Облога Акри — захоплення міста Акра (сучасне Акко в Ізраїлі) військом єгипетських мамелюків в 1291 році. Стала важливою подією в історії хрестових походів, оскільки ознаменувала захоплення одного з небагатьох значних володінь хрестоносців, що на той час ще залишилися під їхнім контролем на Близькому Сході.
Початок військових дій 1290—1291 рр
27 квітня 1289 війська мамелюкського султана Калауна після нетривалої облоги — трохи більше місяця — штурмом оволоділи Триполі. Це стало поворотним моментом в історії падіння всього Єрусалимського королівства і відправною точкою в падінні останнього християнського оплоту в Святій землі — міста Акри. На падіння Триполі Європа відповіла мовчанням. Хіба що папа Миколай IV відразу ж після падіння міста прислав до Акри на двадцяти галерах 1600 ломбардських найманців. Про те, хто буде виплачувати їм платню, його святість не подумав. І, залишившись без коштів, ломбардські найманці почали грабувати навколишні поселення мусульман.
У серпні 1290 вони влаштували справжній погром у кварталах невірних. Усіх, хто носив бороду, нещадно вбивали. Привід був більш ніж вагомий — нібито до них дійшли чутки, що якусь християнку спокусив сарацин. Ось як описує ці події Жерар Монреальський:
«Коли ці люди були в Акрі, перемир'я, яке король уклав з султаном, добре підтримувалося обома сторонами, і бідні прості сарацини увійшли в Акру і принесли на продаж своє добро, як вони вже робили. Волею диявола, який охоче вишукує погані справи серед добрих людей, сталося так, що ці хрестоносці, які прибули, щоб творити добро і заради своєї душі, на допомогу місту Акрі, сприяли його знищенню, бо вони промчали по землі Акри і придали мечу всіх цих бідних селян, які несли на продаж в Акру своє добро, пшеницю та інші речі, і які були сарацинами з обгороджених тинами хатин Акри; і точно так само вбили багатьох сирійців, які носили бороди і яких вбили за їх бороди, приймаючи за сарацинів; ця справа була дуже поганим вчинком, і це стало причиною взяття Акри сарацинами, як ви почуєте…»
Місцеві лицарі зупинили мародерів і взяли їх під варту, але про це донесли Калауну. Той розлютився, заявив, що перемир'я порушено християнами, і направив до Акри лист з вимогою покарати винних. Але міська рада, під тиском колишнього тирського архієпископа Бернара, який відповідав перед Папою за цей контингент, відмовилася засудити винних, вказуючи на те, що вони як хрестоносці, знаходяться під виключною юрисдикцією Папи.
Тоді Гійом де Боже, Великий Магістр ордена Храму, як стверджує хроніст, запропонував обдурити султана, замість винних стративши вже ув'язнених у міській в'язниці злочинців. Жерар Монреальський далі розповідає, що ця пропозиція не пройшла на міській раді, і султанові у відповідь було направлено якесь розпливчасте послання, після якого той вирішив розпочати війну.
Про те, що султан всерйоз вирішив скористатися інцидентом і розірвати договір у будь-якому випадку, свідчить те, що він зібрав раду імамів для релігійно-юридичного обґрунтування справедливості своїх дій. Гійом де Боже відправив до Калауна ще одне — власне — посольство з проханням про мир, і той зажадав викупу — по одному цехину за кожного містянина. Міська рада знову відкинула пропозицію.
Крім високих моральних засад, Калаун керувався у своїх діях і чисто земними інтересами. Після взяття Триполі, він уклав з королем Кіпру Генріхом II перемир'я на два роки, два місяці, два тижні, два дні та дві години.
Крім того, навесні 1290 Калаун уклав торгову угоду з Генуєю, а також оборонний союз з Арагонським королем, що докорінно змінило співвідношення сил на Близькому Сході.
Тепер, зробивши своїми союзниками генуезців, султан Єгипту не мав потреби в Єрусалимському королівстві, як у торговельному посереднику між Заходом і Сходом, а в Акрі — як торговому центрі. Для знищення останнього оплоту франків у Святій землі, а ним після падіння Триполі стала Акра, йому потрібен був привід, якого не довелося довго чекати.
