Італі́йський фронт Пе́ршої світово́ї війни́ (; ) ― один із фронтів Першої світової війни.
На Італійському фронті бились війська Королівства Італія та союзних їй держав (англійські, французькі, американські) проти військ Австро-Угорщини й Німеччини. Бойові дії на Італійському фронті тривали з травня 1915 року до листопада 1918 року.
Італійський театр воєнних дій розташовувався вздовж усього австро-італійського кордону, від Трентіно до Адріатичного моря. Попри те, що Королівство Італія було членом Троїстого союзу, з початку війни воно зберігало нейтралітет, а 1915 року після тривалих вагань вступило до світової війни на боці Антанти. Головним фактором вступу Італії до війни на боці Антанти стало бажання провести значні територіальні зміни коштом Австро-Угорщини.
Після вступу до війни італійське командування планувало провести потужний наступ углиб території Австрії й захопити низку важливих міст, які б надали вагому перевагу, однак невдовзі бойові дії на Італійському театрі воєнних дій набули позиційного характеру, аналогічних тому, що відбулося раніше на Західному фронті.
1915 року наступальна ініціатива була на боці Королівства Італія, однак італійське командування не змогло здійснити вдалий наступ. 1916 року австро-угорська армія завдала поразки італійській армії у битві під Трентіно, однак італійська армія завдяки допомозі союзників зуміла зупинити просування противника. 1917 року італійська армія здійснює успішні літні операції, однак восени зазнає нищівної поразки при Капоретто й відступає на 70—110 км вглиб Італії. Весь 1918 рік Королівство Італія відновлювалось після розгрому при Капоретто й восени 1918 року змогло перейти у наступ, розгромивши австрійську армію, що наполовину розпалась. 3 листопада 1918 року бойові дії на Італійському фронті завершились.
Перед війною
Передісторія вступу Італії до війни До 1870 року вся північна Італія входила до складу Австрійської імперії. Папа Римський керував значними землями в центрі півострова, Південна Італія перебувала під контролем Франції. Від Турина до франко-швейцарського кордону розташовувалося герцогство Віктора Еммануїла II. Поступово герцог Савойський домігся об'єднання Італії. Спочатку він здобув владу над Неаполем і Сицилією. Однак до відкритого протистояння з Австрійською імперією герцог намагався не вступати. Але невдовзі у північних районах Італії почалась національно-визвольна боротьба проти австрійського панування. Заручившись підтримкою Франції, Віктор Емануїл II вступив до війни проти австрійців. Італійські війська здобули перемогу під Сольферіно, й австрійці погодились на укладення миру. Відтоді Віктор Емануїл II зосередив усі зусилля з об'єднання країни на її центральних областях. Однак після того, як контроль над центральною Італією було встановлено і Папу Римського позбавлено влади, об'єднана Італія виявилась невдоволеною умовами миру з Австрійською імперією. Угода залишала за Австрією значні території, які Італія вважала своїми історичними землями. Італійська громадськість вимагала повернення земель: Венеції, Істрії, Далмації тощо, та створення «Великої Італії». 1866 року Італія стала союзником Пруссії у війні проти Австрії та змогла відібрати Венецію.
Австрійська імперія була головним суперником Італії й бажання приєднати землі, що входили до складу Австро-Угорської імперії, зрештою і змусило вступити Італію у війну.
Вступ Італії до Троїстого союзу Однак невдовзі зовнішня політика Італії змінилась. До 80-х років XIX століття Італія була вже об'єднана й централізована. Італія почала претендувати на провідні ролі в Європі; оскільки Італія не мала колоній, Рим енергійно намагався це виправити. Основним регіоном колоніальної експансії Італії стала Північна Африка. Там італійські інтереси впритул зіштовхнулися з колоніальними інтересами Франції. Напруженість у стосунках із Францією підштовхувала до союзу з Німеччиною — основним суперником Франції. Італійський уряд також сподівався на те, що за допомогою дипломатичного тиску Німеччина змусить Австро-Угорщину передати Італії «споконвічні Італійські» території.
