Дани́ло Виго́вський (; XVII століття — , під Калугою) — військовий діяч і дипломат Гетьманщини XVII століття, наказний гетьман, бихівський полковник. Представник «клану Хмельницьких», рідний брат гетьмана Івана Виговського та зять Богдана Хмельницького. Активний діяч козацької революції. Воєначальник у війні Московії з Річчю Посполитою (1654—1667), що відзначився у взятті Любліна 1655 року, а пізніше, у московсько-козацькій війні кілька разів марно намагався вибити московський гарнізон з Києва.

Біографія

Перші роки Данило Виговський був представником старовинного руської шляхетської родини Лучичів Виговських. Батьком Данила був Остап, чия родова гілка Лучич-Виговських походила від одного з синів боярина Луки, що в 1546 році отримали від короля Жигимонта Старого «на вічні часи» землі поблизу Вигова на Овруччині в обмін на військову повинність і з тих часів іменували себе «Виговськими». Дата народження Данила не встановлена, але відомо, що він був другим сином Остапа після старшого, Івана, який народився на початку XVII століття. Загалом у сім'ї було не менше шести дітей: четверо синів (Іван, Данило, Костянтин і Федір) та дві доньки (Тетяна та ще одна з невстановленим ім'ям).

Початок козацької революції та Визвольної війни наприкінці 1640-х років змінив життя не лише Данила та його родини, а й усієї руської шляхти. Як зазначає український історик Юрій Мицик:

Виговські, попри шляхетство, врешті примкнули до Богдана Хмельницького. Крім найближчих родичів Данила (братів, батька), до повстанців доєднались і дальні. Зокрема, двоюрідний брат Самійло був сотником, а двоюрідний дядько Василь Виговський — овруцьким полковником. Ймовірний родич Данила, Криштофор Виговський, також був сотником і провідником повстання на Поліссі. Водночас деякі родичі, зокрема двоюрідний брат Юрій і племінник Ілля деякий час ще продовжували служити Короні. Дехто зі свояків Данила так само приєднались до козацької революції. Зокрема, родичі дружини його брата, Івана — русько-литовської шляхтянки Олени Стеткевич.

Часи урядування брата Івана

Подальша доля Данила тісно була пов'язана з його старшим братом, Іваном, що зробив кар'єру писаря у Війську Запорозькому: спочатку як один з кількох писарів канцелярії, пізніше вже як особистий («покоєвий») писар Богдана та, врешті він став другим в історії Української козацької держави генеральним писарем. Іван на цій посаді збудував потужну й ефективну Генеральну канцелярію, що відповідала як за внутрішню, так і за зовнішню політику Гетьманщини. В обов'язки Виговського входило все листування, дипломатичні переговори, навіть написання текстів деяких універсалів Хмельницького, а також відання шпигунами.

Висока посада одного з Виговських вплинула й на становище усієї родини. Батько Остап жив у Києві й був намісником місцевого замку. Одним з найближчих урядників Канцелярії став зять писаря, Михайло Гунашевський. Іван був відомий, як прихильник шляхти в оточенні Хмельницького. Один з перших універсалів, написаних у співавторстві з гетьманом, містив наказ «не кривдити шляхту». Саме цей документ пред'явив Київському гродському суду брат Костянтин, а вписував його до книг батько Остап. Польський уряд також вважав Івана прихильнішим і в одному з анонімних листів була порада невідомому шляхтичу звертатися саме до писаря з питання повернення маєтностей. Український діаспорянський історик-генеалог В'ячеслав Сенютович-Бережний, характеризуючи сім'ю Виговських, писав про шляхту, що приєдналася до козацької революції:

Гетьманська столиця, Чигирин, був місцем проведення щорічних січневих рад, на які з'їжджалися полковники та сотники з усіх українських міст і містечок. Апогеєм посилення влади Івана Виговського при Богдані стала рада в січні 1656 року, під час якої відбулось одруження Данила з донькою гетьмана — Оленою (хоча на думку деяких істориків це була інша донька, Катерина), яке включило сім'ю Виговських у так званий «клан Хмельницьких». Саме під час її проведення Данило одружився з Богдановою донькою. Молодят вінчав митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, Сильвестр Косів, а серед гостей були посли п'яти європейських держав: шведський, московський, кримський, волоський і мунтянський. Невдовзі в подружжя народилось двоє синів — Юрій і Василь.

