Глинськ — село в Україні, у Андріяшівській сільській громаді Роменського району Сумської області. До 2020 центр сільської ради.
Відстань до райцентру становить близько 23 км і проходить автошляхом місцевого значення. Населення — 1201 осіб (01.04.2024).
Географія Село знаходиться на правому березі річки Сули, вище за течією на відстані 1,5 км розташоване село Сурмачівка, нижче за течією на відстані 4 км розташоване село Чеберяки, на протилежному березі — село Мельники.
Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці і заболочені озера.
Назва Назва села походить від глини, що залягає там близько до поверхні.
Історія
Тривалий час першою згадкою про Глинськ вважався запис у списках від 1320 року, однак автори краєзнавчого дослідження «Краю наш роменський», виданого в 2003 році, вказують, що перша письмова згадка про руське поселення на місці села датована 1149 роком.
У 1870 році в Глинську був знайдений скарб римських монет часів правління династії Антонінів, які ходили в ІІ—V століть н. е.
На місцевих городищах археологи знаходили уламки давньогрецьких амфор, що слугували тарою для перевезення товарів водними шляхами. Отже, стародавні люди мали вагомі причини селитися на тому місці: Сула, як і інші річки за давніх часів, була важливим торгівельним шляхом, а існуюче поселення — торговельним осередком.
Та місцевість мала приваблювати поселенців ще й зручністю для оборони. Адже такі розділені ярами та річками пагорби з прадавніх часів використовувалися людьми як острівці безпеки. До того ж з півдня, з боку Дикого Поля, звідки загрожували кочові племена, це місце захищала Сула. Перепоною слугували й непрохідні плавні та болота, що ними заплава Сули багата й тепер. Тож кочівникам, аби напасти на Глинськ, треба було шукати обхідних шляхів, бродів, а це позбавляло напади несподіваності.
Вигідним, для захисту, місцем протягом тисячоліть була розташована в південній частині поселення гора Замок — видовжене підвищення заввишки близько 40 м і завдовжки близько 600 м. Гора панує над околицею. З неї на декілька кілометрів в обидва боки проглядається долина Сули, за якою розляглася рівнина.
На території Глинська та його околиць (Чеберяки, Сурмачівка) виявлені рештки поселень кам'яної доби (IV—II тисячоліття до н. е.), городище й курганні могильники скіфів. У могилі поблизу Сурмачівки свого часу знайдено мечі, бойові сокири, списи, сагайдаки зі стрілами, панцирі, бронзовий шолом.
Із глинських городищ одне розташоване за північно-західною околицею села, в урочищі, що так і зветься — Городище, а інше, менше — на горі Замок. Обидва вони багатошарові. Найглибше лежать рештки стоянок часів неоліту, поверх них — залишки скіфських поселень, а ближче до поверхні — пізніших поселень слов'ян.
Наприкінці XIX — на початку XX століть ці городища досліджували археологи — Вікентій Хвойка, Василь Ляскоронський, Микола Макаренко, Дмитро Самоквасов, М. Бранденбург, С. Мазаракі. У ХХ столітті розкопки на них проводили Ф. Копилов, Іван Ляпушкін, Олег Сухобоков, Михайло Кучера, Юрій Моргунов. Дослідники знаходили там бронзові та залізні наконечники стріл, намиста, бронзові підвіски, срібні кільця та інші речі. Колекції предметів, знайдених на глинському Замку, зберігаються в музеї «Ермітаж» (Санкт-Петербург), Національному музеї історії України, Державному історичному музеї Росії, Інституті археології Національної академії наук України та Роменському краєзнавчому музеї.
Поруч з горою Замок, на горі Могилки, є курганний могильник з трьома десятками могильних насипів, дещо пошкоджених шукачами скарбів. За результатами розкопок частина тих поховань належать сіверянам Х століття, а інші відносяться до періоду Київської Русі ХІ—ХІІ століть.
Доба Київської Русі Наприкінці Х століття, коли князь Володимир Великий почав споруджувати Посульську оборонну лінію проти печенігів, були використані й переваги місцерозташування Глинська, про що свідчать знайдені на Замку сліди городища часів Київської Русі і наконечники руських стріл дотатарських часів, а також кладовище сіверян і полян, загиблих і померлих в ті часи.
