Українські олігархи — низка осіб, яка часто нечітко визначена у політичних колах та ЗМІ як «олігарх», що набула статків чи збагачується завдяки контролю влади в цілому або її гілок, непотизму, корупції та іншими нелегальними шляхами, яка з'явилася на економічній і політичній арені України після здобуття нею незалежності в 1991 році.

Особи, які стали надбагатими не шляхом економічної діяльності, створення матеріальних цінностей чи росту промисловості, а через розграбування вже створеного іншими людьми національного багатства. Поняття часто плутається із бізнесменами, які створили свій бізнес легальним шляхом та не завдяки своїм позиціям у владі, створивши конкурентноздатні компанії, що спроможні працювати у ринковій економіці.

Через відсутність чіткого законодавчого механізму визначення поняття «олігарх», в Україні анонсовано створення реєстру олігархів з метою обґрунтування визнання особи олігархом із внесенням його майна до реєстру.

Поняття На думку аналітиків британського Think Tank «Chattam House»The struggle for Ukraine https://www.chathamhouse.org/publication/struggle-for-ukraine , 18.10.2017, можлива найбільша небезпека для України походить зсередини. Український естаблішмент, його неформальні мережі та радянське минуле, формує бізнесменів з надмірним впливом у медіа та владі (так звані олігархи), які становить найбільшу загрозу для стабільності та успіху.

Ключові реформи в таких сферах, як охорона здоров'я, державне управління та судова влада, ще не розпочаті або знаходяться в початковому стані. Термін «олігарх» передбачає, що хтось має владу, однак такий термін буде неточним у випадку України. Вірніше сказати, що українські багатії мають надмірний вплив у політиці своєї країни.

На думку директора Національного інституту стратегічних досліджень, професора Володимира Горбуліна, власність зобов'язує: «Економічна влада, як і будь-яка інша, — це не тільки, і навіть не стільки вигідні привілеї, як висока відповідальність. Сьогодні прийшов час довести, що бізнесмени гідні свого капіталу, тобто здатні сформулювати порядок денний для політиків і змусити їх реалізовувати суспільно важливі завдання. Інакше історія ще раз доведе, що той, хто не може впоратися зі своєю суспільною функцією, швидко втрачає і роль, і статус»Шанс на эволюционное развитие страны упущено, скоро мы станем свидетелями пожара ipress.ua, 29.12.2013.

В кінці XX — на початку XXI століття в Україні сформувався особливий політико-економічний режим, що ґрунтується на симбіозі політики та економіки, влади та власності, на зрощуванні політичного та економічного прошарків, які виникли на базі комуністичної номенклатури. Економічна міць олігархів базується на їх традиційних радянських політичних зв'язках, наближеності (або навіть тотожності) до правлячих кіл, можливості забезпечувати собі на рівні прийняття державних рішень особливо сприятливі умови для ведення бізнесу. Вони можуть конвертувати свій фінансово-економічний капітал в політичний, а останній в свою чергу — ще в більші матеріальні ресурси Цю ж статтю під іншою назвою було пізніше опубліковано автором в іншому виданні:.

Новітня олігархія з'явилася в Україні, як і в багатьох інших пострадянських країнах, у винятковий історичний період переходу від радянського ладу до ринкової економіки та стала відповіддю незрілого, недорозвиненого та недомодернізованого суспільства на наступні історичні виклики: створення власної держави; перетворення адміністративно-командної системи економіки на ринкову; впровадження демократичних інститутів і практик у суспільне життяМихальченко М. Українська мрія та національна ідея: ґенеза, взаємодія. Політичний менеджмент: наук. журнал / голов. ред. Ю. Ж. Шайгородський. 2009. № 6. С. 12.

У дослідженні пострадянського соціально-економічного і політичного життяPatronal Politics. Eurasian Regime Dynamics in Comparative Perspective www.cambridge.org, процитовано 23.11.2017 політолог Генрі Хейл переосмислює політичну економіку і взаємодію влади і суспільства в державах на теренах колишнього Союзу РСР.