Однак, яких би успіхів не досяг генеральний писар, головною людиною у Війську Запорозькому лишався гетьман. Через палкий характер Богдана, Івана одного разу майже не стратили. Від цього наміру гетьмана відмовили полковники та «все ратные люди». Іншого ж разу саме заступництво Хмельницького врятувало життя Данила Виговського. Приблизно в 1653 році він мав конфлікт з переяславським полковником і майбутнім гетьманом Павлом «Тетерею» Мошковським. Козацька рада влітку того ж року визнала Данила Виговського винним і засудила до страти. Однак, Іван «упросив у гетьмана від смерті» братові. Ще одним епізодом дій Данила на користь родини та під патронатом старшого брата була поїздка в Москву невдовзі після Переяславської ради. Іван, як один з основних переговірників перед підписанням союзницьких Березневих статей, клопотався про підтвердження прав для себе та для брата на володіння рядом маєтностей, тож Данило привіз царські грамоти.

Галицька кампанія

Переговори між Гетьманатом і Московією ознаменували початок спільної війни з Річчю Посполитою. І хоч формальним приводом було неправильне титулування московського царя Олексія Михайловича в кількох виданих у Польщі книгах, Боярська дума ще перед цим, у лютому-березні 1653 року, вирішила розпочати війну. (11) жовтня 1653 року Земський собор у Москві вирішив прийняти Військо Запорозьке під царську владу, а Переяславська рада в січні 1654 року й підписані пізніше Березневі статті затвердили московсько-козацький військово-політичний союз. Спільний виступ проти Корони Королівства Польського з півдня (з території України) та Великого князівства Литовського на півночі (у бік Білої Русі) мав бути добре підготовленим, тож між Чигирином і Москвою не лише велося активне листування, а й перемовини віч-на-віч. В останніх брав участь і Данило Виговський.

1655 року Данило відомий, як бихівський полковник і наказний гетьман у спільному козацько-московському поході на Галичину проти Корони. У джерелах майже не зберіглось інформації про його діяльності до цього наступу. Крім того бихівський уряд не був повноцінним, цей полк був суто військовим і більше відомий у 1658—1659 роках. Сучасні дослідники Євген Горб і Юрій Рябуха припускають, що місцезнаходження Старого Бихова вказує на участь Данила 1654 року в Білоруській кампанії Івана Золотаренка під проводом Нечая. Генеалог Володимир Кривошея відзначає, що Овруччина й загалом українсько-литовське прикордоння були своєрідним «плацдармом» родини Виговських. У цьому контексті важливим є не лише полковництво Данила та зв'язки Івана зі Стеткевичами, а й те що інший брат, Костянтин був полковником пінським і турівським, дядько Василь Виговський — овруцьким. Що ж стосується посади наказного гетьмана, то на цей уряд зазвичай призначав повноважний (обраний) гетьман з конкретною метою, як правило під час військових кампаній. Наприклад, згаданий вище Золотаренко отримав від Богдана титул «Наказного гетьмана Сіверського» для дій у Білій Русі.

Того ж року Хмельницький відправив Данила Виговського разом зі стольником до західних кордонів Галичини, аби засвідчити свою владу на всій західноукраїнській території. Це дозволило гетьману в подальшому позиціонувати себе володарем усієї «Руської землі». Козацько-московський загін узяв місто Люблін. Під час облоги стався конфлікт між Данилом і стольником через те, що останній намагався отримати від містян присягу «на царське ймя» проти чого виступав наказний гетьман. Люблінський замок так і не було захоплено штурмом, за що пізніше царський уряд дорікав Хмельницькому.