На горі Замок тоді, скоріш за все, був збудований острог. Саме це могло стати моментом, коли місцевість під назвою «Глина» або «Глинне» набула більшого значення і стала називатися Глинським острогом, а потім і скорочено Глинськом.
Під горою Замок з часом виникли неукріплені передмістя — посади, котрі потерпали від ворожих наскоків. Для тих, хто не встигав порятуватися за стінами острога, укриттям ставав ліс, що густо вкривав всю горішню частину села.
У жовтні 1239 року орди хана Батия вдерлися на Посулля і спалили всі його міста. Те, що лишилося від Глинська, опинилося під владою татаро-монголів. Відновлювати острог татарам було ні до чого, оскільки Глинськ опинився в глибині території Золотої Орди і втратив значення прикордонного сторожового осередку.
Литовська доба
Землями, до яких відносився Глинськ, Орда володіла 123 роки. Хоча відомості про життя в тогочасному Глинську відсутні, однак 1320 року (в часи татарщини) він був згаданий під своїм іменем у списках, і це підтверджує: місто й за татарських часів існувало і про нього знали.
В середині XIV століття татар почали тіснити литовці, а в 1362 році військо Великого князя Литовського Ольгерда зайняло всю колишню Переяславщину, включаючи Глинськ. Наступний Великий князь Литовський Вітовт домігся від татарського хана Тохтамиша письмової відмови від прав татар на ті землі.
Через сто років хан Менглі-Гірей у грамоті до Великого князя Литовського Жигимонта І зазначав:
Так Глинськ знову став прикордонним містом — цього разу на межі між Великим князівством Литовським і Диким Полем, яким продовжувала ще володіти Золота Орда. В цей період з волі Вітовта Глинськ став вотчиною удільних князів Глинських.
Невдовзі після поразки на Куликовому полі в 1380 році ординський темник Мамай втратив владу в Орді і був отруєний з відома нового хана Тохтамиша. Син Мамая Мансур-Кият втік до Литви і отримав від її Великого князя в управління Глинськ, зобов'язавшись відродити його і охороняти ділянку кордону з Ордою, що проходив у ті часи по Ворсклі. Лексада, син Мансур-Кията, став одним із основоположників козацтва, що саме тоді зароджувалося, — легендарно відомим як козак Мамай через своє родове походження від темника Мамая.
У 1399 році, коли Вітовт зазнав тяжкої поразки від татар у битві над Ворсклою, Лексада врятував Великого князя. Вдячний Вітовт, враховуючи, що вотчиною рятівника був Глинськ, дарував йому титул князя Глинського і віддав у володіння чималу територію.
Лексада охрестився у Києві, прийнявши ім'я Олександр. Він сприяв заселенню і розвитку наданої йому території, налагодив надійну прикордонну службу, зміцнив Глинськ як центр своїх володінь. При цьому Лексада «сруби Полтаву, Глинск да Глиницу» — тобто, збудував там дерев'яні укріплення. Десь тоді, на межі XIV—XV століть, відроджений Глинськ вже був включений до літописного «Списку руських городів дальніх і ближніх», де його віднесено до київської групи міст.
Руїни місцевих укріплень, описані Опанасом Шафонським у 1786 році, свідчили, що Глинський Олександр збудував добре укріплений Город в центральній частині Глинська. Додаткову ланку укріплень з боку Дикого Поля складали замок, збудований на однойменній горі, та фортечка на теперішніх Могилках, з'єднані між собою валом з частоколом.
Оборонне значення мали глинські струмки. Три з них звуться Муховицями, а так в давнину називали штучні водоймища. Очевидно, задля зміцнення оборони Города струмки ті загачувалися і яри, у яких вони течуть, заповнювалися водою.
В укріплених місцях Глинська були влаштовані також льохи для зберігання запасів зброї і харчів, підземні ходи для виходу людей за місто. Залишки льоха на горі Замок ще у 1786 році описав О. Шафонський. В енциклопедії Брокгауза і Ефрона згадується підземелля на Замку, де була знайдена бронзова 40-відерна діжка. Що стосується підземних ходів, то вони досі дають про себе знати провалами та просіданнями ґрунту.
