Кампа́нія в центра́льній части́ні Ти́хого океа́ну — це ряд військових операцій в центральній та західній частині Тихого океану в роки Другої світової війни, яка тривала з 24 липня 1943 року (дата бомбардування японської військової фортеці на острові Вейк військами адмірала Честера Німіца), а завершилась 15 вересня 1944 року (датою висадки американської морської піхоти на острові Пелеліу, що розташований в групі островів Палау).
Планування операції Ще на початку операції «Уотчтауер», в 1942 році, Дуглас Макартур намітив досить детальний стратегічний план розгрому Японської імперії. На самому початку 1943 року він представив його комітету начальників штабів. Основна ідея плану полягала в тому, щоб після взяття або нейтралізації Рабаулу наступ на Японську імперію можна буде провести через Нову Гвінею і Філіппіни. Цей наступ у напрямку островів Нова Гвінея — Мінданао в основному повинен був з'явитися після наступу сухопутних військ, які висаджувалися флотом під прикриттям армійської авіації. Крім перевезення та висадки десантів флот повинен був виконувати завдання обстрілу узбережжя, охорони комунікацій і прикриття флангів армії при її просуванні вперед.
Макартур стверджував, що передбачуваний ним напрямок наступу дозволяє використовувати вже створені союзниками бази у південній та південно-західній частинах Тихого океану, що при цьому збережеться оборонний щит між Австралією і зайнятими японцями островами в центральній частині Тихого океану, що це єдиний напрямок, на якому в ході всього наступу можна забезпечити підтримку авіацією узбережного базування, і що великі масиви землі в південній та південно-західній частинах океану дозволять союзникам обійти сильно укріплені позиції противника і зайняти порівняно слабо оборонні райони узбережжя.
Противники наступу в напрямку Нова Гвінея — Мінданао доводили, що наближення до Японської імперії таким обхідним шляхом є неекономічним щодо використання сил і вимагатиме довгих і дуже вразливих комунікацій. Вони стверджували, що просування до Японської імперії буде повільним з наступних причин: кожен етап наступу обмежиться радіусом дії винищувачів і бомбардувальників, які потребують прикриття винищувачами; наступ в одному певному напрямку дозволить японцям передбачити кожен наступний крок і зосередити, де потрібно, свої сили для відбиття; війська зазнають небезпеки захворіти малярією та іншими характерними для тропічних джунглів хворобами; цей напрямок проходить неподалік сильно укріплених позицій противника, які можуть взаємно підтримувати один одного; при подальшому просуванні союзних військ вони будуть об'єктом атак розташованих на островах сухопутних військ, а їх фланги, тил і комунікації можуть бути атаковані із зайнятих японцями островів у центральній частині Тихого океану.
ВМС США вже давно прийшли до висновку, що найкращим напрямком наступу є напрямок через центральну частину Тихого океану. Наступ союзників через океан може бути витлумачено противником як загроза всій острівній імперії і змусить його розосереджувати сили по всьому театру бойових дій, щоб захистити свої численні позиції. Сили союзників, зустрічаючи на шляху ці невеликі укріплені пункти, повинні будуть, звичайно, атакувати їх, але військ для їх окупації потрібно небагато. Величезні відстані між окремими групами островів не дозволять гарнізонам противника надавати підтримку один одному, а панування авіації союзників не дозволить їм отримувати підкріплення. Наступ через центральну частину Тихого океану, де клімат сприятливий, а комунікації коротші, потребуватиме менше військ і транспортних засобів. Японська імперія виявиться в цьому випадку відрізаною від південної частини Тихого океану, а комунікації союзників з цим районом стануть коротшими. Війна швидше буде перенесена у води Японської імперії, а флоту противника доведеться прийняти бій, бо навряд чи він кине Японську імперію напризволяще.
