Серваж (, від — раб) — вид феодальної залежності у середньовічній Західній Європі.
Поняття Поняття серважу було розроблене на матеріалі історії Франції, хоча термін цей вживається для характеристики соціально-економічних відносин феодальних часів і для інших країн — Німеччини, Італії, Іспанії. В більш вузькому смислі — особисто залежні селяни у середньовічній Франції. Вважається однією з найсуворіших норм феодальної зележності. Особиста неволя селян, яка типова для серважу не була чимось виключним: вона була характерна в тій чи іншій мірі для усіх прошарків феодального селянства. Але серваж, що характеризувався особистим зв'язком серва з його сеньйором мав в умовах середньовічної Франції найбільшу ступінь обмеження особистих та громадянських прав селян, що виникала там, де сеньйор мав одночасно особисту, поземельну та судову владу над селянами. У цьому проглядається типологічна схожість серважу з російським кріпосним правом. Однак, ототожнення цих двох явищ, що не рідко можна зустріти у спеціальній навчальній літературі, неправомірно, так як французькі серви не були юридично закріпленими за землею і могли жити за межами сеньйорії.
Історіографія питання Питання середньовічної залежності селян завжди притягувало увагу спеціалістів. Зрозуміло, що найкраще минуле французьких селян висвітлено у роботах французьких авторів. Трактування серважу у французькій історіографії пережило декілька основних етапів. Історики сер. XIX ст. (Дарест де ла Шаванн, Доніоль, Лемарі) бачили у серважі періоду Каролінгів форму, близьку до піздньоантичного колонату, а в сервах X — XII ст. прямих нащадків каролінгських сервів. Серваж розглядався при цьому як домінуюча форма селянської залежності у X — XIII ст. а закріплення серва за землею — як обов'язковий атрибут серважу. В працях цих істориків серваж фактично уподібнювався кріпосному стану, що був характерним для країн Східної Європи XVII—XIX ст. На рубежі XIX—XX ст. А. Се. вніс у концепцію часткові правки: вскрив значну роль у формуванні серважу не тільки піздньоантичних інститутів, але і процесу розорення дрібних вільних власників, він детально описав специфічні повинності сервів, показав відмінності у розвитку серважу у різних регіонах Франції. Новий етап в розробці історії французького серважу пов'язаний з працями Марка Блока (роки життя 1886 — 1944 рр.), видатного дослідника історії феодальної Франції, професора Страсбурзького, та Паризького університетів. Свої по-гляди він виклав у багатьох працях, статтях. Він був палким патріотом та переконаним антифашистом. Через свою участь у Русі Опору влітку 1944 року вченого стратили гестапівці. Його монографія «Характерні риси французької аграрної історії» — одне з найкращих досліджень з соціально-економічної історії Франції. Автор досить детально, аргументовано та зрозуміло пише про етапи освоєння пашні, типи володіння землею, і головне багато уваги приділяє сеньйорії — основній в ті часи одиниці господарювання. Він вважав, що серви були основною категорією селянства у французькому селі, а їх головними відмінними рисами були спадковий зв'язок з феодалом, що виражався у виплаті йому щорічної подушної податі, забороні без його дозволу вступати у шлюб з сервами інших вотчин (формаря'ж) та передавати своє майно у спадок без сплати спеціальної податі (менморт, «право мертвої руки»). Окрім того серви могли судитись тільки у свого сеньйора. Блок вважав, що особистий зв'язок серва та його сеньйора не обов'язково був пов'язаний з прикріпленням першого до землі другого — за умови виплати усіх повинностей своєму панові серви могли жити і в інших сеньйоріях.
Після Другої світової війни почався новий етап вивчення теми. Дослідниками Ж.Дюбі, Л. Верьє, Ш. Є. Перреном та Г. Фуркеном було піддано критиці погляди Марка Блока, та й взагалі традиційне уявлення про середньовічну залежність. Умови часу дали змогу критикам Блока мобілізувати до потреб науки археологічні дослідження, соціальну психологію та соціальну антропологію. Медієвісти довели певні помилки Марка Блока, зокрема що серваж був менш поширеним явищем, ніж вважав останній. Також було ґрунтовно доведено, що повинності селян мали значні територіальні відмінності.
