Твари́нництво Украї́ни посідає в сільському господарстві України місце своєрідної «переробної» галузі, що переробляє продукцію рослинництва на харчові продукти і технічну сировину.
Структура галузі У структурі валової продукції сільського господарства, тваринництво становить понад 38 %. Основні його галузі — скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво. До тваринництва також належать рибництво, бджільництво та шовківництво. Загалом завдання тваринництва полягають у виробництві високоякісних продуктів харчування та цінної сировини для харчової та легкої промисловості. Виробничий процес у тваринництві механізований і сприяє переведенню галузі на промислові основу.
Кормова база тваринництва
Розвиток тваринництва залежить від кормовиробництва. Сучасне кормовиробництво складається з: польового виробництва кормів — вирощування кормових і зернофуражних культур, а також використання відходів і побічної продукції зернових, технічних та інших культур; лучно-пасовищного виробництва кормів — пов'язане з використанням природних кормових угідь — сіножатей та пасовищ; промислового виробництва кормів — виробництвом комбінованих кормів зайнята комбікормова промисловість, на якій як сировину використовують зерно і продукти його переробки, а також олійної, цукрової, м'ясної, рибної промисловості. Відходи підприємств,а саме харчової промисловості (жом, мелясу, сироватку), громадського харчування, а також харчові відходи населення використовують як корм для тварин, без додаткової переробки. У кожній області ресурси кормів мають свої особливості, і важливо їх раціональніше використовувати. Тваринництво менш залежить від природних умов, ніж землеробство, оскільки тваринницькі комплекси можуть працювати на довізних кормах.
Основні галузі тваринництва
Скотарство Скотарство — одна з найважливіших галузей тваринництва. Воно поширене на всій території України. Найбільше великої рогатої худоби в розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь — у Карпатах, лісостепу і на Поліссі, найменше — у степу. Скотарство дає найбільший обсяг тваринницької продукції — молока і м'яса. За співвідношенням виробленої продукції розрізняють кілька напрямків скотарства: молочне скотарство розвивається переважно там, де є пасовища із соковитими травами або навколо великих міст, де є значний споживач свіжого молока; м'ясне скотарство розвивається лише у спеціалізованих на вирощуванні молодняка господарствах, які виникли при цукрових, крохмалепатокових та спиртових заводах, відходи яких є висококалорійними кормами; м'ясо-молочне скотарство поширене в тих районах, де в кормовій базу переважають висококалорійні корми (степова, посушлива зона, де трави влітку висихають); молочно-м'ясне скотарство характерне для районів інтенсивного землеробства з високою часткою посівних площ кормових культур, а також сіножатей і пасовищ. Загалом в Україні переважає скотарство молочно-м'ясного напряму. Створюється тваринницькі комплекси з відгодівлі великої рогатої худоби різних напрямів на промисловій основі.
Свинарство
Свинарство — друга за значенням галузь тваринництва в Україні. Зокрема, у Донецькій області розміщено виробничі потужності найбільшого в Україні виробника охолодженої свинини — компанії АПК-ІНВЕСТ. На Поліссі свинарство базується на картоплі, але, оскільки цей корм дорогий, собівартість продукції свинарства тут вища, ніж у лісостепу.
Свинарство залежно від типів годівлі має певні виробничі напрями: м'ясо-сальна є провідною спеціалізацією у господарствах лісової зони та лісостепу, що базуються на картопле- і бурякоконцентратному типах годівлі; сальна направленість зображається у степу, де в кормах висока частка дешевих концентратів.