Хейл розкриває універсальну характеристику політичного процесу цих країн — а саме те, наскільки глибоко в їх суспільства проникли патронажно-кліентських відносини, кланоподібні мережі і їх механізми отримання ренти з економік своїх країн. Більш того, ці «неопатримоніальні режими» не вписуються в звичну типологію політичних систем, прийняту в західній політології (із її відмінностями між тоталітаризмом, авторитаризмом і демократією).

Замість цього, в неопатримоніальних або, за Хейлом, «патрональних» (patronalistic) режимах влада акумулюється, зберігається і застосовується за допомогою більш-менш успішної побудови, підтримки та взаємодії неформальних, іноді взаємопов'язаних, іноді конкуруючих патронажних пірамід на чолі з верховними патронами, які керують великими економічними конгломератами, регіональними політичними та / або впливовими державними інститутами.

Влада такого патрона виходить не стільки з його формального положення і офіційної функції, скільки з того, що він (рідше — вона) є «босом» напівтаємної кланової піраміди, яка, в свою чергу, часто складається з декількох менших пірамід на чолі з субпатронами, які працюють з окремими колами «клієнтів».

Згуртованість, дієвість і стійкість цих пірамідальних структур тримаються не стільки на формальній інституціональній ієрархії між їх членами, скільки на їх родинних зв'язках, особистій дружбі, тривалих знайомствах, неофіційних транзакціях і на таких більш прозаїчних фундаментах, як напівмафіозні правила поведінки, накопичені борги або зобов'язання, блат, кругова порука, зібраний компромат, та й звичайний страх. Ці мережі і піраміди функціонують як неофіційні механізми обміну постами, грошима, замовленнями, нерухомістю, товарами, послугами, ліцензіями, грантами та пільгами.

По суті, ці корупційні схеми складають основу, сенс і мету більшої частини пострадянської «патрональної політики». Ці приховані режими функціонують не тільки в умовах явного авторитаризму, а й в офіційно демократичних системах.

Олігархи, як правило, визначаються як псевдо-ринкові підприємці, що мають безпосередній вплив на політику та економіку. У 1990-х олігархи перетворилися на підприємців із хорошими зв'язками, які почали майже з нічого і розбагатіли за рахунок непрозорого процесу приватизації державних підприємств за допомогою корумпованості правлячої тогочасної політичної еліти (криміналітету). Пізніше численні українські бізнесмени прийняли до себе на контроль політичні партії, ставши їхніми спонсорами, або створили нові, щоб отримати місця і вплив (лобі) в Верховній Раді.

Зростання олігархів було пов'язано з процесами приватизації державних активів, якими партійна номенклатура часів СРСР розпоряджалася по факту. Ці процеси зазвичай беруть участь у розподілі власності підприємств, землі та нерухомості на рівноправній основі за допомогою таких інструментів, як приватизаційні чеки, сертифікати тощо. Враховуючи різні вподобання людей щодо політичних ризиків, право власності може бути легко перепродано.

Олігархія являє собою продовження, розвиток і перенесення на вищий рівень урядування кланової моделі суспільної ранньо-феодальної організації радянської доби, що базується на неформальних структурах влади — прихованих і потужних кланах. «Клани» в українських умовах використовують державні інституції для досягнення власних вузько приватних або корпоративних цілей, фактично привласнюючи державні функції як такі.

Через існування декількох кланів виникає потреба в координації їх діяльності та в недопущенні або мінімізації конфліктів між ними. Цю функцію може брати на себе авторитарний правитель, що й спостерігалося за часів президентства Леоніда Кучми.

В контексті дії угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС, на думку аналітиків Chattam House, українські компанії бояться конкуренції з боку європейських виробництв, лобіюючи протекціоністські заходи. Підприємства олігархів пручаються переходу від рентної моделі до ринкової конкуренції.

