Ма́ронітська це́рква (; , ) — східно-католицький патріархат sui juris, який знаходиться в повному євхаристійному спілкуванні як з латинською церквою, так і з 22 іншими східно-католицькими церквами, утворюючи разом католицьку церкву. З 2011 року її очолює патріарх Бешара Бутрос аль-Раї, який знаходиться в місті Бкерке на північний схід від Бейруту, Ліван. Офіційно відома як Сирі́йська ма́ронітська це́рква Антіо́хії, вона є частиною сирійського християнства за літургією та спадщиною.
Заснування Маронітської церкви можна розділити на три періоди — з IV по VII століття. Рух конгрегації, де Сен-Марун з гір Тельця був натхненним лідером і святим покровителем, ознаменував перший період. Другий розпочався із заснування монастиря Святого Маруна на Оронті, побудованого після Халкедонського собору для захисту вчень соборуHistory of the Maronites , Maronite Heritage.com, 13 April 2016.. За давніми даними, цей монастир був описаний як «найбільший монастир» в регіоні Секунди у Сирії, навколо якого було понад 300 скитів. Після 518 року монастир де-факто керував багатьма парафіями в Прима-Сирії, Коул-Сирії та Фінікії. Третій період був тоді, коли Седе Ваканте прослідкував за ісламським завоюванням регіону, і єпископи монастиря Святого Маруна обрали близько 685 року Івана Марона патріархом за традицією маронітів. Грецька православна церква Антіохії відновила свій патріархат у 751 р. Інші центри, що мають історичне значення, включають Кфархай, Яну, Мейфук і долину Кадіша.
Хоча сьогодні кількість маронітів зменшились, вони залишаються однією з основних етно-релігійних груп Лівану, з меншими меншинами маронітів у Сирії, Кіпрі, Ізраїлі та Йорданії. Через еміграцію, з XIX століття близько двох третин з трьох мільйонів її членів розташовані за межами «Антіохійського хребта», де вони є частиною світової ліванської діаспори.
Назва церкви походить від імені її засновника Марона Ліванського — монаха, пустельника, учителя і чудотворця, який жив у другій половині IV століття в горах Таурус у Сирії, на території Антіохійського патріархату. Святий Марон залишив після себе маронітів — велике коло учнів і послідовників, які утворили компактну групу на базі монастиря Бейт-Марун.
Маронітська церква є другою (після УГКЦ й Сиро-малабарської церкви) східно-католицькою церквою за кількістю вірних.
Історія
Святий Марон, чернець IV століття, сучасник і друг святого Івана Золотоустого, виїхав з Антіохії до річки Оронт на території сучасної Сирії, щоб вести аскетичне життя, дотримуючись традицій Антонія Великого з пустелі та Пахомія. Багато його послідовників також вели монастирський спосіб життя.
Після смерті Марона в 410 р. його учні збудували монастир Бет-Марон в Апамеї (нинішній Калаат аль-Мадік). Це сформувало ядро Маронітської церкви. У 452 р., після Халкідонського собору, монастир розширив візантійський імператор Маркіян.
Маронітський рух дійшов до Лівану, коли перший учень св. Марона, Авраам Кіррзький, якого називали «апостолом Лівану», взявся навертати нехристиян, познайомивши їх із святим.
Мароніти підписалися на вірування Халкідонського собору в 451 р. монофізити Антіохії побили 350 ченців і спалили монастир, хоча пізніше Юстиніан I відновив стіни. Листування щодо цієї події принесло маронітам папське та православне визнання, на що вказує лист папи Римського Гормісдаса (514–523) від 10 лютого 518 р.Attwater, Donald; The Christian Churches of the East Представники Бет-Марона брали участь у константинопольських соборах 536 і 553 років.
Спалах громадянської війни під час правління імператора Фоки спричинив заворушення в містах Сирії та Палестини та вторгнення перського царя Хосрова II. У 609 р. Антіохійський патріарх Анастасій II був убитий або рукою деяких солдатів, або місцевих жителів. Це залишило маронітів без вождя, що тривало через останню візантійсько-сасанідську війну 602–628 років.