Поголів'я свиней
рік тисяч голів (на кінець року) 1945 2888,6 1949 7000 1950 7765 1953 14486,6на 1 жовтня, 11275,7 1955 15180,9 1956 16934, 12590 1957 13982 1958 15853,8 1959 16452 1960 18194 1961 21600 1962 21600 1963 12600 1964 16236,3 1965 18900 1966 17900 1967 15000 1968 14500 1969 16900, 17200 1970 20746 1971 21397 1972 19600 1973 20177 1974 20800 1975 16800 1976 18200 1977 19800 1978 20700 1979 20100 1980 19783 1981 19900 1982 20800 1983 21200 1984 20800 1985 20100 1986 20100 1987 20100 1988 19300 1989 19946,7 1990 19426,9 1991 17838,7 1992 16174,9 1993 15298 1994 13945,5 1995 13144,4 1996 11235,6 1997 9478,7 1998 10083,4 1999 10072,9 2000 7652,3 2001 8369,5 2002 9203,7 2003 7321,5 2004 6466,1 2005 7052,8 2006 8055 2007 7019,9 2008 6526 2009 7576,6 2010 7960,4 2011 7373,2 2012 7576,7 2013 7922,2 2014 7350,7 2015 7079без окупованих територій 2016 6669,1 2017 6109,9 2018 6025,3
Вівчарство Вівчарство поширене, головним чином, у Карпатах та степу, особливо південному. Найрозвиненіше воно в степу та лісостепу, де є багато концентрованих кормів. За роки незалежності суттєво знизило виробництво(майже у шість разів) і було на межі абсолютної руйнації. Нині вівчарство починає відроджуватися і тому має поки допоміжне значення У степу розвивається вовняне, переважно тонкорунне і напівтонкорунне вівчарство, яке дає якісну вовну. Базується воно на дешевих пасовищних і грубих кормах. Для вівчарства використовують у степу вигони і пасовища. Вівці добре переносять посуху, холод і можуть добувати корм навіть з-під снігу завглибшки до 20 см. На Поліссі та в Карпатах переважає грубововняне, шубне вівчарство, що дає високоякісні, міцні, теплі сму́шки, з яких виготовляють кожухи.
Птахівництво Птахівництво розвинене в усіх регіонах. Розводять гусей, курей, індиків. Найбільшу увагу приділяють збільшенню поголів'я курей для отримання м'яса та яєць. Створено великі спеціалізовані птахофабрики поблизу великих міст, промислових та рекреаційних центрів.
Менш поширені галузі тваринництва
Ставкове рибництво набуває дедалі важливішого значення. Розводять переважно коропа. Товарне значення має форель.
Бджільництво поширене в усіх зонах, але найкращі умови для його розвитку — на Поліссі, у широколистяних лісах та в лісостепу.
Шовківництво добре розвинуте в степових і частково в лісостепових областях.
Розвивається в Україні звірівництво. З хутрових звірів на спеціалізованих фермах і звірогосподарствах розводять сріблясто-чорну лисицю, норку, блакитного песця, нутрію.
У лісостепових і лісових областях поширене кролівництво, яке дає вдвічі більше м'яса, ніж вівчарство.
Історія тваринництва в Україні
На українських землях тваринництво відоме вже з неоліту, коли плекали велику рогату худобу, овець, свиней і кіз, зокрема носії трипільської культури; з бронзової доби поширене конярство (особливо у степових народів, насамперед у скіфів). Значно було розвинене тваринництво за княжої доби, конярство також для військових цілей. Від 15 століття відомий вивіз волів на Захід, пізніше й до Москви; за Гетьманщини з Лівобережжя експортовано волів і овець; проте весь час тваринництво задовольняло насамперед потреби місцевого населення. Щойно з кінця 18 століття тваринництво на Південній Україні набирає ринкового характеру: експорт вовни і волів. Але після перетворення степів на орну землю вівчарство зменшилося через брак кормової бази, а волів, які добре надавалися на розорання важкої цілини, замінили коні.
З середини XIX століття до 1914
В українських умовах тваринництво було нерозривно пов'язане з хліборобством. Цей зв'язок був відмінний при різних системах сільського господарства. При перелоговій — худоба мала багато кормів, і тоді держали її у великій кількості; такі умови були у першій половині 19 століття на українських степах — там плекали багато овець і волів. З переходом до трипілля рівновага між цими двома галузями сільського господарства незабаром захиталася. Кормова база для свійської худоби зазнала скорочення, а разом з тим меншало й останньої; одночасно тяжко було обробити землю, бо бракувало як робочої тварини, так і гною, падала врожайність і розвиток сільського господарства гальмувався. Такий стан існував у Лісостепу, зокрема на Лівобережжі, а з 1860-х і в степу. Кількість худоби, особливо овець, зменшувалася, не лише порівняно з зростанням населення, але (у деяких районах) і в абсолютних числах. Сприятливіші умови для тваринництва створилися вдруге при системі сівозміни, бо тоді зростає кормова база і збільшується родючість ґрунту, але ця система панувала лише на Західній Україні.
