Бéрегове (, , ) — місто на заході України, в Закарпатській області. Центр Берегівської міської громади та Берегівського району.
Географія Берегове розташоване в межах Закарпатської низовини біля підніжжя острівних вулканічних гір, , у долині річки Тиса, за 70 км на південний схід від Ужгорода, близько 5 км від перетину кордону з Угорщиною Лужанка-Берегшурань. Берегове славиться своїми виноробськими традиціями. В околицях міста розвідані термальні й мінеральні води, що сприяють одужанню серцево-судинної системи та лікують хвороби шкіри.
Площа міста — 30,2 км². Містом проходить низка важливих автошляхів, серед них та .
Клімат Берегове має морський клімат (Кеппен: Cfb) з невеликими добовими та річними амплітудами температури повітря, високою відносною вологістю, прохолодним літом та м'якою зимою.
Середньорічна температура становить +9,8 °C. Найпрохолодніший місяць січень, зі середньою температурою -2,4 °С, найтепліший місяць липень, з середньою температурою +20.1 °C.
Опадів більше випадає у червні, у середньому 86 мм, найменше у лютому — 38 мм опадів. У рік випадає близько 666 мм опадів.
Історія На території міста виявлено залишки пізньопалеолітичної стоянки (понад 12 тис. років тому), поселення епохи неоліту (4–5 тисячоліття до н. е.), доби пізньої бронзи (кінець 2 тисячоліття до н. е.), часу Великого переселення народів, а також поселення слов'ян X—XI століть.
Місто засноване в 1063 році угорським принцом Лампертом, молодшим сином угорського короля Бели I, який побудував тут свій палац. Наприкінці XI століття місто називалося Лампертхаза (Lamperthaza), пізніше Лампертсас. Інколи заснування міста датують 1247 роком.
1241 року місто було сильно зруйноване військами хана Батия, що змусило угорського короля Белу IV переселити сюди нових поселенців і надати їм низку привілеїв. 1247 року для відбудови міста й заселення території король Бела IV запросив німецьких переселенців із Саксонії. На честь «сасів» (саксонців) місто почало називатися Лампертсас. Мешканці міста отримали право вільного пересування, користування лісом, від 1247 року — право вільної торгівлі.
З 1271 року місто стало центром комітату Береґ.
У XIII—XIV століттях місто стало значним торговим центром із правом проведення ярмарків. 1342 року отримало статус королівського міста, за іншими даними — того року місто отримало Магдебурзьке право. Від середини XV століття набуває розвитку ремісництво.
1396 року угорський король Жігмонд подарував Березький комітат з центром у Лампертсасі подільському князеві Федору Корятовичу.
З XIV—XV століть відомий історичний герб Берегового: на блакитному тлі — золотий лев, над яким — півмісяць та шестикутна зірка (у XIX столітті лев у гербі виступав без побічних фігур). Зображення лева, імовірно, пов'язане з перебуванням міста під владою галицького князя Лева Даниловича у другій половині XIII століття.
У грамоті 1499 року вперше згадується назва Берегсас (Beregszász).
1566 року місто зруйнували татари, 17 червня 1657 його спалили польські війська під проводом князя Любомирського (помста місцевому князю Дьєрдю (Юрію) II Ракоці, союзнику Богдана Хмельницького), 1686 року — війська Габсбургів.
Наприкінці XVII століття місто входить до складу Австрії. Мешканці міста брали участь в угорському повстанні 1703—1711 років під проводом князя Ференца II Ракоці проти Габсбургів. 22 травня 1703 року на торговій площі Берегового Томаш Есе оголосив повстання проти Габсбургів. Після придушення повстання Карл VI Габсбург забрав місто разом із маєтками в роду Ракоці та передав його (1728) роду Шенборнів ().
У 1824 році Берегове отримало право проведення ярмарків 12 разів на рік. Із скасуванням кріпацтва починався промисловий розвиток міста. З'явилися підприємства, відкривалися банки, ощадна каса, кредитні установи.
27 квітня 1919 року місто окупували чехословацькі та румунські війська. Наприкінці 1919 року за Сен-Жерменським мирним договором ввійшло до складу Чехословаччини.