Важливий внесок у вивченні питання феодальної залежності французького селянства зробили і вітчизняні історики, перші дослідження почалися до революції 1917 р., роботами тих часів є праця Карєєва М. І. «Нарис історії французьких селян з найдавніших часів до 1789 р», Ковалевський М. М. «Походження дрібної селянської власності у Франції». Для дореволюційних істориків юридичний статус селянина був визначальним для його суспільного положення. Та ними була поставлена проблемність питання, зведена історична інформація та проаналізовані джерела з цієї теми. Та найбільшого розвитку медієвістика набула вже за радянських часів. Видатними вченими, що у свої роботах безпосередньо торкалися питання французького селянства були Безсмертний Ю. Л., Граціанский Н. П. Сказкін С. Д. За часи радянської медієвістики у питання вивчення обставин феодалізму був зроблений великий крок вперед. Дослідниками Безсмертним та Граціанським ставилися під сумнів традиційні уявлення про відносини між селянами та їх феодалами, проводився ґрунтовний аналіз відомих джерел, пропонувалися нові погляди. Варто звернути увагу, що роботи цих дослідників не трималися чисто марксистського курсу чи формаційного підходу, оскільки при вивченні такого складного питання як залежність селян, зокрема сервів, не можна використовувати шаблонні погляди та методи. Безсмертний вважає, що при детальному розгляді французьких сервів спільного в них з російськими кріпосними селянами (тобто прикріпленими «по кріпості» до певного маєтку) не багато. Виходячи з цього він виступає з критикою авторів статті «Кріпосне право» радянської історичної енциклопедії, що узагальнили питання кріпосного права до усіх видів залежних селян періоду Середніх віків. Дослідник Червона Т. М. проаналізувавши середньовічні французькі кутюми, виклала нову тезу про безпосередній зв'язок французького серважу та римського античного рабства. Питання соціальних відносин між феодалами та селянами у середньовічній Франції взагалі продовжує бути дискусійним, оскільки майже у всіх роботах з цієї тематики зустрічається критика попередніх дослідників, пропонуються нові методи та погляди.
Аналіз серважу
"Існував чи ще який небудь інститут, більш специфічно середньовічний, ніж серваж? — задавався питанням Марк Блок Здивування вченого пояснюється тою складністю вивчення питання цієї форми залежності, що обумовлена широкою варіативністю джерельної бази, історіографічною спірністю. На сучасному етапі до основних критеріїв серважу відносять особисту та судову залежність, виплату щорічної ненормованої тальї — шеважу, заборону на вільні шлюби поза меж своєї територіально-соціальної групи (формар'яж), обмеження права на вільний спадок землі та рухомого майна (менморт, «право мертвої руки»). До цього слід віднести, що церковні канони забороняли сервам вступати у духовний стан. Першим критерієм було названо «шеваж» — щорічна подушна подать, яку платили серви у знак особистої залежності. Марк Блок зазначав, що найважливішої ознакою шеважу була ненормованість. Він взагалі вважає шеваж головним критерієм визначення серважу, оскільки подать ця не була фіксована ні письмовим договором, ні усним звичаєм і розмір її залежав цілком від свавілля сеньйора. Саме у цьому і проявлялася особиста неволя. Є з цього приводу і джерельний приклад. Це судове рішення від 1254 р. До судді паризької курії поскаржилися декан та капітул Паризькі, що їх серви відмовляються платити талью, пояснюючи це так — «хоча декан та капітул можуть брати з їх майна все що побажають, та все ж покладати на них талью вони не вправі, бо (по-перше) не у звичаї встановлювати податки у такому розмірі, (по-друге), не в у звичаї покладати на них податки інакше як разом із вільними людьми названого поселення, поселенцями декана та капітулу, (по-третє) не у звичаї оподатковувати їх подібним податком, окрім тих випадків, коли капітул несе талью для підмоги королю». Рішення