«Лекле́рк» () — французький основний бойовий танк третього покоління. Створено концерном GIAT в 1980-ті роки для заміни застарілого танка AMX-30. Серійне виробництво розпочато в 1992 році, всього до 2007 року було випущено 794 одиниці. Станом на 2010 рік, подальше виробництво «Леклерка» не ведеться. 406 танків цього типу перебувають на озброєнні Франції, ще 388 — на озброєнні армії Об'єднаних Арабських Еміратів (з них 80 були передані Збройним силам Йорданії у 2018 році).
Застосування автомата заряджання дало змогу зменшити екіпаж до трьох осіб і значно знизити масу броні (приблизно на 7 тонн щодо порівнянних танків інших країн), а отже — збільшити рухливість машини. Це нетипове рішення для блоку НАТО, але характерне для радянської школи танкобудування. Хоча у Франції автомат заряджання застосовувався і раніше, рішення про оснащення «Леклерка» таким вузлом позначилося на вартості проєкту (для порівняння — американський М1А1 оснащений ліцензійною гарматою, розробленою в Німеччині для танка Leopard 2). Велика кількість складного електронного обладнання зумовило потенційно меншу надійність і значну вартість танка, що стримує як його масове застосування самою Францією, так і експортні перспективи. Названий на честь учасника Другої світової війни, генерала (маршала Франції — посмертно) Філіппа Леклерка. Іноді танк називають AMX-56, проте ця назва не є офіційною.
Розробка танка
Починаючи з 1978 р., конструктори Франції і ФРН спільно опрацьовували програми «Наполеон-1» і Kpz-3 (Kampfpanzer — бойовий танк). Крім суто технічної співпраці, у цей час країни зробили ряд кроків і в розширенні військових контактів, наслідком чого стало створення франко-німецької бронетанкової бригади. Технічні проблеми подолати виявилося набагато важче через велику кількість фундаментальних розбіжностей з приводу бажаної конфігурації — наприклад визначення граничної маси танка — не більше 54 т з французької сторони, (з чим не погоджувалися німці), які мали свій погляд на захищеність машини та шляхи її убезпечення, що призвело до провалу цієї співпраці. У підсумку Франція, і без того затрималася з прийняттям танка третього покоління (виробництво колишньої основної машини АМХ-30 затяглося до 1977 р.), з 1982 р. самостійно продовжила розробку нового танка ЕРС (Engin Principal de Combat), який повинен був істотно перевершити сучасні йому Leopard 2, Abrams і Challenger.
Форсуючи роботи, інженери державного збройового концерну GIAT зробили ставку на найпередовіші рішення, багато з яких утілювалися в конструкції вперше, включно із широким впровадженням досягнень електроніки. Остаточне рішення було прийнято на початку 1986 р., а сам перспективний танк отримав назву «Леклерк» на честь командира 2-ї танкової дивізії Франції, що в липні 1944 р. звільняла Париж.
Складні вузли та агрегати було випробувано на стендах і експериментальних машинах. У їх числі були варіанти підвіски (торсіонна і два типи гідропневматичної), блок силової установки, гусениці з траками із сталі і легких сплавів, система управління вогнем, у складі якої перевірялися і тепловізори фірм TRT і SAT. До кінця 1986 р. було зібрано шість перших дослідних зразків, один із яких управління озброєнь Сухопутних військ Франції пред'явило 10 січня 1987 року вищому керівництву. Машина, зазначена як «функціональний зразок», була ще далека від заданого рівня і несла частину обладнання у вигляді експериментальних моделей.