У часи входження до складу Чехословаччини місто було осередком українського культурного життя на південному Закарпатті. У 1930-ті роки в місті діяла українська гімназія, було розвиненим виноробство та виготовлення керамічних виробів.
Від 4 листопада 1938 року перебувало під владою Угорщини. 26 жовтня 1944 року місто зайняла Червона армія. За договором між СРСР і Чехословаччиною від 29 червня 1945 року Берегове у складі Закарпатської України увійшло до складу УРСР. 1946 року отримало статус міста. У 1946—1953 роках було центром округи, від 1953 року — центр Берегівського району.
17 травня 2001 року Берегове отримало статус міста обласного значення.
29 грудня 2016 року єпископ Ужгородський і Закарпатський Варсонофій в Береговому освятив Свято-Троїцький храм УПЦ КП.
Присілки Буча — колишнє село в Україні, в Закарпатській області.
Об'єднане з містом Береговим рішенням облвиконкому Закарпатської області № 501 від 25.09.1957
Буча фігурувала на давніх картах і в старовинних документах під такими назвами, як Bucsu, Bulcsu, Nagybucsu. Перші документальні згадки про село датуються 1321 роком, тоді це було два окремі поселення — Булчу та Нодьбулчу. У виданому кілька років тому «Географічному словнику Угорщини. Опис населених пунктів Закарпаття середини ХІХ ст.» (витяг з великої роботи угорського статистика Елека Фийнеша, який в 1851 році опублікував збірку з коротким описом всіх міст та сіл тодішньої Угорщини) Бучі приділено кілька рядків: «угорсько-словацьке село в комітаті Берег. Найближча пошта за ? години в Берегові. Жителі: 68 римо-католиків, 15 греко-католиків, 157 реформатів, 4 євреї. Є реформатська церква. Землі села рівнинні й родючі. Землевласники: Погань, Койді та ін.»
Буча й сьогодні залишається цікавим в історико-архітектурному аспекті місцем. У «склад Бучі» входить кілька міських вулиць, в тому числі й власне вулиця Буча. Почати екскурсію краще з оглядин акуратного та доглянутого двоповерхового будинку по вулиці Хмельницького (це історична околиця тодішнього села), в якому корінні берегівчани ще впізнають колишній наркодиспансер, про який колись і казали — «лікуватися на Бучі» (в сенсі, примусово, від важкого алкоголізму). Через те, що пацієнтами там були люди, котрі допилися до серйозних розладів психіки, будівлю прозвали «дурним будинком» або «палацом божевільних», а згодом ласа до страшних історій людська фантазія ще й поселила туди привид. Втім, щодо палацу, то це не перебільшення. Споруду звели на території колишнього маєтку князів Ракоці, який, як і більшість земель сучасного Закарпаття, після поразки національно-визвольної боротьби угорців проти Габсбургів (1703—1711 рр.), був переданий у володіння графа Шенборна. У другій половині XVIII століття ним була зведена садиба для управителя маєтком у селі Буча. Його основою стала винокурня (тобто, палинчарня). Через багато років практично на цьому ж місці розташували Берегівський консервний завод. Після входження Закарпаття до складу УРСР у колишній садибі розмістили вищезгаданий психіатрично-наркологічний диспансер із недоброю славою. Наприкінці 90-х заклад виселився із будинку, який на той час сильно занепав. Комплекс споруд передали Управлінню Закарпатської реформатської церкви (УЗРЦ), яка залучила до відновлювальних робіт кошти з Угорщини. В одній з будівель розмістився невеличкий Будинок пристарілих, а в центральній — архів та музей УЗРЦ. Після якісного ремонту в колишній садибі почалося нове життя. Навіть зазнавши численних перебудов, вона зберегла основні риси типового невеликого угорського палацу, зокрема, два аркові входи, товсті стіни та хрещаті зводи під стелями.
