Григі́р Миха́йлович Тютю́нник — український письменник-прозаїк, перекладач, педагог. Представник покоління шістдесятників. Брат письменника Григорія Тютюнника. Лауреат премії імені Лесі Українки (1980, за повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу»; 1979), Державної премії імені Тараса Шевченка (1989, посмертно) за «Твори» у двох томах.
Перша публікація — російськомовна новела «В сумерки» — у журналі «Крестьянка» (1961); наступні твори писав українською мовою. Член Спілки письменників України з 1966 року. Друкували твори Тютюнника в Україні неохоче, нещадно критикували кожен новий твір (деяких так і не опублікували за життя письменника).
Його твори вирізнялися колоритним зображенням побуту сучасного села, рідкісним знанням мови та психології народу, соковитим гумором. Автор збірок новел «Зав'язь» (1966), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжок для дітей «Ласочка» (1970), «Лісова сторожка» (1971), «Степова казка» (1973). Перекладач творів Василя Шукшина, Еріха Распе та ін.
У ніч із 5 на 6 березня 1980 року 48-річний письменник учинив самогубство в КиєвіГерасимова Г. П. Тютюнник Григір Михайлович // .
Життєпис Тютю́нник Гри́гір Миха́йлович народився 5 грудня 1931 року в c. Шилівка на Полтавщині. Батьки, Тютюнник Михайло Васильович і Тютюнник (до шлюбу Сивокінь) Ганна Михайлівна, були селянами і працювали в колгоспі.
Український письменник — Тютюнник Григорій Михайлович припадає йому старшим братом по батькові. Брати Григорій та Григір Тютюнники дістали одне й те саме ім'я Григорій через випадковий збіг обставин. Григорія насправді хотіли назвати Георгієм (Їгором) але його дід переплутав ім'я і записав онука Григорієм. Про це дізналися, коли старшому братові було вже років п'ятнадцять — на той час у Михайла Тютюнника у новій сім'ї уже підростав другий син, теж Григорій. Згодом, щоб відрізняли братів, молодшого стали звати Григором
У ніч з 29 на 30 листопада 1937 року Михайла Тютюнника заарештували, у 1958 році реабілітували посмертно за браком складу злочину. Уже в зрілому віці письменник напише: «Мені якби мати… живого батька… Хоч би знати, де його могила… Мені вона ввижається десь далеко-далеко, в дрімучому лісі».
Репресованим був і дід Григора Тютюнника по матері, Михайло Тимофійович Сивокінь. Його заарештували 20 лютого 1930 року, після того як Михайло Тютюнник одружився з Ганною Сивокінь. Репресували і батькового старшого брата Павла Васильовича Тютюнника.
Після того, як батька забрали у в'язницю, письменника до себе на Донбас взяв батьків брат Филимон Васильович Тютюнник і його дружина Наталя Іванівна Рябовецька, які проживали у смт Щотове Луганської області.
Як згадував сам письменник:
Важкі умови дитинства стали основою багатьох тем та сюжетів майбутніх творів. На формування світосприймання вплинули рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо.
1938 року дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий час був розформований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу і до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання) винятково російською мовою, «окрім років 1942—1949, коли я знов опинився в селі біля матері».
1946 року після закінчення п'ятого класу пішов в Зіньківське ремісниче училище № 7, де одержав спеціальність слюсаря 5-го розряду. Закінчивши його, працював на Харківському заводі імені Малишева, але захворів легенями, повернувся до Шилівки. Не відпрацював належних трьох років, за що відсидів 4 місяці в колонії. Як вийшов, повернувся на Донбас, де працював в колгоспі, на відбудові шахт, слюсарював.
Пізніше в своїх спогадах Григір писав:
1951 року Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом на Далекому Сході. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у Щотовському вагонному депо.
У 1957—1962 роках навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею, редагував журнал «Промінь». У листі до брата від 28 вересня 1957 року Григір писав: «Університет для мене — більше, ніж я того чекав. Мої уявлення про нього були викривлені і зовсім необґрунтовані. Тут навчать не тільки помічати, фіксувати певні факти, але навчать і аналізувати їх правильно, без зайвих гарячковості і багатослівного гніву, який мені притаманний. Тут навчать відсівати різного роду полову і все те, що колись здавалося вартим уваги…»
Після служби вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник.
1958 року одружився з випускницею філфаку Людмилою Василівною, родом із с. Верхня Мануйлівка Козельщинського району Полтавської області. Тут Гр. Тютюнник бував набагато частіше, ніж удомаНовакович Руслан. З любові і муки. "У передсмертній записці Григора Тютюнника запам'ятала одну фразу: «Помучте іншого…» — згадує вдова відомого письменника // Дзеркало тижня. — 2006. — № 47. — . Тут він написав понад 20 своїх творів, прототипами героїв яких стали мешканці Мануйлівки.
Працює вчителем вечірньої школи на ст. Щотове Луганської обл.