Перші прототипи зберігали схожість із відомим німецьким побратимом, — танком «Леопард-2» (особливо баштою), — проте під бронею ховалися принципово нові рішення, у більшості лише плановані до впровадження на західних бронемашинах. Дотримуючись французької військової доктрини, армія хотіла мати швидкохідний танк — компактну машину з високою питомою потужністю, що вплинуло на конструкцію загалом. Розглядалося кілька варіантів компонування, зокрема — безбаштовий танк з екіпажем у корпусі і виносною установкою озброєння зверху на лафеті. Переміг усе ж здоровий консерватизм, і пріоритет отримало традиційне класичне компонування, що поєднувала кращу технологічність, зручність в експлуатації і можливість забезпечити кращу захищеність. «Обтиснення» силуету танка навколо бойового відділення та компактного мотовідсіку дозволило знизити заброньований об'єм до 17,5 м³ проти 21 у «Абрамса» і 19,4 у «Леопарда-2А4», а площу ураження лобової проєкції до 1,6 м кв. проти 2,7 і 2,1 м кв. в американської та німецької машин. За корпусом «Леклерк» виявся на 1 м коротше «Леопарда» і на 2 м — англійського «Челленджера», а висота по дах башти французького танка склала лише 2,3 м.
Під час випробувань і підготовки до серійного виробництва змін зазнала як конструкція танка, так і комплекс його обладнання. Захист башти посилили навішуванням рознесеного бронювання, що надало їй характерні плавні обводи, димові мортири замінили багатоцільовою гранатометною установкою, від торсіонної підвіски на першій парі прототипів відмовилися на користь індивідуальної гідропневматичної, що забезпечує плавність ходу, необхідну для «ніжної» електроніки. Перехід на нову підвіску вивільнив внутрішній об'єм, що дозволило розмістити в передній боєукладці 18 пострілів замість колишніх 12.
З міркувань економії два лазерні далекоміри, пов'язані з прицілами командира і навідника, замінили єдиним із виводом на обидва канали. Електронно-оптичний приціл командирський HL15 змінив HL70, було також удосконалено тепловізор «Атос», що почав забезпечувати дальність виявлення цілей типу танка до 5000 м вночі і в погану погоду, у той час як нічні приціли попереднього покоління забезпечували наведення лише на дистанціях 1500—2000 м. При доведенні «Леклерка» прототипи пройшли 39 000 км і виконали 1800 стрільб.
Усередині «Леклерка». Сформований образ танка характеризувався щільним компонуванням, високою питомою потужністю і насиченістю електронікою, що управляє основними системами машини. Передові технології вводилися не заради них самих або як данина моді, а в продуманому комплексі, що мав на меті підвищення ефективності танка в бою.
Щільності компонування сприяло встановлення автомата заряджання гармати, уперше використаного на західних основних танках. Автомат заряджання з транспортером стрічкового типу було пристосовано для установки не в корпусі, а у башті, 22 унітарних постріли розміщено в ґратках горизонтального конвеєра, що розташовано в кормі башти впоперек гармати, навпроти казенника якої влаштовано вікно подачі. На команду з пульта гармата автоматично стає на кут заряджання −1,8°, а конвеєр подає до вікна ґратку з відповідним снарядом і гільзою, що згорає. Автоматика здатна забезпечити технічний темп стрільби (без урахування прицілювання і наведення) до 15 пострілів за хвилину, що дає ефективну швидкострільність 10—12 постр./хв як з місця, так і в русі. Спорядження ґраток конвеєра ведеться ззовні через завантажувальний люк у кормовій стінці башти або зсередини, з місця навідника, який може поповнювати автомат із боєукладки — обертового барабана на 18 пострілів, що встановлено в корпусі праворуч від механіка-водія.
Відсік гармати й автомата заряджання «Леклерка» відділений від робочих місць командира і навідника герметичними стінками, що підвищує безпеку і живучість (на думку творців, ізольоване розміщення боєкомплекту гарантує порятунок екіпажу навіть при внутрішньому вибуху боєприпасів). Закритий гарматний відсік знижує загазованість башти при стрільбі і позбавляє танкістів ризику потрапити під задок гармати при віддачі або на ходу, коли працює стабілізатор і гармата «гуляє» по башті. Керування баштовими приводами ведеться за допомогою електромоторів постійного струму, більш компактних і економічних, порівняно з гідравлікою і електрогідроприводом, від яких вони вигідно відрізняються і пожежною безпекою, 19-тонна башта «Леклерка» вельми рухлива: 30-кіловатний електропривід забезпечує її повний розворот за 5 с, причому для забезпечення розгону з місця підключаються спеціальні акумулятори-розрядники.
