О́льга Гаври́лівна Водола́жченко до шлюбу Сухомлин (28 травня (9 червня) 1888, Севастополь — †30 жовтня 1972, Миколаїв) — історикиня, філологиня, архівістка, джерелознавицяЕнциклопедія історії України, перекладачка та наукова співробітниця Харківської науково-дослідної кафедри історії культури; праці з історії України та історії освіти на Слобожанщині; за 1937 —38 рр. Заслана.
Біографія
Народилася 28 травня 1888 р. у Севастополі, в родині офіцера російської царської армії Гаврила Мойсейовича Сухомлина (1853 - ?) та Кароліни Пилипівни лютеранського віросповідання. Хрещеними батьками дитини було четверо людей. У віці 9 років стала сиротою, а батько у 1897 році одружився вдруге з Мадленою Пилипівною Мерклінг лютеранського віросповідання. Можливо мачуха була її тіткою.
Проте при заповненні в анкетах відомостей про національність називала себе лише українкою. З дитинства рідними вважала російську й французьку мови, виявляючи неабиякі здібності в оволодінні іншими: англійською, німецькою, польською, сербською, латиною. Вільно володіла французькою, німецькою, англійською мовами.
Юнацькі роки
У 1896—1905 рр. Ольга навчалась у Севастопольській жіночій гімназії.
Спеціалізувалася з історії та географії, захоплювалася політикою. На початку 1906 р., одразу після закінчення восьмикласного гімназичного курсу, вона була вислана за межі Севастопольського «градоначальства» через підозру у нелегальній роботі — за «участь у пропаганді серед матросів»
Так потрапила до Харкова, де заробляла на життя приватними уроками і співпрацювала з групою українських соціалістів-демократів (1907—1912 рр. — член УСДРП).
Студентські роки
1907 р. дівчина вступає на історичне відділення Вищих жіночих курсів, згодом — на історико-філологічний факультет Харківського університету. Ольгу було обрано старостою курсу.
Під час навчання (1908 р.) вона активно відвідувала студентський гурток «аматорів економічної науки», на одному із занять якого виступила з рефератом «Аграрна реформа соціал-демократів», її цікавила майже однаковою мірою історія, філологія, педагогіка. Відтак відлік здобутих вершин розпочав диплом першого ступеня, з яким, склавши державні іспити й захистивши дипломну роботу «Селяни Правобережної України», 1912 р. вона закінчила історичне відділення історико-філологічного факультету й отримала направлення до кримського містечка Карасубазар.
Одразу без перерви, не зважаючи на те, що встигла 1909 р. вийти заміж за студента-технолога Трохима Тихоновича Водолажченка й стати матір'ю, розпочала шлях до другої і третьої вершини — вступила на словесне відділення того самого факультету Харківського університету, а трохи згодом стала слухачкою педагогічних курсів.
Навчалася заочно, складала іспити — екстерном, бо з грудня 1912 р. до жовтня 1917 р. проживала в Карасубазарі. Ольга Гаврилівна викладала російську мову й історію в чоловічій гімназії, створила гурток старшокласників, де вела бесіди з політекономії. Незважаючи на постійні материнські турботи (жила з маленькими синами: Юрієм і Всеволодом), Ольга Гаврилівна вела громадську роботу: організувала спілку садових працівників Карасубазара й була членом її правління, працювала у місцевому виконкомі, була членом продовольчого комітету, а на початку 1917 р. її обрали до міської думи.
У 1914 р. вона отримала черговий диплом — склала педагогічні іспити, а 1917 р. — державні іспити за курс слов'яно-російського відділення Харківського університету й здобула диплом І ступеня. В листопаді 1917 р. вона повернулася з дітьми до Харкова, де мешкав чоловік.
Після закінчення курсів українознавства, організованих Харківським губернським земством, отримала місце учительки української мови Першого реального училища. Тут викладає українознавство, російську мову та історію, згодом (до травня 1921 р.) працює заступником директора 8-ї харківської початкової школи. Її, проте, вабить наукова праця.