Разом з тим похід московсько-козацьких включав облогу Львова, яка завершилася платою викупу після довгих переговорів з львівським магістратом. На Хмельницького під час переговорів був присутній і Данило.

Московсько-польські переговори, на які не було допущено козацьких представників дали свої результати. Наприкінці 1656 року між Московією та Річчю Посполитою було укладено сепаратне Віленське перемир'я всупереч союзу з Гетьманщиною через що Богдан був розлючений. Окольничий Федір Бутурлін і дяк Василь Михайлов повідомляли, що під час обіду в маєтності Виговських, Гоголеві, разом з Остапом, Данилом і Костянтином Виговськими (12) червня 1657 року останні їм розповіли про бажання гетьмана відступити від московського царя, але генеральний писар вмовив зачекати.

Початок Руїни

По смерті Богдана Хмельницького (6 серпня) 1657 року почався період, який історики називають «Руїна». Його брат, Іван, на старшинській раді обрався наказним гетьманом, що деякі історики розглядають як державний переворот проти наступника Богдана, Юрія Хмельницького. Придушивши, підтримане Московським царством повстання Пушкаря та Барабаша, Виговському довелося круто змінити зовнішню політику держави. Оскільки Березневі статті Богдана Хмельницького перестали діяти, то гетьман (16) вересня 1658 року разом з Річчю Посполитою уклали Гадяцький договір. За ним Україна (під назвою «Велике князівство Руське») мала дістати ті ж права, що й Литва чи Польща, і приєднатися до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації («Речі Посполитої Трьох Народів»). Крім того, Іван задумав перебудову Української козацької держави з олігархічно-республіканського устрою в монархічний, де посада гетьмана успадковувалася. Зокрема посольство на чолі з генеральним обозним Тимішем Носачем, відправлене у Варшаву на сейм привезло «нові пункти», в яким крім іншого йшлося:

Угода залишилася лише на папері, оскільки проти неї виступила як частина шляхти, що ратифікувала на сеймі урізаний варіант договору, так і частина козацтва, що повстала проти гетьмана. Причиною цьому стала ще й втрата гетьманом авторитету, адже після звістки про рішення сейму двір останнього на знак протесту покинули й рідний батько, й мати, а також брат Данило. Після провалу виступу Пушкаря та Барабаша Московія почала військову інтервенцію, яка згодом переросла в громадянську війну в Гетьманщині. Козацька опозиція, що складалася з противників прийнятого Сеймом варіанту угоди, зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького, Юрася Хмельниченка.

Одним з перших епізодів московсько-козацького протистояння перед самою війною стала облога Києва влітку 1658 року. Підтримка московитами козацької опозиції спонукала гетьманський уряд позбутися воєвод в українських містах, зокрема у Києві, де московський війська перебували уже 4 роки й перетворилися з невеличкого гарнізону в повноцінну армію зі свої замком . Від початку виступу опозиції проти Івана, Данило підтримав свого брата і Київська кампанія була покладена на нього, як на наказного гетьмана. Гетьман наказав брату з військами провести переговори з воєводою Василем Шереметєвим, спонукаючи останнього покинути місто, а якщо той відмовиться — заблокувати гарнізон. Попри це наказний гетьман почав штурм, зі слів Івана, через напад Шереметєва на конвой Данила. Козацькі сили були розпорошені, що стало однією з головних помилок нападників. Одними козаками керував Данило Виговський, іншими — полковник Павло Яненко-Хмельницький. Данило віддав наказ підпалити посад, як колись під Любліном і від'єднати місто від води, викопуючи шанці. Однак, здійснена атака (2 вересня) 1658 року, провалилася. Наступного дня московський гарнізон провів контрнаступ, через що гетьманські сили були вимушені втікати. Через кілька тижнів, (14) вересня, Данило ще раз спробував заволодіти Києвом, але вже в бою під Васильковом об'єднані козацько-татарські війська були розбиті, через що в полон потрапив дядько Данила, овруцький полковник Василь Виговський. Такий же результат наказного гетьмана очікував і під час ще однієї спроби (5—6 листопада).