Українські «клани» (що також іноді називають «фінансово-промисловими групами») виникли за регіональною ознакою. Найпотужніші з них асоціюються із залишками комуністичної партійної номенклатури та пов'язаних з нею кримінальних угруповань Донецька, Києва, Дніпропетровська і Харкова. Іноді в одному регіоні може бути декілька потужних «кланів».

Окрім того, олігархи досить часто створювали фінансово-промислові групи, в яких значне місце посідають фінансово-кредитні установи. Українські бізнесмени в тренді бізнесменів розвинутих країн 20-30-х років XX ст. відкрили власні банки, які іноді використовувалися для фінансування бізнесів своїх учасників.

Так, наприклад, Ахметов відкрив ПУМБ (раніше Донгорбанк, який потім був об'єднаний з ПУМБ), Новинський — «Форум», Пінчук — «Кредит Дніпро» (в 2007-му він вигідно продав італійцям Укрсоцбанк), Фірташ — «Банк Надра», Жеваго — «Фінанси і Кредит», Бахматюк — «Фінансова ініціатива» і потім VAB, Нусенкіс — Кредитпромбанк (проданий в 2013-му Лагуну), президент Порошенко — Міжнародний інвестиційний банк (раніше він володів банком «Мрія», проданим в 2006-му російському ВТБ), Коломойський, Боголюбов, Милославський та Мартинов — банк «ПриватБанк»Старая картина в новогоднем интерьере zn.ua, 28.12.2016.

У сучасному фінансовому світі відбувається боротьба — між тими, хто прагне сховати гроші і активи і тими, хто намагається їх знайти. Наприклад, для того, аби сховати джерела походження своїх статків, або джерела фінансування бізнесів чи просто захистити бізнес від рейдерських атак — олігархи можуть створити власний кишеньковий (кептивний) банк.

Проте такі банки ще й живлять за рахунок вкладників бізнеси своїх засновників. В цій діяльності по суті немає нічого поганого: окрім одного — всі ризики вкладників стають пов'язаними із кредитами, виданими одній бізнес-групі. Якщо така бізнес-група сідає на мілину, її кептивні банки можуть обнулити свої сторонні зобов'язання. Як в частині процентних платежів, так і в поверненні вкладів.

Коли ж в українських умовах банк пов'язаний неформальними кредитними зобов'язаннями з бізнесом/сами власника і не може адекватно вийти з такого кредитування, виникають більш складні довгострокові наслідки: банк не може продати кредитний портфель, власники можуть не досить адекватно реагувати на погіршення стану банку (адже їх бізнеси і кредитуються банком).

Тому центробанки по всьому світу вимушені боротися з відмиванням грошей (anti-money laundering), приховуванням «сірих» транзакцій (related-party lending), приховуванням прав власності (ultimate beneficial ownership) в таких фінансово-кредитних установах.

Зрештою, кептивний банк або перетворюється в справжній ощадний банк, або виводиться регулятором з ринку, як, наприклад, це відбулося з низкою банків під час останньої фінансової кризи в УкраїниПричини і результати великого банківського очищення badbanks.gov.ua, процитовано 23.11.2017.

Поки що нікого з власників збанкрутілих чи виведених з ринку банків не притягнено до відповідальності. Але кейс Павла Лазаренко не можна зовсім списувати з рахунків, адже за подіями на українському фінансовому ринку останніх років пильно стежили фахівці різноманітних міжнародних структур, таких як ФБРБанкопад как деолигархизация и крах старой модели банкинга projects.lb.ua/bankopad, процитовано 23.11.2017.

Історія

Епоха Кучми Певні реформи в Україні (зокрема процеси приватизації державного майна) були відверто націлені на створення прошарку великих феодалів та олігархії, приймалися та проводилися без громадського обговорення і без впливу широкого загалу на характер рішень.

Економічні реформи впроваджувались виключно в інтересах правлячих кіл. Приватизація, лібералізація зовнішньої торгівлі, бартерні угоди стали головними інструментами збагачення привілейованих верств населення в перші роки реформ.