Вже з 1919 р. О. Водолажченко працює в архівній секції Харківського губернського комітету охорони пам'яток мистецтва та старовини, де панує атмосфера справжнього розуміння цінності архівних скарбів, а її наукові зацікавлення підтримують мудрі наставники, історики-архівісти: Д. І. Багалій (керівник секції), В. О. Барвінський, В. І. Веретенніков, Є. М. Іванов. Невдовзі (1920 р.) її запрошено на посаду ученого архівіста (за сумісництвом) Харківського Центрального Історичного Архіву (завідувач — Є. М. Іванов).
Тут найголовнішою для неї справою стає наукове описування архіву Харківського Колегіуму. Водночас доводиться займатися й іншими нагальними справами, брати участь в «утилізаційній кампанії» (вилученні архівних документів, що не мають історичного та наукового значення, для потреб паперової промисловості). Так, з лютого по травень 1920 р. разом з іншими співробітниками Архівної секції (Л. М. Булат, Л. С. Дудником, О. І. Цвєтковим) у зв'язку з організацією Особливої Всеукраїнської Архівної Комісії О. Г. Водолажченко працювала як вчений архівіст понаднормове по 2 години на день, займаючись реєстрацією архівів та упорядкуванням архівних документів у архівах Земельного банку, Російсько-Азіатського банку, Предмету, Південстану, Військового Начальника та кількох приватних підприємств. Після утворення Головарху вона виконує обов'язки секретаря колегії та вченого секретаря експертного відділу (з вересня 1921 р.).
Аспірантура
Навесні 1922 р. О. Г. Водолажченко вступила до аспірантури щойно створеної при Харківському інституті народної освіти Науково-дослідної кафедри історії України під керівництвом Д. І. Багалія, обравши тему дослідження «Шкільна справа в Лівобережній і Слобідській Україні XVII—XVIII ст.». Заява, написана 16 січня до Комітету науково-дослідних кафедр, засвідчує певні сумніви у виборі спеціалізації: прохання прийняти її до аспірантури при кафедрі російської історії змінено на бажання отримати наукову кваліфікацію фахівця з історії української Відтак вона стає членом кафедри Д. І. Багалія (одна з трьох перших аспірантів: Є. В. Берченко, О. В. Водолажченко, Т. І. Тесленко), прилучається до «Харківської школи істориків українського письменства, мистецтва, етнографії, фольклору, краєзнавства України», працює в підсекції історії України (керівник В. О. Барвінський) секції історії України (голова — академік Д. І. Багалій, заступник — професор В. О. Барвінський). Основу джерельної бази дослідження склали архівні документи XVIII ст. Харківського Колегіуму. Високу оцінку керівників-учених здобули вже її перші наукові спроби. Щодо реферату «Харківський Колегіум XVIII ст.», прочитаному нею на засіданні кафедри 1922 р., В. О. Барвінський відзначав, що їй вдалося «частью дополнить, частью исправить существующие в научной литературе представления о Коллегиуме».
В тому-таки 1922 — 1923 академічному році вона виступила ще з одним рефератом «Теорія історичного матеріалізму і її застосування до студіювання історії України», тема якого визначалася вже вимогами «переведення історичної науки на марксистські рейки». Акуратність молодої дослідниці, ретельність у виконанні будь-якої праці, відповідальність за дорученусправу не залишилися непоміченими й на кафедрі. Як секретар кафедри вона 1926 р. входить до складу бюро кафедри, роботою якого керував безпосередньо Д. І. Багалій, а членами були голови секцій: В. О. Барвінський, В. І. Веретенніков, О. В. Вєтухов, М. А. Максимейко та представники аспірантів: М. В. Горбань, Н. Ю. Мірза-Авак'янц.
Закінчивши 1927 р. навчання в аспірантурі, зберігає тісні контакти з кафедрою — входить до складу об'єднаної комісії кафедр історії української культури та історії європейської культури з вивчення методології історії, де працюють Д. І. Багалій, В. І. Веретенніков, О. Д. Багалій-Татаринова, М. В. Горбань, В. Я. Дашкевич, М. Є. Редін, М. М. Сіяк, М. М. Тихонов та ін. Певною мірою вступ до аспірантури визначив і її дальшу архівну кар'єру, адже співробітники кафедри історії української культури були активними діячами архівної справи 1920—1930 рр., штатними працівниками керівних архівних установ. Зокрема, в згадуваній вже архівній секції Харківського губкопмису працювали Д. І. Багалій (голова), В. О. Барвінський, В. І. Веретенніков, О. Г. Водолажченко, Є. М. Іванов. Тут вироблялися плани розвитку архівістики, закладалося підґрунтя централізації архівної справи, визначалися шляхи архівної освіти.