Після війни імператор Іраклій пропагував нову христологічну доктрину, намагаючись об'єднати різні християнські церкви Сходу, які розділилися щодо прийняття Халкідонського собору. Ця доктрина, єдність волі Христа з Божою, була задумана як компроміс між прихильниками Халкідону, такими як мароніти, та противниками, такими як якобіти. Доктрина була схвалена Папою Гонорієм І, щоб відвоювати монофізитів, але незабаром виникли нові проблеми.
Натомість єдність Христової волі з Божою (міа-телітизм) була неправильно сприйнята як монотелітизм (що Христос і Бог мають лише одну волю), що викликало ще більші суперечки, і була оголошена єресью на Третьому Константинопольському соборі в 680–681 роках. Собор засудив і Гонорія, і Константинопольського патріарха Сергія І, але не згадав про маронітів.
Сучасні грецькі та арабські джерела неправдиво представляли міателітів-маронітів як тих, що відкинули третій собор і прийняли монотелітизм, і що міателіти насправді підтримували монотелітизм століттями, лише віддаляючись від нього під час хрестових походів, щоб уникнути того, щоб хрестоносці. Маронітська церква, однак, відкидає твердження, що мароніти коли-небудь були монотелітами або окремо від католицької церкви; і питання залишається предметом суперечок. Еліас Ель-Хайєк приписує велику плутанину Євтихію Олександрійському, в літописах якого є помилкові матеріали щодо ранньої маронітської церкви, яку тоді взяв Вільгельм Тірський та інші.
На початку періоду патріархів переслідування християн та арабізація регіону, включаючи знищення монастиря Святого Марона, змусили більшість маронітів переселитися в безплідні гори Лівану, особливо на північну територію. Вони створили закрите, сільське, ієрархічне товариство; відновив спілкування з папством під час хрестових походів; підтримував сирійську мову до XVIII століття, [потрібне цитування], але врешті-решт і перейшов до ліванської арабської як рідної мови. Вони здійснили багато літургійних реформ, [розпливчастих], особливо під час Ради Канубіна 1580 року, а Ліванська рада 1736 року — яка, здається, у багатьох частинах є латинізацією — отримала захист від монархії Франції для церкви та її громади. Вони організували монастир у 1696 р. Вони зіграли впливову роль на політичній арені Лівану, особливо після 1770 р., Коли династія Чехабів приєдналася до маронітської церкви. Цей вибір був важливим елементом створення Великого Лівану в 1920 р., який вчені широко розглядали як виконання бажання маронітів. Однак унаслідок масової еміграції та врешті-решт Ліванської громадянської війни (1975–1990) роль маронитів у Другій Ліванській Республіці зменшилася.
Перший маронітський патріарх Антіохійський патріарх Анастасій II помер у 609 році, і Константинополь почав призначати низку титульних патріархів, які проживали в Константинополі. У 685 році мароніти обрали єпископа Батрона Іоанна Марона патріархом Антіохії та всього Сходу. Через нього пізніше мароніти претендували на повну апостольську спадщину через Антіохійський Патріарший Престол. У той час як православна ієрархія розглядала цю установу патріарха як узурпацію, Іван отримав схвалення Папи Сергія I і став першим маронітським патріархом найдавнішої церкви в християнстві.
У 687 р. в рамках домовленостей з Абд аль-Маліком ібн Марваном, візантійський імператор Юстиніан II направив з Ливану до ВірменіїBury, J.B., A History of the Later Roman Empire from Arcadius to Irene, Vol. II, MacMillan & Co., 1889, p. 321 12 000 християнських маронітів в обмін на значну плату і половину доходів Кіпру. Там вони були призвані як веслярі та морські піхотинці Візантійського флоту.Treadgold, Warren T., Byzantium and Its Army, 284—1081, 1998, Stanford University Press, p. 72, , Додаткові зусилля з переселення дозволили Юстиніану підсилити військово-морські сили, виснажені попередніми конфліктами.Ostrogorsky, George, History of the Byzantine state, (Joan Hussey, trans.), 1957, Rutgers University Press, pp. 116—122, Мароніти намагалися зберегти свою автономію як проти імперської влади, так і проти арабських вторгнень з боку Дамаського халіфату.
