Закоханість — сильне людське почуття (комплекс почуттів), об'єктом якого є інша особистість.
Науковий базис
Досі тривають наукові дискусії щодо причин виникнення закоханості. За поточними уявленнями вона виникає і розвивається під впливом множини чинників та факторів, які мультидисциплінарно досліджують біологія, психологія і соціологія та інші науки.
Серед факторів, що сприяють виникненню закоханості: 1) фізіологічні чинники (запах, постава, зовнішній вигляд тощо); 2) психологічні чинники; 3) емоційні чинники; 4) соціальні чинники.
Закоханість зазвичай викликає зміни в організмі людини з метою розмноження. У чоловіків і у жінок змінюються рівні гормонів, що викликають позитивні емоції у разі взаємної закоханості і негативні в разі нерозділеноїFisher, Helen (2006). The Biology and Evolution of Romantic Love — Stony Brook Mind/Brain Lecture Series, 10th Annual Lecture, March 27.. Деякі вчені підкреслюють близькість закоханості і культури куртуазної любові.
Феноменологія закоханості Закоханість переживається на фізіологічному рівні, як наслідок хімічних взаємодій у мозку. При закоханості можна нічого не знати про людину, в яку закоханий(а), бути осторонь, але при цьому відчувати сильний сплеск емоцій через те, що виділяються тільки переваги, а недоліки здаються незначними.
Закоханість - це набір емоцій, почуттів, сприймань та імпульсів, у нейрофізіологічному аспекті, вона становить складну послідовність дій. Закоханість може бути токсичною, з точки зору психотерапії, так як в основі закоханості є проекція - власні уявлення про людину. Під час закоханості люди наділяють один одного уявними рисами, які вони хотіли би в них бачити.
Другий аспект, що пов'язаний з теорію Юнга, що закоханість виникає у відщеплену частину себе, в якій людина відчуває сильну потребу. І коли така людина стає дорослою, вона закохується в кожного, хто може задовольнити цю потребу.
Тому закохані воліють дізнатися більше не лише про сьогоднішню особистість одне одного, але й минулу і майбутню. Це зусилля покликане виявити та прийняти відмінності між закоханими, що можливо завдяки психічній пластичності. Якщо це вдається, тоді зароджується любовДив.: Francesco Alberoni. L'arte di amare, Milano Sonzogno. — 1982..
На думку нейробіологів, під час закоханості в організмі людини виробляються фенілетиламін, норепінефрин і дофамін. Ці речовини пришвидшують обмін речовин, та викликають відчуття ейфорії.
Організм у такому режимі не може довго перебувати, тому закоханість швидко минає.
Етико-антропологічний зміст
З точки зору філософії, закоханість є феноменом, який має біполярний характер: 1) вона може закінчитися і існувати лише в пам'яті людей протягом життя; 2) перейти безпосередньо в любов.
«Закоханість століттями сприймалась як почуття, яке розбиває сімейну пару, як адюльтер. Закоханість розділяє те, що було єдиним, і поєднує те, що було роз'єднаним, але висуває при цьому структурну альтернативу відносинам, які існували дотепер. Закоханість — процес, в якому зустрінута нами людина, яка відповіла на наші почуття, стає об'єктом нашого пристрасного бажання. І це змушує нас переглянути, переосмислити все наше життя, і, перш за все, своє минуле. І навіть не просто переосмислити, а немовби заново народитися».
Закоханість — це завжди індивідуальний вибір (навіть якщо вона приходить вдесяте), палкий та вимогливий; це феєрверк, яким освітлюється все наше повсякденне існування. Закоханість — радше шлях, який веде вгору, адже ще М. Бердяєв називав закоханість — любов'ю-еросом, який уособлює шлях до ідей краси, божественної досконалості. Щоправда, у Бердяєва любов-ерос пов'язана з хтивістю та бажанням взаємності і отримує, урешті-решт, негативну оцінку. Він не заперечує її, але вважає глибоко трагічною. В той час, як істинно гідною вважає лише християнську любов-жалість, любов до всього, а не до когось окремого(-ї).
