У цій статті в хронологічному порядку подано головні події, що стосуються української мови з 1919 по 1991 на території УСРР, УРСР та загалом в СРСР.

Хронологія 9 березня 1919 року — Третій З'їзд Рад (УСРР) прийняв постанову про викладання в школах української мови, історії та географії УкраїниХронологічні таблиці на сайті «Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови». . 3 грудня 1919 року — за поданням Володимира Леніна прийнято резолюцію ЦК РКП(б) і VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні». Основою цієї постанови були «Тези з українського питання» Християна Раковського, де обґрунтовано неодмінність дальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, проте за умови об'єднання в одному центрі оборонного й господарчого апарату. Ленін виніс тези на розгляд від свого імені. Документ містив пункт, від якого пізніше почалася політика коренізації: члени РКП(б) на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися та говорити в усіх радянських установах рідною мовою. 1920 рік — у Києві надруковано «Російсько-український медичний словник. Матеріяли до Української медичної термінології» за редакцією М. Галина. (Перевидано в Києві 1994 року.) У Катеринославі надруковано «Словник української мови» Дмитра Яворницького (т. I, А-К, близько 8 200 слів), що мав бути доповненням до «Словаря української мови» Бориса Грінченка і містив лише слова, що їх в цьому словнику не було, або що мали інші значення. 4 травня 1920 року — постанова Наркомату Освіти УСРР про викладання українських дисциплін у вчительських семінаріях і на вчительських курсах. 21 вересня 1920 року — Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила декрет про українську мову. Українську мову запроваджено як предмет у школах і введено до вживання в державних закладах та установах. 29 листопада 1920 року — спільне зібрання Академії наук схвалило «Найголовніші правила українського правопису» (доповнені й упорядковані, здебільшого Агатангел Кримським). Правила затвердив народний комісар освіти УСРР Григорій Гринько. 1921 року правопис видано в Києві окремою брошурою. 3 березня 1921 року — П'ятий з'їзд Рад схвалив роботу Народного Комісаріяту Освіти (НКО), спрямовану на усунення національної ворожнечі і на розвиток української мови як мови більшості трудящих України. 30 травня 1921 року — на спільному Зібранні Української Академії Наук затверджено створення «Інституту Української Наукової Мови» (ІУНМ). 31 жовтня 1921 року — Всеукраїнська православна церковна рада проголосила створення Української Автокефальної Православної Церкви. Першим єпископом УАПЦ став протоієрей Василь Липківський. Однією з головних ознак УАПЦ стала рідна мова в усіх ділянках конфесійного життя. Українська літературна мова залунала в храмах. 1922 рік — на початку року ліквідовано усі «Просвіти» в Україні (на червень 1921 року — 4822 товариства, читальні, будинки «Просвіти»). Ліквідація «Просвіт» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців. 13 березня 1922 року — набрав чинності «Кримінально-процесуальний кодекс», де в ст. SS22 сказано, що легальні процеси провадяться однією з двох державних мов, українською або російською. Осінь 1922 року — другий секретар КП(б)У Дмитро Лебідь висунув теорію «боротьби двох культур»: російської — революційної, передової, пролетарської і міської та української — контрреволюційної, відсталої й сільської. 22 листопада 1922 року — ВУЦВК затвердив «Кодекс законів про народну освіту» в УСРР, де сказано: «Українська мова як мова більшости населення України, особливо на селі, і російська мова як мова більшости населення в містах і загальносоюзна мова, мають в УСРР загальнодержавне значення і повинні викладатися у всіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки.» 17-25 квітня 1923 року — ХІІ з'їзд РКП(б) прийняв резолюцію з національного питання. Проголошено політику коренізації партійно-державного апарату в неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації». 22 червня 1923 року — напередодні та під час роботи пленуму ЦК КП(б)У українська меншість партії боролася за активне впровадження політики українізації у щоденне життя; зокрема висунуто вимогу визнати українську мову, нарівні з російською, державною мовою в Україні. На засіданні прелімінарної комісії ця пропозиція пройшла більшістю голосів попри протести Григорія Петровського та Михайла Фрунзе, проте на загальній сесії її відкинули і термін «державна мова» замінили на «дві загальновживані мови». 27 липня 1923 року — Декрет РНК УРСР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». 1 серпня 1923 року — постанова ВУЦВК та РНК УРСР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». В ній сказано: «Мови всіх національностей, що є на території України, оголошуються рівноправними. [...] Відповідно до переважного числа населення, що говорить українською мовою, вибрати, як переважаючу для офіціальних зносин, українську мову. Діловодство в губерніальних і окружних органах провадиться переважно українською мовою, за винятком тих місцевостей, де абсолютна або відносна більшість населення належить до іншої національності.» 1924 рік — у Києві видано «Нариси з історії української мови» Олексій Шахматова та Агатангел Кримського. 12-16 травня 1924 року — VIII конференція КП(б)У. Виступ Еммануїла Квірінга, де він посилався на поширену серед партійців (українців серед них було 33%, а в ЦК КП(б)У — менш ніж 16%) думку, що треба припинити українізацію національних меншин та міського пролетаріату в Україні. 1925 рік — видано «Український правопис». Він містив «Найголовніші правила», що їх видала Всеукраїнська академія наук, з деякими додатками Миколи Грунського та Григорія Сабалдиря.