На початковий період війни ВМС США замовили 22 нових авіаносці, які в 1943 році почали використовувати у бойовий операціях. При наступі в напрямку Нова Гвінея — Мінданао ці авіаносці зіграли б тільки допоміжну роль, а при наступі через центральну частину Тихого океану їх можна було б використати для завоювання панування в постійно зростаючих районах Тихого океану. Маючи в авангарді такі рухливі аеродроми, сили центральній частині океану в поєднанні з авіацією, що базується на сухопутних аеродромах, в змозі здійснювати величезні стрибки, захоплюючи той чи інший пункт, з яким можуть бути встановлені надійні і оборонні комунікації.
Об'єднаний комітет начальників штабів США та його підкомітети, ретельно зваживши всі «за» і «проти», прийшли до компромісного рішення: віддали перевагу плану ВМС. Незважаючи на протести Макартура, основним напрямком наступу на Японську імперію було прийнято напрямок через центральну частину Тихого океану.
Всупереч побоюванням австралійців, а також тому, що сили союзників на півдні вже вели бої з відступаючим супротивником, начальники штабів запропонували продовжувати наступ в напрямку Нова Гвінея — Мінданао, вважаючи його допоміжним по відношенню до наступу через Тихий океан.
У січні 1943 року адмірал Ернест Кінг виклав ідею про новий напрямок наступу на конференції в Касабланці. Британські військові керівники запротестували, вважаючи, що такий великий наступ на Японську імперію може зменшити розмах операцій на Європейському театрі, який був і залишається найважливішим. Однак генералу Джорджу Маршаллу вдалося домовитися з британцями, запевнивши їх, що новий наступ на Тихому океані додаткових сил і засобів не потребуватиме. Після цього комітет начальників штабів розробив «Стратегічний план розгрому Японії», який був схвалений об'єднаним британо-американським комітетом начальників штабів на конференції у Вашингтоні в травні 1943 року. Спочатку цей план передбачав участь британських і китайських сил, однак остаточний стратегічний план на 1943—1944 роки передбачав лише наступне:
силам північної частини Тихого океану вигнати японців з Алеутських островів; силам центральної частини Тихого океану просуватися з Перл-Гарбора на захід; силам південної та південно-західної частин Тихого океану в спільних операціях наступати на Рабаул; силам південно-західної частині Тихого океану після цього просуватися в західному напрямку вздовж північного узбережжя Нової Гвінеї.
Саме друге завдання об'єднаного комітету начальників штабів США — наступ на позиції японців в центральній частині Тихого океану і посприяв початку військової компанії в даному напрямку, який був визнаний як стратегічний та найбільш економічно і військово доцільний.
Чисельність та склад військ
Головною силою в центральній частині Тихого океану був 5-й флот США. Цей флот почав формуватися навесні 1943 року в Перл-Гарборі, коли туди стали прибувати перші великі авіаносці типу «Ессекс» водотоннажністю 27000 т зі швидкістю ходу 32 вузли. Слідом за ними почали надходити також швидкохідні легкі авіаносці типу «Індепенденс» водотоннажністю 11000 т. До осені 1943 року в 5-му флоті вже було 5 великих і 6 легких авіаносців, 8 ескортних авіаносців, 5 нових і 7 старих лінійних кораблів, 9 важких та 5 легких крейсерів, 56 есмінців, 29 різних допоміжних кораблів і величезна кількість десантних і десантно-піхотних суден. Командував цим великим флотом віце-адмірал Реймонд Спрюенс.
Основним ядром 5-го флоту було швидкохідне авіаносне оперативне з'єднання, яке мало підтримувати десантні операції завданням ударів з великих відстаней з метою ізоляції плацдармів висадки, завданням ударів по районах висадки безпосередньо перед операцією і наданням тактичної підтримки десантним частинам під час самої висадки, а також перехоплювати повітряні сили противника, що загрожують десантним силам. Авіаносне оперативне з'єднання діяло, як правило, в складі чотирьох оперативних груп, в які зазвичай входили два важких і два легкі авіаносці, супроводжуваних ескортом з одного або двох швидкохідних лінійних кораблів, трьох або чотирьох крейсерів і 12-15 есмінців. Рухливі і гнучкі авіаносні групи могли діяти спільно і незалежно один від одного, виділяти зі свого складу кораблі для формування ударних з'єднань або виконувати спеціальні завдання.