Цей стан означає з конкретною людиною відчувати радість навіть у найскрутніших обставинах. Англійський мислитель К. С. Льюїс наголошує, що «необхідно змиритися з тим, що закоханість минає, як молодість; але як людина не помирає після молодості, так і від закоханості лишається союз, що підтримується вольовими зусиллями, звичкою».
Російський амуролог Ю. Б. Рюриков зазначає, що «закоханість може бути бурхливішою, аніж любов, вона може „пекти“ людині сильніше за любов. Проте, вона часто „Я-центрична“, або, ще гірше, — егоїстична. Саме тому вона не так глибоко (у порівнянні з любов'ю) проникає в наші духовні глибини, менше просочує саму особистість, відповідно, людина, яка закохується, менше себе змінює і швидше гасне».
Культурно-історичний контекст
За словами антропологині Гелен Фішер, ідея закоханості присутня майже у всіх існуючих культурах. Але вона прийняла літературно точну конфігурацію і стала основою шлюбу лише на Заході.
В Індії, згідно зі стародавньою кастовою системою, дівчина, яка закохалася в когось з іншої касти, повинна стати парією, ізгоєм суспільства. Індія розробила у вищій мірі еротичне мистецтво, мистецтво приносити сексуальне задоволення, а не романтичну літературу. Наприклад, Камасутра не дозволяє зрозуміти, чи партнер та партнерка люблять один одного.
Закоханість пов'язана, головним чином, із західною культурою любові. Основи її розуміння зародилися в Греції. У діалогах ПлатонPlatone, Simposio, a cura di G. Colli, Adelphi, Milano 1979. пише про особливу еротичну практику, про те, як отримати задоволення від закоханості. Література Стародавній Греції та Римської імперії багата на любовну поезію, зокрема, у Сапфо, Катулла, Проперція і ОвідіяOvidio L'arte d'amare, Rizzoli, BUR, 1977.
Закоханість набуває завершеного вигляду в 1200 році, з розвитком буржуазії, і є повстанням проти шлюбу за домовленістю сімей, утвердженням свободи особистості. Іноді це навіть бунт проти встановленого порядку щодо подружніх обов'язків, і навіть проти феодальної лояльності. Головні герої великих історій кохання, це ті, що рухаються проти натовпу, суспільства: Трістан та Ізольда, Ланселот і Гвіневера; є коханцями або/та тими, хто зрадили свого короля. Паоло і Франческа, проте, в «Божественній комедії» є прикладом піднесеної любові. Закохані стають відомими, і зразкове кохання Абеляра і Елоїзи настільки трагічне і прекрасне, що народне благочестя погоджується врешті об'єднати в одній могилі. Створюючи середньовічну романтику, Вільям Шекспір написав «Ромео і Джульєтта» — історію кохання двох підлітків з ворогуючих кланів. В ім'я любові вони бунтують проти ворогування. Це картина про закоханість, яка стає повстанням проти наявних порядків, щоб створити нове суспільство з новими цінностями.
Історико-філософське трактування
Антична філософія
Англійський мислитель Томас Гоббс у «Людській природі» зазначає, що те, що ми іменуємо закоханістю, давні греки називали «еросом». Оскільки «ця любов з необхідністю передбачає розрізнення статі, то неможливо не визнати те, що вона є однією з різновидів невизначеного (пристрасного) захоплення». Проте для більшості античних мислителів це не є дійсним.
Онтологія закоханості
Закоханість, на думку Платона, подібна до: А) мисливства [Soph. 222e]
Закоханість подібна до мисливства, адже можна згадати слова Д. де Ружмона «дискурс любові — дискурс війни». Французький дослідник зазначає: «не думай, що битва кохання схожа на інші баталії, де по обидва боки лютує й гримить жахлива війна, бо кохання здобуває лише силою ласки та загрожує лише ніжними словами. Його стріли та удари — благодать то дарунки. Зустріч з ним — великий дар. Його артилерія — зітхання. Воно бере у полон своїми обіймами. Його січа у тому, аби віддати життя за коханого»..