було на користь декана та капітулу. Але, аргументи сервів дуже цікаві. Уважно їх прочитавши, стає зрозумілим що класичні критерії серважу у маєтку декана на той час були забуті і стали юридичною фікцією. Те, що сервів оподатковувати помірною сумою разом з вільними поселенцями, навряд чи було їх вигадкою, скоріш за все так і було — юридичні категорії населення протягом часу втратили свій первісний зміст, що фактично урівняло у правах все населення маєтку. Згадка, що талья зазвичай збиралася як поміч королеві, дає змогу припусти, що вона в цьому маєтку вже давно мала екстраординарний характер, і, можливо, визначалася за участі королівської адміністрації (подія ця, як видно з документу відбувалася недалеко від Парижу). Хитрі члени капітулу та декан, освічені люди, зрозуміли, що можуть додатково нагрітися на юридичній казуїстиці. А загальна сума тальї, про яку йшлося у документу була 60 солідів, тобто чималенькою. В даному випадку можна припустити і змову позивачів із суддею, бо той не міг не знати про інтерес короля у цій справі (оскільки, як вже сказано, серви даного маєтку обкладалися спеціальним податком тільки для допомоги королю), але все ж таки вирішив справу на користь духівників. Документ датовано 1254 р.- логічним поясненням свавілля королівської адміністрації буде те, що король Франції Людовік Святий у той час повертався з багаторічного хрестового походу, і до речі, останні роки посилав за поміччю до своєї вітчизни. Короля нема — нема і ладу у країні. Цей документ, який наводився суто за тематики серважу, несподівано виявився прикладом згубності для Франції військових авантюр короля Людовіка.
Як видно з аналізу джерельного прикладу, ствердження Марка Блока про визначення розміру шеважу на розсуд феодала занадто абсолютизоване, зрозуміло, що варіативність феодальних платежів та їх умов була дуже широкою, а джерельні приклади вимагають прискіпливого аналізу, бо їх зміст дійсний зміст може бути досить різноманітним. Наведений вище судовий документ, звісно, спирався на традиційні уявлення про серваж, але насправді виявився кримінальною змовою, яка можлива за будь-яких часів. Тому і рішення це сприймати як доказ безправ'я сервів треба досить обережно. Так, у кутюмах було прописано про широкі фіскальні повноваження власників сервів, але на практиці феодальні платежі залежали від багатьох умов та обставин, а запобігання в згаданому випадку до юридичної традиції було винятком з правил, мотиви якого вже розглянуті. Так, в одній грамоті від 1263 р. серед повинностей сервів називають лише менморт та формар'яж, не згадуючи про шеваж, і пояснити це просто вузькістю призначення документу не можна — обмеження на займання сервами духовних посад не забули прописати. І до речі, документ стосується сервів того самого Паризького капітулу про який вже йшла мова — виявляється навіть межах одного феоду права та обов'язки сервів могли різнитися в кожному селі (в першому, «кримінальному» документі чітко зазначалося поселення, про сервів якого іде мова). В Безсмертного Ю. Л. у його праці «Феодальне село та ринок у Західній Європі у XII — XIII ст.» пишеться, що в межах одного маєтку селяни платили різні грошові на натуральні оброки — від цілком незначних — декількох куриць на рік, до досить тяжких — грошовий еквівалент вгодованої свині. Але не можна прослідити за юридичним статусом розмір феодальної ренти. Безсмертний логічно припускає, що селянські манси, що платили еквівалент вгодованої свині були і найбільш продуктивними, мали найбільші ділянки, тісніший зв'язок з ринком, і їм цей щорічний платіж був по силам. Разом з цим, якщо припустити, що на сервів феодал поклав тяжкий податок, що був для їхнього господарства не підйомним, вони врешті решт просто через деякий час не змогли б сплатити його фізично. Це не вигідно феодалу. Юрій Левович вважає, що феодальна рента, часто мала суто економічний характер, без юридичних домішок.