Впродовж травня-червня 1923 р. О. Г. Водолажченко брала активну участь у підготовці та проведенні перших короткотермінових курсів для співробітників архівних установ, що проходили в два етапи: у Харкові (1—14 червня) та Києві (3—18 серпня). Організація цієї форми навчання поклала початок реалізації завдань Укрцентрархіву щодо забезпечення архівів кваліфікованими працівниками. Схеми-плани викладання архівознавчих та історичних дисциплін, подані лекторами, концепцію проведення практикуму та заключних колоквіумів, розроблену В. І. Веретенніковим і Є. І. Івановим, було затверджено на травневій нараді лекторів короткотермінових курсів, напередодні початку занять. Планувалося по можливості видати тексти лекцій як практичні посібники для самостійної підготовки. На курси у Харкові зібралися, крім місцевих (7 осіб) архівістів, співробітники архівних установ з Катеринослава (1 особа) та Полтави (7 осіб). Для навчання архівістів було створено доволі сприятливі умови: виділено аудиторні приміщення, функціонувала бібліотека, укомплектована літературою (хоч і не численною) з питань архівної справи, слухачів забезпечували житлом на час курсів. Досвідчені викладачі (Д. І. Багалій, В. О. Барвінський, Є. М. Іванов, В. І. Веретенніков, О. Г. Водолажченко, В. В. Мігулін) читали курсистам лекції з архівознавства, джерелознавства історії України, архівного законодавства в Росії та за кордоном, про архіви УСРР і архівну україніку в архівах республік Радянського Союзу та країн Європи. Ольга Гаврилівна прочитала курс лекцій (3 години) «Архівне законодавство в Росії».
Впродовж 1923 — 1925 рр. О. Г. Водолажченко поєднувала основну діяльність (вона в цей час обіймала відповідальні посади завідувача адміністративно-організаційного відділу Укрцентрархіву, завідувача секретаріатом) з редакторською: як член педагогічної секції ДВУ вона завідувала редакційною частиною дитячого журналу «Червоні квіти» та викладацькою — «читала лекції з української мови в різних установах».
1924 р. О. Г. Водолажченко, відбуваючи у відрядження до Москви разом з тодішнім завідувачем Харківського Центрального Архіву Революції М. В. Гливенком, як член створеної з ініціативи Д. І. Багалія комісії для виявлення за межами України українських архівів та їх повернення на батьківщину, виконувала важливу місію повернення в Україну евакуйованих свого часу українських архівних матеріалів 1919 р. (головним чином Наркомпроду). Водночас влітку 1924 р. вона здійснила інспекторські поїздки до Житомира та Чернігова для ознайомлення з діяльністю губернських архівних управлінь, надання їм наукових консультацій та методичної допомоги, всіляко сприяючи становленню гурткової роботи як форми архівної освіти. Зокрема, О. Г. Водолажченко високо оцінила роботу створеного у жовтні 1922 р. історико-архівного гуртка для студентів Чернігівського ІНО, яким керував аспірант Д. І. Багалія В. В. Дубровський. Учасники гуртка знайомилися з методикою роботи у архіві та архівними технологіями, формували уміння та навички архівного описування, читаній текстів з палеографічними особливостями, археографічної обробки, виконували археологічні роботи Випускники ІНО таким чином набували другої спеціальності й могли працювати як кваліфіковані архівісти.
Захоплення Ольги Гаврилівни «чернігівською ініціативою» щодо пошуків форм архівної освіти поділяли й інші столичні та київські гості: професор, завідувач Київського центрального історичного архіву В. О. Романовський, професор Київського археологічного інституту В. М. Базилевич, завідувач Київського губарху В. В. Міяковський, професор В. І. Веретенніков та ін. «Негромким и незаметным, но полезным культурным делом» назвав роботу В. В. Дубровського В. О. Барвінський