Таким чином, кормова база для худоби в Україні була недостатня, за винятком Карпат і ліс. смуги, у яких було багато сіножатей і пасовищ, та на Західній Україні, де 1/10 засівної площі займали кормові. Основним кормом для худоби були взимку сіно і солома, влітку випас на пасовищах, значно менше — овес і ячмінь; б. цукроварень відходи їх продукції (хоч переважно частину цього високоякісного корму, також макуху тощо, вивозили за кордон). Через недостачу кормів та низькопорідність українська худоба була мало молочна (у своїй масі давала 600 — 1 000 л молока на рік) і мало м'ясиста. Щойно за останні роки до першої світової війни почалося деяке покращення — на Центральних і Східних Землях завдяки праці земств, але також завдяки заходам поміщицьких господарств. Велася робота над поліпшенням худоби, насамперед поширенням найкращих рас. (див. також племінна робота).
Динаміка поголів'я худоби на Центр, і Східних Землях за 1882 — 1912 (у млн): Роки Велика рогата худоба Вівці Свині 1882 5,4 15,2 3,0 1912 6,5 6,2 4,2
Значний спад числа овець був спричинений заоранням степів та браком попиту на вовну за кордоном (див. стор. 266). Зростання поголів'я великої рогатої худоби було незначне, і воно не дотримувало кроку з зростанням населення; зростало лише поголів'я свиней. Сильне зростання поголів'я коней, які, зокрема в степах, заміняли як тяглову силу волів (наприклад, на Херсонщині зросло число коней з 329 000 у 1881 до 814 000 у 1913; на всіх Центральних і Східних Землях — 5,5 млн).
1914 — 1941
У перші роки війни поголів'я худоби (зокрема великої рогатої) зросло на Центральних і Східних Землях у зв'язку зі збільшенням площі перелогів, труднощами експорту хліба, а тим самим і збільшенням кормової бази тваринництва. За роки воєнного комунізму воно впало (до того спричинилася й посуха 1921), знову збільшилося за НЕП-у (у зв'язку з збільшенням числа селянських господарств ) і досягло найвищого стану в 1928. Пізніше знищення селянського індивідуального господарства, спричинене колективізацією, принесло занепад тваринництва: селяни самі вирізали частину худоби, замість віддати її до колгоспів. Дальший занепад спричинило погане господарювання в колгоспах і голод 1933, так що у 1933 залишилося ледве 41% числа коней з часів перед колективізацією, 53% рогатої худоби, 40% свиней, 38% овець і кіз. З 1934 кількість свійської худоби почала зростати (на це вплинув насамперед дозвіл колгоспникам тримати свійських тварин на присадибних наділах), але ще 1940 не був досягнутий стан 1928, як це видно з табл. (УРСР у межах до 1939; в млн):
Рік Коні Рогата худоба Свині Вівці та кози 1916 5,5 7,7 4,6 6,4 1928 5,5 8,6 7,0 8,1 1933 2,6 4,4 2,0 2,0 1936 2,5 6,1 6,0 2,3 1940 3,3 7,7 7,3 4,7
З 1934 радянська влада присвячувала чимраз більше уваги розбудові тваринництва в колгоспах і радгоспах: при всіх колгоспах створено (звичайно, 2 — 3) тваринницькі ферми, організовано тваринницькі радгоспи, багато зроблено для расового покращення худоби. З 1940 введено погектарний принцип поставок державі продуктів тваринництва. Про зростання питомої ваги колгоспів і радгоспів коштом приватних господарств свідчать числа: 1938 їм належало 31% великої рогатої худоби, 1941 — 49,5%; ч. для свиней: 33,8 і 49,6%, овець 60,3 і 81,7%. Решта припадала на особисті підсобні господарства колгоспників, робітників, службовців і приватних власників.
З 1941