У жовтні 1290 року в султанаті, що об'єднував Сирію і Єгипет, почалася мобілізація та підготовка облогової техніки. Султан Калаун присягнув на Корані не опускати зброї доти, доки не буде вигнаний останній з франків. З вуст 70-річного старця ця клятва звучала особливо вагомо.
Виконати її султанові не довелося — 4 листопада, відбувши з Каїра в свою ставку, султан Калаун раптово захворів і 10 листопада помер. Його смерть лише на кілька місяців затримала наступ. Син Калауна Халіл ще біля смертного одра батька поклявся, що поховає його з почестями, лише коли Акра буде стерта з лиця землі.
У березні 1291 Халіл вступив у Палестину. Сирійські загони приєдналися до нього на початку травня.
Султанські хроністи розповідають, що якийсь Абу-ль-Фіда, якому було тоді лише 18 років, брав участь у битві разом зі своїм батьком. Йому була довірена одна з катапульт під назвою «Переможна», яку довелося транспортувати до околиць міста в розібраному вигляді.
«… Вози були настільки важкими, що перевезення зайняло у нас більше місяця, тоді як у звичайних умовах для цього вистачило б восьми днів. Після прибуття майже всі бики, що тягнули вози, загинули від виснаження та холоду. Битва почалася відразу ж, — продовжує наш хроніст. — Ми, люди з Хами, були поставлені на самому правому краю. Ми знаходилися на березі моря, з якого на нас нападали франкські барки з встановленими на них башточками. Ці споруди були захищені дерев'яними щитами і коров'ячими шкірами, і вороги стріляли з них у нас із луків та арбалетів. Нам доводилося таким чином боротися на два фронти: проти людей Акри, що знаходилися перед нами, і проти їх флотилії. Ми зазнали великих втрат, коли, доставлена одним із суден, катапульта стала обрушувати на наші намети уламки скель. Але одного разу вночі піднявся сильний вітер. Під ударами хвиль судно стало так розгойдуватися, що катапульта розламалася на шматки. У другу ніч загін франків зробив несподівану вилазку і дійшов до нашого табору. Але в темряві деякі з них стали спотикатися об мотузки, що натягують намети; один з лицарів навіть упав у відхоже місце і був убитий. Наші вояки встигли прийти до тями, напали на франків і змусили їх повернутися в місто, залишивши на місці бою багато мертвих. Наступного ранку мій двоюрідний брат аль-Малік-аль-Музаффар, правитель Хами, велів прив'язати голови вбитих франків до ший коней, яких ми у них взяли, і відправив їх у подарунок султанові.»
Розстановка сил
«Султан султанів, цар царів, повелитель повелителів … могутній, грізний, каратель заколотників, переможець франків, і татар, і вірмен, що вириває фортеці з рук невірних … вам, магістру, шляхетному магістру ордена Храму, щирому і мудрому, привіт і наша добра воля. Оскільки ви — справжній чоловік, ми посилаємо вам послання про нашу волю і доводимо до вас, що ми йдемо на ваші загони, щоб відшкодувати нанесений нам збиток, тому ми не бажаємо, щоб влада Акри посилали нам ні листи, ні подарунки, бо ми їх більше не приймемо» — це витримка з послання султана Халіла Великому магістру Ордена тамплієрів Гійому де Боже.
У безсилому відчаї батьки міста все ж не знайшли нічого кращого, як направити до свого супротивника послів. Зрозуміло, від підношень він, як і обіцяв, відмовився, а посланців кинув у темницю. Зі стін фортеці обложені бачили безкрайню рівнину навколо Акри, покриту наметами, поставленими мотузка до мотузки.
«І намет султана, який називається „дехліз“, стояв на високому пагорбі, там, де була гарна вежа і сад і виноградники ордена Храму, і цей „дехліз“ був весь червоний, з відкритими в бік міста Акра дверима, і це було зроблено султаном тому, що кожен знає: куди відкриті двері „дехліза“, цією дорогою має йти султан…»
Разом з султаном цією дорогою пройшли його воїни — за різними оцінками, від 85 тисяч до 600 тисяч чоловік. Крістофер Маршалл у своїй праці «Військова справа на Близькому сході 1191—1291 рр..», посилаючись на хроністів, називає такі цифри: 70 000 кавалерії і 15 000 піхоти («Діяння кіпріотів»). 40 000 кавалерії і 200 000 піхоти («Плач про падіння Акри»). 200 000 кавалерії і «безліч» піхоти («Хроніка св. Петрі»). Всього 600 000. (Людольф Садхеймскій)
Але, ймовірно, хроністи, які, до того ж писали свої роботи вже у XIV столітті, наводять цифри, що мало відповідали реаліям епохи. Схоже, стандартні «сто тисяч» були не числом, а просто ідіоматичною формою, на кшталт «тьми» в руських літописах. Безумовно, мамелюки перевершували числом армію хрестоносців, але не становили більшої загрози, ніж монголи, і були не такі численні. Склад армії визначити ще важче, ніж її кількість.