Складовою частиною 5-го флоту було 5-е з'єднання десантних сил, яким командував контрадмірал Тернер. При проведенні операцій до складу десантних сил входили транспорти для перевезення військ, вантажні судна, десантні і десантно-висадочні засоби, десантні транспорти-доки та ін До складу цих сил входили також есмінці, ескортні авіаносці, крейсери й старі лінійні кораблі, виділені для безпосередньої підтримки десанту. Десантні сили, як правило, ділилися на два і більше ударних з'єднання, а також нерідко виділяли кораблі для виконання спеціальних завдань. Деякі швидкохідні кораблі з артилерійським озброєнням діяли або з авіаносними, або з десантними групами — залежно від тактичної обстановки. У міру накопичення досвіду сили підтримки з ескортних авіаносців і артилерійських кораблів виконували завдання тактичної підтримки військ в десантних операціях, вивільняючи швидкохідні авіаносці з ескортують їх кораблями для виконання завдань прикриття і перехоплення сил противника. Війська, що входили до складу 5-го з'єднання десантних сил (сухопутної і морської піхоти), утворили 5-й десантний корпус, яким командував генерал-майор Голланд Сміт.
Нарешті, 5-й флот США мав власну наземну авіацію, що складається з армійських, морських і приналежній морській піхоті літаків, які при необхідності надавали підтримку швидкохідним авіаз'єднанням і з'єднанням десантних сил.
Для швидкого наступу через океан і утримання панування на морі в міру просування на захід 5-й флот США повинен був мати максимальну швидкість і здатністю тривалий час залишатись в морі. Кораблі флоту не могли, подібно кораблям минулого століття, бути тісно прив'язаними до тилових баз для постачання, поповнення паливом і поточного ремонту. Швидкохідне авіаносне з'єднання повинно було постійно залишатися в морі, щоб перешкодити завданню противником ударів по зайнятих союзниками пунктам і постійно атакувати його, прокладаючи шлях для подальшого наступу. Здатність 5-го флоту тривалий час перебувати в морі забезпечувалася організованими в короткий термін передовими базами, в основному плавучими, розгорнутими в лагунах атолів або на укритих якірних стоянках.
Рухливі загони служби тилу, що складалися з плавучих баз, майстерень і доків, дозволяли постачати бойові кораблі всім необхідним і виробляти в морі або поблизу острівних баз ремонт всіх кораблів, за винятком тих, які мали важкі пошкодження і вимагали заводського ремонту. У міру просування сил флоту на захід рухливі загони служби тилу переходили в інші придатні для базування місця і організовували там нові передові бази в безпосередній близькості від зон бойових дій.
В подальшому вхід кораблів у передові бази авіаносного оперативного з'єднання ставав все більш рідкісним явищем, так як їх запаси поповнювалися в морі спеціально створеними групами поповнення запасів (танкери, транспортери і охорона). До кінця війни встановився порядок, при якому одна авіаносна оперативна група йшла з району бойових дій на добу в точку рандеву(обумовлене місце зустрічі кораблів, що плавають нарізно) з групою поповнення запасів, у той час як інша продовжувала вести бойові дії.
Все це, разом узяте, — завчасне планування, будівництво, замовлення промисловості, підготовка особового складу, перевезення та підтримання сил у бойовій готовності — дозволило організувати і зосередити величезні сили, здатні завдавати швидких та потужних ударів по ворогу на шляху від Перл-Гарбора до Філіппін.
Плани і попередні операції