1882 року, доволі несподівано, Італія приєдналась до Троїстого союзу, до якого окрім Італії увійшли Німеччина й Австро-Угорщина. Члени Троїстого союзу уклали оборонну угоду, тобто, у разі нападу на одну з країн-учасниць пакту зовнішніх агресорів, держави мали здійснювати спільні оборонні діїО. С. Сорока-Цюпа, А. О. Сорока-Цюпа, Новейшая история зарубежных стран XX-начало XXI века, Москва-2005, ISBN 5-09-013940-7.
Вступ Італії до війни
28 липня 1914 року після вбивства ерцгерцога Франца-Фердинанда й «липневої кризи» Австро-Угорщина оголосила Сербії війну. Почалась Перша світова війна. Австро-Угорщина й Німеччина одразу ж зажадали від Італії вступу до війни на боці Троїстого союзу. Однак 3 серпня 1914 року король Італії Віктор Емануїл III повідомив німецькому імператору Вільгельму II, що умови виникнення війни не відповідають тим умовам угоди про Троїстий союз, за яких Італія мала вступити до війни. Австро-Угорщина першою оголосила війну, тобто, не була жертвою агресії. Того ж дня італійський уряд опублікував декларацію про нейтралітет. Однак італійське керівництво усвідомлювало, що для того, щоб отримати бажані території, країні доведеться воювати, тривалий нейтралітет у світовій війні може мати наслідки. З початком війни обидві коаліції розпочали активну діяльність із залучення Італії до війни на своєму боці. Італійський уряд це розумів і намагався виторгувати у кожної зі сторін найвдаліші умови повоєнних здобутків .
З початку війни Рим розпочав перемовини з представниками Антанти й Центральних Держав. В результаті італійський уряд схилився до участі у війні на боці Антанти.
26 квітня 1915 року в Лондоні між італійською делегацією та делегацією Антанти було укладено угоду. За умовами того договору Італія зобов'язувалась вступити до війни на боці Антанти впродовж найближчого місяця. Своєю чергою, Велика Британія надала Італії кредит на суму 50 млн фунтів стерлінгів. Італії пообіцяли низку територій, що входили до складу Османської та Австро-Угорської імперій: область Трентіно-Альто-Адідже, Трієст, Південний Тіроль, Істрію та Далмацію. Уклавши Лондонську угоду, Італія відмовилась від своїх зобов'язань, взятих під час приєднання до Троїстого союзу.
Своєю чергою, щоб запобігти виступові Італії на боці Антанти, Німеччина домоглась від Австро-Угорщини обіцянки передати Італії після війни території, населені італійцями. Німецький посол в Італії граф фон Белов повідомив про цю обіцянку Джолітті, який був лідером італійських нейтралістів. Джолітті заявив у парламенті про те, що Італії необхідно зберегти нейтралітет, його підтримали 320 з 508 депутатів італійського парламенту. Прем'єр-міністр Саландра подав у відставку.
Однак на той час у країні був популярним рух за вступ до війни на боці Антанти, який очолювали соціаліст Беніто Муссоліні та письменник Габріеле д'Аннунціо. Вони організували демонстрації проти парламенту і «нейтралістів», домагаючись вступу Італії до війни. Король Віктор Емануїл III не прийняв відставки Саландри, а Джолітті був змушений залишити столицю.
23 травня 1915 року Італія оголосила війну Австро-Угорщині.
Особливості Італійського фронту Після вступу Італії до війни утворився новий фронт — Італійський. Ареною бойових дій ставали австро-італійські прикордонні райони. Австро-італійський кордон проходив хребтом Альп, австрійські володіння (Трентінський район) клином врізались в італійську територію, надаючи австро-угорському командуванню значну перевагу, оскільки, почавши наступ у тому районі, австро-угорські війська могли легко вдертися до Ломбардії та дістатись до самої Венеційської долини. Також важливою ділянкою Італійського фронту була долина річки Ізонцо.