24 січня 1963 року у подружжя народився син Михайло, а 13 травня 1970 року — син Василь. «Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить жити по-людськи. Об цім тільки й молю Господа Бога».
В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного», якої так і не завершив, хоч, як признавався: «уже бачив її всю».
Зацькований, доведений до розпачу і депресії, в ніч із 5 на 6 березня 1980 року вчинив самогубство в Києві. У руці письменник стискав передсмертну записку: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть». Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33).
Державну премію імені Тараса Шевченка Григорові Тютюнникові присудили вже посмертно, у березні 1989 року.
Творчість
1961 року Григір Тютюнник у журналі "Крестьянка" надрукував першу новелу «В сумерки» написану російською мовою, яка народилася з листа до дружини за підписом Г. Тютюнник-Ташанський. Псевдонім з'явився від назви річки Ташань, яка протікає через рідне село. Після смерті старшого брата Григорія Тютюнника переклав свої «Сумерки» українською мовою і відтоді писав лише нею.
1962 року, після закінчення Харківського університету, учителював у вечірній школі у містечку Артемівську на Донбасі. 1963 року переїхав до Києва, впродовж 1963—1964 років працював у редакції газети «Літературна Україна», опублікував кілька нарисів та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито…». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія» , «Смерть кавалера» (1965).
Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу у видавництва «Молодь» і «Веселка», а згодом повністю віддається літературній творчості.
1966 року вийшла його перша книжка «Зав'язь» (видавництво «Молодь»). «Зав'язь» була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді. До літератури письменник ставився серйозно, був переконаний, що вона не може асоціюватися із грою «в шахи, де можна перехитрувати заковиристим ходом супротивника», не визнавав «модних тем», вважав, що головне у творі — людина, літературну працю сприймав «за роботу, яку треба робити без поспіху, на совість». Свої перші публікації поціновував досить самокритично, вимагав від себе «ще вчитися думати на папері», «писати тільки під сильним враженням» тощо. Гр. Тютюнник поступово дійшов висновку, що «талант — крапля здібностей і море праці». За зразок він мав українську класичну новелістику, сподівався "написати таке, щоб хоч віддалено наближалося виразністю й майстерністю до «Синьої книжечки» В. Стефаника чи до Тесленкових оповідань, захоплювався прозою Г. Косинки, Ю. Яновського, А. Головка, з повагою ставився до сучасників, зокрема до О. Гончара («це наше джерело»), не приховував потреби наслідування, але як «великої любові до чогось», не вдавався до самореклами, посилаючись на класику, яка «найменше наближалася до рекламного факту, тому, власне, вона і класична».
Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як найкращі у своїх публікаціях 1967 року.
1968 року «Літературна газета» оголосила всесоюзний конкурс на найкраще оповідання. Григору Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.
З перших публікацій був уже «лідер молодих новелістів», завжди лишався «Собою, Особою, себто особливим». Сучасники спостерегли, що «з появою творів Григора прийшла в літературу нова художня фактура: правдиве, жорстке, вивірене авторською вимогливістю слово», що не «поступалося стефаниківському».
У 1970-ті роки з'являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Григора Тютюнника. У Таллінні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). 1979 року журнал «Сельская молодежь» (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічну творчу співпрацю. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978).
Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978 року у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; перекладав і твори М. Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін.
На початку 1970-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його доробку — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника. 1980 року за книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено премію імені Лесі Українки. Ілюстрації до творів з великим натхненням створювали відомі художники, як от Яким Левич, Олександра Прахова. Я.Левич, з яким він приятелював, створив глибоко психологічний портрет письменника, ілюстрував чимало його творів, особливо на сторінках журналу «Малятко», де працював художнім редактором. Втім, Г.Тютюнник не писав лише для дітей, дивуючись з того, за спогадами Валерія Шевчука, що з нього хотіли «зробити дитячого письменника»..
Письменник написав близько 40 новел, 5 повістей (одна — незавершена), низку нарисів, статей, спогадів, його літературний спадок можна вмістити в одному томі на 600 сторінок, проте цього цілком вистачило, аби залишитися в каноні української літератури ХХ століття.
Проза Григора Тютюнника — гостро соціальна. Видатний новеліст, звертаючись до «малих» прозових форм, хотів показати людину «тут і зараз», зобразити її внутрішній світ, неповторність моменту і переживання. Така форма написання відповідала характеру автора. Мова його творів — лаконічна, надзвичайно виразна, насичена народними афоризмами. Для письменника характерним є пісенний ліризм, емоційність і сентиментальна чутливість. Герої сприймають усе, що відбувається, спочатку серцем, а вже потім розумом.
Коли один молодий письменник запитав у Григора Тютюнника про секрети його творчості, то почув у відповідь: «Біль! Повна душа болю… Але ж ви його не візьмете. Бо не пережили те, що мої герої». Письменник добре пам'ятав свої відчуття від утрати рідних, жорстоких ударів долі, злиденного воєнного дитинства.