В розпорядженні архіву є неоціненні для дослідників історії документи — церковні записи, метрики, документи, найстаріші з яких датовані XVII століттям. В експонатах музею фотовиставка зі 109 реформатськими храмами Закарпаття (які заплановано представити ще й у вигляді дерев'яних моделей у дворі садиби), а також дзвони, старовинні церковні піаніно, чимала колекція ритуального посуду та рушників для обрядів, старовинні книги, елементи церковного оздоблення та предмети селянського побуту ХІХ та першої половини XX століть. На жаль, на даний час музей для відвідувачів не відкривають. Поруч з палацом, на місці висохлого рибника, угорські меценати планують збудувати християнський медичний центр.
Від палацу-музею, минувши консервний завод, звертаємо у бокову вулицю і беремо курс на церкви. Три невеликих і доволі старих храми — є серцем Бучі. Один храм — реформатський, збудований на початку ХІХ ст. Другий храм є римо-католицьким, дата побудови — 1900 рік, ще один належить греко-католицькій громаді. Поруч зведений меморіальний пам'ятник на честь місцевих мешканців, що загинули під час сталінської репресивної депортації угорських чоловіків наприкінці 1944 — початку 1945 років.
Цікаво: легенда про дерев'яний храм, що начебто стояв на острівці посеред Верке на околиці Бучі, і пішов під землю в одну ніч. Натомість річка-канал Верке тут перекривається шлюзом, відтак, в колишньому селі є гарна заплава, яка була б окрасою району, якби багатостраждала водна артерія нарешті була очищена.
Чепівка (Чопівка)
Чепівка — колишнє село в Україні, в Закарпатській області.
Обєднане з містом Берегове рішенням облвиконкому Закарпатської області № 291 від 16.06.1958
Життя місцевого населення століттями було пов'язане із королівськими лісами, в яких люди працювали і які зобов'язані були охороняти.
Назви села часто мінялися. Так, в першому відомому нам документі, папському реєстрі 1332 року воно фігурує як Ордов (Ordow), в папері 1347 року — Ордо (Ordo), 1480 року — Заазордо (Zaazardo), 1550 — Ардо (Ardo). Значну частину ХІХ століття село зветься Берегсасвейг (Beregszaszveg). В 1851-му році у видатній статистичній праці Елека Фейнеша «Географічний словник Угорщини» Берегсасвейгу присвячено кілька рядків: «Угорське село в комітаті Берег на віддалі 1\4 години від Берегсасу. Жителі: 1157 римо-католиків, 386 реформатів, 23 євреї. Є католицька каплиця, реформатська матірна церква. Землі села схожі на берегсаські, тобто родючі. Землевласники: барон Перені, граф Баркоці та декілька інших»
Втім, у 1887 році село вже фігурує в документах як Вейгардо (Vegardo), а з 1913 року — Берегардо (Beregardo). Давня історія села, яка почалася з маєтку угорської королеви Ержибет, згодом не одне століття була тісно пов'язана з родиною Перені. Найбільший слід залишив угорський національний герой Жигмонд Перені (1783—1849 рр.), котрий народився тут у родовій садибі. Наше видання неодноразово зверталося до теми плачевного стану цієї історичної будівлі XVIII століття.
В іншій частині колишнього села, на схилі однойменної гори Ардо є ще й зовсім невеличкий, але стильний та вишуканий мисливський палац Перені (котрий, скоріш за все, належав онуку та тезці славетного барона, Жігмонду Перені (1870—1946 рр.)).
На цьому видатні пам'ятки Берегардо не закінчуються. Головну з них — білий реформатський храм — видно й з дороги на Мукачево, але, щоб краще його роздивитись, треба звернути з головної вулиці на бокову Петефі й трохи проїхати. Тут стоїть збудована в готичному стилі церква XIV століття, яка в епоху реформації стала реформатським храмом. Зазнала реконструкції в 1779 році, 1924-го була перебудована її чотириярусна вежа, перший готичний ярус при цьому залишився автентичним. В радянський час, в 1973 році, в церкві влаштували музей атеїзму (автор у дитинстві, в компанії однокласників, навіть побував там), в часи української незалежності храм повернули вірянам. Під час нещодавньої реставрації фрагмент кам'яної кладки церковної стіни залишили нештукатуреним, для того, аби можна було уявити собі первинний вигляд храму. Церква в Чопівці постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. N 1761 віднесена до Пам'яток архітектури національного значення.