Гірські умови фронту диктували нові умови тактики. Наприклад, звичайне стратегічне завдання — обхід й атака флангів противника — вирішувалась незвичайними способами. У гірських умовах, особливо в районі Трентіно, війська перевозились та постачались за допомогою системи фунікулерів і канатних доріг, у товщі скельних порід пробивались штучні печери-укріплення. Для ведення бойових дій у горах створювались спеціалізовані елітні підрозділи: Alpini — бойові скелелази й Arditi — штурмові загони, що застосовувались для прориву ворожої оборони, знищення дротових загороджень і штурму укріплень. Ці підрозділи мали спеціальне обладнання, необхідне під час бойових дій у горах.
Також гори диктували й незвичні умови для авіації. Обмежений повітряний простір зробив звичайні двомісні літаки-розвідники вкрай вразливими. Також гірські умови вимагали від літака значної висотності, великої дальності та гарної маневровості. Наприклад, австрійський літак Aviatik D.I, який добре зарекомендував себе на Східному фронті, в умовах Італійського фронту мав значні проблеми з охолодженням двигуна.
Природно, що саме Італія вперше застосувала одномісні фоторозвідувальні модифікації винищувачів. Дуже показовим польотом для дальньої авіації став політ над Віднем 87-ї італійської ескадрильї під командуванням письменника Габріеле д'Аннунціо (який із початком війни пішов на фронт), здійснений у небі Відня, з розкидуванням пропагандистських листівок. Також особливості Італійського театру бойових дій спонукали сторони до розвитку бомбардувальної авіації. Італійське командування приділяло значну увагу створенню важкого бомбардувальника. Ті літаки могли донести до далеких цілей більший бомбовий вантаж, ніж двомісні бомбардувальники. Під час бойових дій італійські бомбардувальники «Caproni» часто підтримували італійську артилерію під час підготовки наступу. Також такі літаки нерідко брали участь у «спеціальних операціях», що часто здійснювались на Італійському фронті. Зазвичай такі операції включали закидання до ворожого тилу агентів разом зі зброєю, радіостанціями чи поштовими голубами. В одній із таких операцій брав участь найрезультативніший льотчик-винищувач Італійського фронту канадець майор Вільям Баркер (46 перемог).
Плани й сили сторін
Плани сторін та розгортання військ Виходячи з політичних завдань та враховуючи особливості театру бойових дій, італійське командування розробило план, що передбачав активний наступ у долині річки Ізонцо. Також той план передбачав стратегічну оборону італійської армії на північних та північно-східних ділянках державного кордону, у межах важкодоступних Юлійських, Кадорських та Карнійських Альп. Також, окрім головної наступальної операції, італійське командування передбачало здійснення часткової наступальної операції у Південному Тіролі з метою захоплення Тренто.
Таким чином, для італійців набували великого значення обидва фланги їхнього фронту. Правий фланг, де передбачався головний наступ, і лівий фланг, який необхідно було прикривати через загрозу вторгнення австро-угорських військ до Ломбардії. Такі обставини змушували італійське командування виокремити доволі значні сили з ударного угрупування та спрямувати їх на прикриття кордону поблизу ТрентіноЛ. Вілларі. Війна на Італійському фронті 1915—1918 рр. .
Головною ідеєю італійського плану наступу був задум: зважаючи на те, що основні сили австро-угорської армії навесні 1915 року перебували на Східному фронті, де вели запеклі бої з російськими військами, скористатись слабкістю противника, що їм протистоятимете і провести масштабний наступ у долині Ізонцо, заволодіти усіма перевалами та найважливішими опорними пунктами на державному кордоні й таким чином позбавити австрійців у майбутньому можливості проводити наступальні операції.