Безпосередньо мамелюки — добірна гвардія султана, являли собою одне з найбоєздатніших військових формувань свого часу. Більшість вояків були в дитинстві куплені на невільничих ринках і спеціально навчені військового ремесла. Досконалі машини для вбивства, в яких неупередженість фанатиків химерно поєднувалася з затятим темпераментом Сходу. Чисельність цієї регулярної армії коливалася від 9 до 12 тис. чоловік (за деякими джерелами до 24 тисяч), основу якої становили загони кінноти під командуванням 24 беїв з середовища великих феодалів.
Важко сказати, який відсоток від загального числа мамелюкського війська представляли кінні, а який піхота. Багато дослідників схиляються до думки, що кінноти було більше. Інша частина армії являла собою мобілізованих селян і городян. При своїй численності, вона не мала практично ніякого бойового потенціалу і використовувалася для саперних і підсобних робіт.
У «Плачі про погибель Акри» наводиться диявольське число — 666. Стільки облогових машин нарахував у ворога його автор, домініканський чернець Рікольдо де Монте Кроче. Швидше за все, ця цифра теж перебільшена. Найвірогіднішою як технічно, так і організаційно є згадка про 92 облогові машини — але серед них виділялися чотири гігантських балісти, кожен з яких мав власне ім'я, а тому наводив на оборонців воістину священний жах. Під час стрільби одну машину обслуговувало не менше чотирьох людей, великі машини — близько 20 осіб.
З точки зору економічної, навіть цифра 100 000 загального числа учасників кампанії з боку султанату є завищеною. Навколишні землі були розорені й не дозволяли прогодувати таку армію, а доставка продовольства із Сирії та Єгипту здорожувала експедицію в кілька разів. Військо складалося з трьох частин — військо з Хами, військо з Дамаску й військо з Єгипту. Армія висувалася до Акри з двох сторін, з Каїру та Дамаску. Як свідчить очевидець, похідний лад із Сирії розтягнувся до Кармели (20 км), а з Єгипту — до Карубськіх гір.
Безумовно, навесні 1291 Акра являла собою одну з найсучасніших, і саму потужну фортецю регіону. Вона мала відмінну фортифікацію зовнішніх стін і внутрішню міську архітектуру, яка дозволяла перетворити майже всі її квартали в окремі, добре укріплені осередки оборони. Зовнішня стіна оперізувала місто з усіх боків і була з боку моря одинарна, а із суходолу подвійна. Місто було поділено великою стіною на дві частини — безпосередньо Акра і колишнє передмістя Монмазар. У цей час місто було наповнене біженцями із захоплених мусульманами міст, і являло собою суміш з військового табору і найбільшого торгового порту. Він складався з сімнадцяти відокремлених спільнот, кожна з яких була фактично окремою фортецею в середині міських стін.
Що стосується чисельності військ, що знаходяться в місті під час облоги, та їхнього складу:
700—800 кінних і 14 000 піхоти («Діяння кіпріотів») 900 кінних і 18 000 піхоти («Плач про погибель Акри») 1200 лицарів і всього 30 000 війська (James Auria, «Annales»)
На жаль, ніде не зазначено те, що є основним інтересом для аналізу: кількість стрільців — лучників і арбалетників, а також наявність, кількість і характер баліст, або катапульт. Якщо звернутися до непрямих джерел, то можна визначити кількість і склад захисників більш об'єктивно.
Тамплієри і госпітальєри, за оцінками фахівців, у другій половині XIII століття, разом мали не більше 500 братів-лицарів, і, відповідно до загального індексу збройних сил орденів, могли виставити військо загальною чисельністю до 5000 бойових одиниць.