою дозволяє встановлювати їх на легку бронетехніку, тому вони типово встановлювались на колісні машини, легкі танки та деякі винищувачі танків, як шведський Ikv 91. Однією з найпотужніших є 105-мм гармата F2 на AMX-10 RC.

Розробка альтернативи звичайним нарізним гарматам почалась у Німеччині наприкінці Другої світової, першим зразком стала 80-мм гладкоствольна протитанкова гармата PAW 8H63, але кінець війни поклав край цим розробкам. У 1950-х подібними розробками зайнялась бельгійська компанія Mecar, їх наслідувала французька компанія EFAB. Першою масовою гарматою стала 90-мм F1 на Panhard AML, а пізніше поліпшена гармата F3 стала основним озброєнням легкого танка AMX-13.

Існували також спроби встановлення безвідкотних гармат на легку бронетехніку, однак їхні снаряди були достатньо важкі через велику масу пального, а при пострілі реактивний струмінь створював небезпечну зону позаду машини. Прикладами таких були американський M50 Ontos з шістьма 106-мм гарматами та японський з двома стволами того самого калібру.

Екзотичні різновиди Нижче перелічено специфічні різновиди танкових гармат, які залишились дослідними зразками.

Гармата з рідким пропелентом (), в якої метальний заряд є подається в камору в рідкій формі. Однією з головних переваг є відсутність сталої форми пропелента, що дозволяє зберігати його компактніше. Експерименти проводились із 1940-х у різних країнах, однак вони не показали визначальних переваг, а самі гармати потребували складних систем зберігання та подачі рідини до гармати. Електромагнітна гармата (), в якої снаряд приводиться до руху дією електромагнітного поля на боєприпас. Потенційною перевагою є можливість розганяти боєприпаси до дуже високих швидкостей, однак ці гармати потребують надзвичайної кількості енергії. Досліди проводяться з 1940-х. Електротеплова гармата (), в якої снаряд приводиться до руху розширенням газу, однак утвореного не згорянням, а взаємодією рідини з електрично створеною плазмою. Це може бути водяна пара або пара горючої речовини, що також посилюватиме тиск за допомогою теплового розширення. Досліди почались у 1980-х.

Конструкція

Принцип дії Танкові гармати мають відбій. Наприклад, у 105-мм гармати L7 він досягає 367 кН (37,4 тонн) для БОПСа та 500 кН (51 тонна) для кумулятивного снаряда. Вплив відбою на танк потребує мінімізації задля зменшення навантаження на його конструкцію та впливу на екіпаж. Він зменшується низкою шляхів, зокрема, збільшенням довжини відкоту гармати за допомогою противідкотних пристроїв, але ця величина обмежена внутрішнім розміром башти. Іншим способом є дулове гальмо, яке за допомогою перенапрямлення газів створює імпульс у напрямку, протилежному до відбою, чим може компенсувати типово до 30-40% імпульсу, а в деяких випадках і до 70%. Ці пристрої увійшли в ужиток у Другій світовій і мають застосування на легкій бронетехніці зараз, тоді як ОБТ мають достатню масу для витримування відбою.

Заряджання Сучасні танкові гармати мають різну будову снарядів. Так, 105-мм та 120-мм снаряди західних танків унітарні, тобто бойова частина та гільза зібрані в цілісну конструкцію, яка зберігається та заряджається в гармату повністю. Різниця між ними полягає в тому, що перші мали металеві гільзи, а другі — частково горючу гільзу. Така гільза складається з невеликого металевого піддона та оболонки, яка згоряє разом з метальним зарядом при пострілі. Боєприпаси гармати L11 британського Chieftain мають картузне заряджання та складаються з трьох частин: снаряд, картуз і запалювальний заряд.

Від початку танкові гармати заряджали вручну. Під час Другої світової розпочались дослідження автоматів заряджання (АЗ) у Німеччині та США, однак перший серійний танк з АЗ створила Франція — ним був легкий AMX-13, перший прототип якого було виготовлено 1950 року. Першим танком з повністю автоматичним заряджанням став шведський безбаштовий танк Strv 103 (прийнятий 1961 року), а першим танком з повністю автоматичним заряджанням та обертовою баштою став радянський Т-64.

Стабілізатор озброєння

Прицільні пристрої Наведення озброєння зазвичай здійснює навідник, використовуючи приціл. Деякі ранні танки мали механічні прицільні засоби, а серед оптичних першими з'явились телескопічні приціли. Початково вони були з'єднані з гарматою нерухомо, відповідно, рухались разом з гарматою, що було незручно для навідника. Іншим поширеним із 1930-х різновидом були перископічні приціли (які часто встановлювали разом з телескопічними), які теж були скріплені з гарматою, але зручніші завдяки руху окуляра не вгору-вниз, а вперед-назад. З середини 1930-х почали входити в ужиток шарнірні телескопічні приціли, в яких окуляр залишався нерухомим, а об'єктив рухався разом із гарматою. В СРСР вони замінили як перископічні, так і прості телескопічні з 1943 року, тоді як у США надавали перевагу перископічним прицілам і їхні найпростіші версії замінили на нерухомі перископічні приціли з обертовим об'єктивом.