Глинський Олександр, відбудувавши і зміцнивши Глинськ, володів ним до 1446 року Потім по 1471 році то була власність його сина Івана Олександровича, а опісля — онука Федора Івановича Глинського. В 1498 році відбувся розподіл земель Глинських на Лівобережжі між синами Федора Івановича, при якому Глинськ дістався Богданові Глинському, який вважається одним з основоположників українського козацтва.
Згодом лиха доля прикордоння знову стала даватися Глинську взнаки. Починаючи з 1482 року і до кінця XV століття кількома набігами орд кримського хана Менглі-Гірея Глинщина була спустошена, сотні тисяч людей забрані в неволю. Розвиток міста знов загальмувався на декілька десятиліть.
Князі Глинські брали активну участь у спробах Литовської держави дати раду татарсько-турецькій загрозі.
Так, в 1493 році турецьку фортецю Очаків погромив Б. Глинський. А в 1505 році успішний похід на Крим здійснило литовське військо вже під проводом князя Михайла Глинського, який володів Глинщиною у 1503—1508 роках. Цього нащадка Лексади історики називають видатним політичним діячем України, Литви, Московії кінця XV — початку XVI століть.
В 1500—1507 роках він був впливовим членом панської і маршальської ради при дворі Великого князя Литовського Олександра. Потрапивши ж у немилість до наступного Великого князя — Жигимонта, М. Глинський разом з братом Василем підняв у 1508 році повстання, щоб відділити ці території від Литви і створити на них самостійне руське князівство. Після поразки брати Глинські перейшли на службу до Великого князя Московського Васілія ІІІ. Останній згодом одружився з племінницею М. Глинського Олені Василівні Глинській — і вона стала матір'ю царя Івана IV Ґрозного, а після смерті Васілія ІІІ успішно правила Московською державою як реґентка при малолітньому царі Івані в 1533—1538 роках.
Князі Глинські надалі в історії майже не згадуються. Їх рід до кінця XVI століття практично згас. В 1534 році Глинськ з рукою однієї з князівен відійшов до землевласників Байбузів, а в 1550-х роках з рукою спадкоємниці вже цього роду дістався землевласникові Грибуновичу. Однак сплюндровані татарами землі Посулля, включно з Глинськом, протягом більшої частини XVI століття лишалися запустілими. Там вижила лише дещиця місцевого населення, яких українці з-за Дніпра називали севрюками.
Доба Речі Посполитої Після Люблінської унії 1569 року Глинськ разом з усім Лівобережжям потрапив під владу Речі Посполитої. Спочатку її король Стефан Баторій підтвердив права на «пустиню названу річку Сулу, річку Удай і річку Солоницю з річками і озерами, почавши з кінця: горою Сули од Снітина рубежа московського аж вниз до устя Дніпра» Байбузам-Грибуновичам, спадкоємцям Глинських. Пізніше магнат Олександр Вишневецький захопив Посулля і прискорив його заселення. Разом з десятками міст Лівобережжя відроджується й Глинськ.
Заселяючи Лівобережжя, селяни з Волині, Поділля, Галичини, Полісся принесли з собою тамтешні назви сіл, прізвища, побут. Проте Глинськ відродився під своєю власною давньою назвою, і це означає, що місто ніколи не було повністю покинутим і забутим людьми.
Близько 1616 року, коли король Сигізмунд ІІІ відібрав у сім'ї Вишневецьких їх землі, Глинськ був переданий у володіння скарбовому писареві Ф. Миравицькому. Пізніш містом недовго володів коронний хорунжий А. Конєцпольський. Десь між 1625 і 1635 роками глинська громада збудувала собі дві церкви — Воскресенську і Успенську.
Пізніше молодий Ярема Вишневецький почав повертати собі батьківські володіння, і в липні 1645 року його військо, застосувавши артилерію, напало на Глинськ і пограбувало його. Наступного 1646 року Вишневецький «способом ґвалтовним і воєнним» таки відібрав Глинськ у Конєцпольського і заволодів ним. На той час у місті разом з навколишніми хуторами було 1264 господарства і 16 «колес млинських».
В Глинську Вишневецький мав одну з своїх резиденцій, будівля якої не збереглася. Колишнє місце її розташування ще в кінці XVIII століття глинчани пам'ятали і показували прибульцям. В околицях Глинська князь любив полювати.