Марон утвердився у віддаленій долині Кадіша в Лівані. У 694 р. Юстиніан направив війська проти маронітів у невдалій спробі захопити патріарха. Марон помер у 707 році в монастирі Святого Марона в Лівані. Близько 749 року громада маронитів у горах Лівану побудувала церкву Мар-Мама в Едені. Тим часом, потрапивши між візантійцями та арабами, монастир у Бет-Мароні намагався вижити.
Ісламське панування
Після того, як вони потрапили під владу арабів після мусульманського завоювання Сирії (634–638), імміграція маронітів до Лівану, яка почалася деякий час раніше, зросла, посилюючись при аббасидському халіфі аль-Мамуні (813–33). Мароніти пережили поліпшення своїх стосунків з Візантійською імперією. Імператор Костянтин IV (правління 668–685) надавав безпосередню церковну, політичну та військову підтримку маронітам. Новий союз координував нищівні набіги на мусульманські сили, надаючи привітне полегшення обложеним християнам на всьому Близькому Сході.
У цей період в регіоні переважали аббасиди, які переслідували маронітів. Близько 1017 р. виникла нова мусульманська секта — друзи. У той час мароніти, як диммі, повинні були носити чорні шати і чорні тюрбани, і їм було заборонено кататися на конях.
Щоб усунути внутрішнє інакомислення, з 1289 по 1291 рік єгипетські війська мамелюків спустилися на гору Ліван, руйнуючи форти і монастирі.
Хрестові походи Після завоювання мусульманами східного загальновизнаного християнства за межами Анатолії та Європи у VII столітті та після встановлення захищених ліній розмежування між ісламськими халіфами та візантійськими імператорами, 400 років від маронітів мало що чули. Захищені у своїх гірських твердинях, мароніти були знову відкриті в горах поблизу Триполі (Ліван), Раймоном Тулузьким, коли він завойовував Єрусалим у Великому хрестовому поході 1096–1099 років. Пізніше Раймонд повернувся в облогу Триполі (1102–1109) після завоювання Єрусалима в 1099 р., а згодом відносини між маронітами та європейським християнством були відновлені.
Мароніти допомагали хрестоносцям і підтверджували свою приналежність до Римського Святого Престолу в 1182 році. На згадку про їхнє спілкування маронітський патріарх Юсефф Аль Джирджисі отримав корону і посох, відзначаючи його патріаршу владу, від Папи Пасхаля II в 1100 року. В 1131 році маронітський патріарх Грегоріос Аль-Халаті отримав листи від папи Інокентія II, в яких папство визнало владу Антіохійського патріархату. Патріарх Єремія II Аль-Амшітті (1199–1230) став першим маронітським патріархом, який відвідав Рим, коли він відвідав Четвертий Латеранський собор у 1215 р. Антіохійський патріархат також був представлений на Феррарському соборі в 1438 р.
Петер Ганс Кольвенбах зазначає: «Цей контакт з латинською церквою збагатив інтелектуальний світ Європи в середні віки. Мароніти викладали східні мови та літературу в університетах Італії та Франції».
Османське панування
В Османській імперії корінні концентровані релігійні громади мали справу переважно з адміністрацією провінцій. Офіційно мароніти повинні були платити податок за джидзю як немусульмани, але іноді ченці та духовенство звільнялися, оскільки їх вважали «бідними».
Фахр-аль-Дін II (1572—1635) — друзький принц і лідер емірату округу Шуф в мухафазі Ліван. Мароніт Абу Надір аль-Хазін був одним із його найвищих прихильників і служив ад'ютантом Фахр-аль-Діна. Фарес зазначає, що «еміри процвітали завдяки інтелектуальним навичкам і торговим талантам маронітів, тоді як християни здобували політичний захист, автономію та місцевого союзника проти постійно існуючої загрози прямого османського панування». У 1649 році патріарх Юханна аль-Суфрарі передав маронітів під захист Франції, і французи відкрили консульство в Бейруті.