Двомісна башта низького профілю і щільне компонування дозволили не тільки зменшити габарити танка, але і використати отриманий виграш для підвищення його захищеності: «француз», що виявився майже на 10 т легше М1А2 (54,6 т, у порівнянні з 63 т), несе на 5—6 т більше броні, ніж його сучасники. Основним нововведенням у захисті є модульна конструкція броні, що навішується на підтримуючий коробчастий каркас. Вважається, що це дозволить легко замінювати пошкоджені і прострілені модулі, ремонтувати танк у польових умовах і вдосконалювати протягом терміну служби, монтуючи нові секції з ефективнішим захистом. Лобову броню танка утворено зовнішнім листом зі снарядостійкої сталі, потім листом сталі високої твердості, наповнювачем із шарів кераміки й склопластику, здатних протистояти кумулятивному струменю, і тильною підбивкою з тефлону і склопластику зі зміцнювальними вуглецевими волокнами. Борти танка, крім протикумулятивних екранів, несуть у передній частині сталеві короби завширшки 200 мм, що набрано з пустотілих секцій на шарнірах. Цим рознесеним бронюванням укрито передні пари напрямних, лінивці і робоче місце механіка-водія. Подібний захист має башта, причому через незвичної форми багатогранні екрани на ній одного часу приймалося за те саме «модульне бронювання».
Загалом творці танка оцінюють його захищеність від вогню спереду як удвічі кращу, ніж у інших західних машин. Утримуючись від конкретних даних, французькі джерела наводять наступні розрахункові еквівалентні товщини лобової броні корпусу та башти за стійкістю від 120-мм американського снаряду М829У2 — 650…700-мм; від ПТКР «Тоу-2А» — 1100…1200-мм; даху танка від кумулятивних засобів — 500...600-мм.
Характерним виглядає відмова французів від установлення динамічного захисту, що визнано ними небезпечним для навколишньої техніки і солдатів, яких у бою можуть вразити вибухаючі на броні своїх же танків пластини з вибухівкою. Прагнення випередити конкурентів у повній мірі можна віднести і до озброєння «Леклерка». Потужна 120-мм гладкоствольна гармата CN 120-26 має довжину ствола 6,20 м (52 калібри), що на 1 м перевищує довжину американської М256 і німецької Rh 44 зі стволами в 44 калібри. Боєприпаси «Леклерка», «Абрамса» і «Леопарда-2» взаємозамінні, але французька гармата забезпечує бронебійному сердечнику підкаліберного снаряду початкову швидкість 1750 м/с, значно перевершуючи суперників. Для стрільби в русі гармата стабілізована у двох площинах. Ежектора вона не має, а продувка ствола для охолодження й видалення порохових газів після пострілу здійснюється стисненим повітрям від власного компресора. Повну заміну гармати, ресурс якої дорівнює 400 пострілів, можна зробити менше, ніж за годину, без зняття башти. Загалом гармата «Леклерка», що володіє чудовою балістикою за меншої ваги, оцінюється як найпотужніша з сьогоднішніх танкових артсистем Заходу, проте конструкція башти дозволяє в перспективі перейти на потужніший калібр 140 мм.
З гарматою встановлено спарений 12,7-мм кулемет із боєкомплектом 800 патронів, що використовується також для пристрілки на ближніх дистанціях (на відстані до 600 м його кулі мають подібну зі снарядами траєкторію). Другий кулемет, калібру 7,62 мм, монтується на башті зверху біля люка навідника або командира. Він легко знімається і може використовуватися для самооборони як ручний.
У кормі башти змонтовано гранатометну установку «Галиксом 13», що складається з двох блоків по бортах на дев'ять 80-мм мортир кожен. Комплект гранат становить чотири димових заряди, що створюють у 30—50 м завісу у видимому та ІЧ-діапазоні, двох теплових пасток, що вистрілюються вгору для відволікання ПТКР із тепловими головками самонаведення, і трьох протипіхотних гранат вагою по 5 кг, кожна з яких при розриві дає по сотні осколків у радіусі 15—30 м навколо танка.