Б) хворобливого та безрозсудного стану [Phaedr. 231c-d; 233b]
Платон у роздумах про закоханість підходить більш негативно; він акцентує на нездоровому та нерозумному стані людини, яка втрапляє в дискурс закоханості. Вона, на думку давньогрецького мислителя, приносить із собою більше тривог, страждань, болю, ніж людина, яка не перебуває в цьому стані. Тому закоханість — це неспокійний стан і не відпочинок, а навпаки, багатостраждальний шлях, під час якого люблячі опиняються в коловороті різноманітних випробовувань та перевірок на «міцність» почуттів.
Російська амурологиня Г. Іванченко, підтверджуючи платонівське розуміння складності онтологічного статусу закоханості, зазначає, що появу закоханості можна порівняти в космологічному контексті з «Великим вибухом», початком створення Всесвіту. Адже з виникненням закоханості у свідомості суб'єкта навколишній світ добрішає, життя стає радісним, людське існування прикрашається яскравими кольорами, все навколо починає здаватися прекрасним. Знайшовши свій предмет любові, ерос не може сприйняти нічого, що несе негативний відтінок.
Втім, як зазначає російська дослідниця О. Золотухіна-Аболіна, закоханість є одним з тих феноменів людського існування, що включені у досвід повсякденності. Адже, «озираючись назад, майже кожен може виділити серед тих чи інших настроїв та станів, роботи та пристрастей золоті дні своїх закоханостей. Дні, освітлені особливим теплом. Чи були вони щасливими в повному сенсі цього слова? Мабуть, ні, адже закоханість бувала й невзаємною, завершувалась розчаруванням чи не досягала любові. Чи вони були прекрасними? Звичайно, так. У такі дні все розглядалось через „чарівні окуляри“ — найкращі окуляри у світі, які дозволяють побачити Іншого, яким його задумав Бог».
Про це писав Аристотель у фундаментальній праці «Риторика». Там Стагірит зауважує, що «люди, які бажають бути предметом здивування для тих і самі дивуються тим, що володіють чим-небудь благим із числа величних речей, чи в кого вони просять чого-небудь такого, чим ті володіють, наприклад, в такому стані бувають закохані» [Rhet. II 6, 1384b 5-10].
Відповідно, закоханість починається зі здивування через те, що певна особистість стає для нас найзначущішою в світі. Людина, яка ще вчора була однією з тисячі в натовпі, стає Єдиною, неповторною та унікальною особистістю, здатною змінити наше існування. Ми дивуємося, що саме ця людина, а не яка-небудь інша, впала нам в око. Через здивування виникає захоплення існуванням Іншого, про яке писав Е. Левінас. Аристотель в Риториці наголошує також про амбівалентність природи закоханості: «Для всіх людей любов починається тим, що вони не лише отримують задоволення від присутності коханої особи, але і в її відсутності відчувають насолоду, згадуючи її, і в них з'являється досада при її відсутності. І в бідах і в сльозах є всім нам відома насолода: гіркота з'являється через відсутність коханої людини, але в пригадуванні і в деякому роді спогляданні її, що вона робить і яка вона є — полягає насолода»[Rhet. I 11, 1370b 22-27].
Розвиваючи роздуми, Аристотель виводить визначення: «Закоханість — є не стільки божевільною пристрастю, скільки надмірною дружбою»[EN 1158a 10]. Стагірит, на відміну від свого вчителя, акцентує увагу на тому, що закоханість є саме різновидом дружби, а не сліпим захопленням, оскільки пристрасть (παθος) для давніх греків була гріховною. Через це він уникає осуду закоханих. Філософ підкреслює, що закоханість — це середнє між коханням, дружбою та пристрастю, яке вбирає в себе їхні елементи, але до них самих не зводиться. Зустріч людини із закоханістю відбувається в повсякденності, тобто пов'язана з буденними подіями нашого життя, окремими повсякденним обставинами. Почуття, які виникають в цій ситуації, якщо переростають в любов, то стають вирішальними подіями всього життя особистості. В цьому місці простір та час повсякденності пов'язуються з людським та доленосним і, ймовірно, у місці зустрічі людини з любов'ю відкривається сенс життя, парадокси смерті та безсмертя, зворотність та незворотність часу, детермінізму світових сил і власної свободи вибору.