1926 рік — Раднарком УРСР видав книжку декретів і директив «Українізація радянських установ» (Декрети, інструкції і матеріяли. — ч.2). Вона містила текст «Положення про забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української культури». Державні службовці повинні були цілком перейти на українську мову або піти з посад. 30 березня 1926 року — початок таємного готування «контрукраїнізації». ГПУ видає документ під назвою «Про українську громадськість» (), де сказано, що українізацію використовують для організації прибічників націоналізму, носіями українського націоналізму визначено УАПЦ, Всеукраїнську академію наук (ВУАН) і власне всю сферу культури. серпень 1926 року — Комісія для впорядкування українського правопису надрукувала проект правопису. Почалося його широке обговорення на всіх територіях проживання українців (видано 5 випусків спеціального додатку до газети Вісті ВУЦВК під назвою «Український правопис: дискусійний бюлетень»). 1927 року — видано «Курс історії українського язика. Вступ і фонетика Є. Тимченка» (друге доповнене видання — 1930 рік). 19 квітня 1927 року — постанова ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації». Проголошено таке: «Тверде та рішуче переведення українізації (в розумінні переведення на українську мову) роботи всіх установ (державних, господарських та ін.) на території України, за винятком районів нацменшостей населення, вимагає обов’язкового знання української мови (як мови більшості населення) всіма службовцями установ.» травень-червень 1927 — Всеукраїнська правописна конференція 6 вересня 1928 року — нарком освіти Микола Скрипник затвердив «Український правопис», тобто надав йому статус обов'язкового. Правопис надруковано 1929 року, відтоді всі школи й видавництва УРСР зобов'язані були його дотримуватися. Заради єдності української літературної мови, провід НТШ у Львові ухвалив дотримуватися норм нового правопису в Галичині попри незгоду й протести багатьох галицьких мовознавців та письменників. 1929 року — Арешти інтелігенції та діячів Української Автокефальної Православної Церкви за справою Спілки визволення України (СВУ), що мала дати сигнал до масового наступу на національне відродження в Україні. перша половина 1930 року — у першому числі журналу «Прапор марксизму» вміщено статтю Наума Кагановича „Проти «народництва» в мовознавстві (Куди йде українська літературна мова?)“. Стаття започаткувала кампанію проти шкідництва на мовному фронті, що її провадили переважно політики, зокрема Павло Постишев, Володимир Затонський та найактивніший з усіх Андрій Хвиля (Олінтер). 7 березня 1930 року — Президія ВУАН прийняла ухвалу про реформу мовних установ. Ліквідовано Інститут української наукової мови та комісії для складання словника живої української мови, історичного словника української мови, етимологічного словника, нормативної граматики української мови, діалектологічну, історії української мови. На їхніх залишках створено Науково-дослідчий інститут мовознавства. Постановою Раднаркому від 1 серпня 1930 року до нього зараховано київську та харківську науково-дослідчі кафедри мовознавства і дніпропетровську мовознавчу секцію. До нового інституту після чисток потрапила лише половина старого складу. Директором новоствореного інституту призначено Г. Ткаченка (перебував на посаді короткий час), потім Наума Кагановича (до 1937 року). 6 квітня 1933 року — за наказом нового керівництва Наркомосу УСРР організовано комісію для перевірки роботи на мовному фронті. Голова комісії — Андрій Хвиля, у складі комісії М. Наконечний, Олекса Синявський, Кость Німчинов, Грищенко, Наум Каганович. Завданням комісії було «відкинути штучне відмежування української мови від російської мови у словниках та усунення націоналістичних правил правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазні культури». 26 квітня 1933 року — нарада в ЦК КП(б)У з питань національної політики. Новопризначений Нарком освіти Затонський у доповіді про національну політику партії в школі наголосив, що «падіння числа шкіл російської нацменшости є наслідок перекручення лінії партії, працівники освіти засмічені націоналістичними, класово-ворожими елементами». Він назвав відповідальних за це: «Ці націоналістичні елементи могли так широко провадити свою діяльність тому, що їм допомагали деякі вказівки самого Наркомпросу». Доповіді А. Хвилі на засіданні комісії та на цій нараді стали основою статті «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті» в журналі «Більшовик України», що була видана ще й окремою брошурою накладом 60 тисяч примірників. Широкому загалові викладено завдання: припинити негайно видання всіх словників, переглянути словники та всю термінологію, провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана в тому числі в Україні, переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи, переглянути український правопис, змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ, видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами. 3 травня 1933 року — Колегія НКО прийняла і затвердила ухвалу комісії НКО для перегляду роботи на мовному фронті «Про зміну окремих пунктів офіційного Українського правопису» (SS 54-55, чужомовні І, h, g). Новий правопис прийнято без загального обговорення (було лише кілька заяв Андрія Хвилі). див. Правопис 1933 друга половина 1933 року — у Харкові видано книжку Андрія Хвилі «Знищити коріння українського націоналізму» з вимогами провести чистку серед мовознавців і в мовознавчих установах; вилучити з ужитку всі праці буржуазних мовознавців у ділянці термінології, лексикографії й синтаксису; переглянути правопис; підготувати нові словники, загальні й термінологічні. Головну хибу попередньої роботи Андрій Хвиля вбачає в тому, що «особливо велику шкідницьку роботу провели українські націоналісти на мовному фронті, намагаючись відірвати розвиток української мови від мови російської».