Поль Лерой Ро́бсон (; 9 квітня 1898, Принстон, Нью-Джерсі, США — 23 січня 1976, Філадельфія, США) — американський бас-баритоніст, актор сцени та кіно, професійний футболіст і активіст, який став відомим як своїми культурними досягненнями, так і своєю політичною позицією.
Біографія Робсон народився в Принстоні, штат Нью-Джерсі, в 1898 році в родині преподобного Вільяма Дрю Робсона та Марії Луїзи Бастілл. Його мати, Марія, була членом Бустіллів, відомої квакерської сім'ї змішаного походження. Його батько, Вільям, був вихідцем з ігбо і народився в рабстві. У підлітковому віці Вільям втік із плантації і зрештою став служителем пресвітеріанської церкви Принстона на Візерспун-стріт у 1881 році. У Робсона було три брати: Вільям Дрю молодший (нар. 1881), Рів (нар. бл. 1887) і Бен (нар. бл. 1893); і одна сестра, Маріан (народилася близько 1895 р.).
У 1900 році між Вільямом і білими фінансовими прихильниками церкви Візерспун виникла суперечка з очевидним расовим відтінком, яка була поширеною в Пристоні. У 1901 році Вільям, який мав підтримку своєї повністю чорношкірої громади, пішов у відставку. Втрата посади змусила його працювати на чорній роботі. Через три роки, коли Робсону було шість, його мати, яка була майже сліпа, загинула під час пожежі в будинку. Зрештою Вільям став фінансово неспроможним забезпечити будинок для себе та своїх дітей, які все ще жили вдома, Бена та Пола, тому вони переїхали на горище магазину у Вестфілді, штат Нью-Джерсі.
Вільям знайшов стабільний будинок священика в St. Thomas A.M.E. Сіона в 1910 році, де Робсон замінив свого батька під час проповіді, коли його відкликали. У 1912 році Робсон почав відвідувати Сомервільську середню школу в Нью-Джерсі, де він виступав у виставах «Юлій Цезар» і «Отелло», співав у хорі та досяг успіху у футболі, баскетболі, бейсболі та легкій атлетиці. Його спортивне домінування викликало расові насмішки, які він ігнорував. Перед тим, як закінчити навчання, він виграв загальнодержавний академічний конкурс на отримання стипендії в Ратґерському університеті і був названий випускником, який виголошує прощальну промову. Він влаштувався на літню роботу офіціантом у Наррагансетт-Пірсі, штат Род-Айленд, де подружився з Фріцем Поллардом, який пізніше став першим афроамериканським тренером у Національній футбольній лізі.
Наприкінці 1915 року Робсон став третім афроамериканським студентом, який коли-небудь навчався в Ратґерському університеті, і єдиним на той час. Він пройшов випробування, щоб потрапити до студентської футбольної команди Rutgers Scarlet Knights, і товариші по команді перевірили його рішучість потрапити до складу агресивною грою, під час якої йому зламали ніс і вивихнули плече. Тренер Фостер Сенфорд вирішив, що Робсон подолав провокацію, і оголосив, що той потрапив до команди.
Робсон приєднався до дебатної команди і співав за межами кампусу, щоб витрачати гроші, а також на кампусі з Glee Club неофіційно, оскільки членство вимагало відвідування повністю білих міксерів. Він також приєднався до інших університетських спортивних команд. Будучи студентом другого курсу, під час святкування півстоліття Рутгерса, він був посаджений на лаву запасних, коли південна футбольна команда, Університет Вашингтона та Лі, відмовилася вийти на поле через те, що Багряні лицарі виставили негра Робсона.
Після видатного молодшого року у футболі він отримав визнання в The Crisis за його спортивні, академічні та співочі таланти. У цей час його батько тяжко захворів. Робсон взяв на себе виключну відповідальність за догляд за ним, курсуючи між Рутгерсом і Сомервілем. Його батько, який був «славою свого дитинства», невдовзі помер, і в Ратгерсі Робсон пояснював невідповідність афроамериканців, які боролися за захист Америки під час Першої світової війни, але не мали таких же можливостей у Сполучених Штатах, як білі.
Він закінчив університет із чотирма щорічними ораторськими тріумфами та університетськими листами з кількох видів спорту. Його гра наприкінці принесла йому участь у Всеамериканському відборі до першої команди як у молодшому, так і в старшому віці. Волтер Кемп вважав його найкращим кінцем за всю історію. В академічному плані його прийняли до престижного студентського товариства Phi Beta Kappa і Cap and Skull. Його однокласники визнали його, обравши його випускником, що виголосить прощальну промову. Студентська газета The Daily Targum опублікувала вірш, в якому розповідається про його досягнення. У своїй прощальній промові він закликав своїх однокласників працювати за рівність для всіх американців. У Rutgers Робсон також здобув репутацію завдяки своєму співу, який мав глибокий багатий голос, який одні бачили як бас із високим діапазоном, інші як баритон із низькими нотами. Протягом усієї своєї кар'єри Робсона класифікували як бас-баритон.
Восени 1919 року Робсон вступив до Школи права Нью-Йоркського університету. Щоб прогодувати себе, він став помічником футбольного тренера в Університеті Лінкольна, де приєднався до товариства Alpha Phi Alpha. Однак Робсон почувався некомфортно в Нью-Йоркському університеті та переїхав до Гарлема, а в лютому 1920 року перевівся до Колумбійської школи права. Вже відомий серед темношкірих співаків, він був обраний для виступу на освяченні Harlem YWCA.
Робсон почав зустрічатися з Есландою «Ессі» Гуд і після її вмовлянь він дебютував у театрі в ролі Саймона у фільмі Ріджлі Торренса «Симон з Кірени». Після року залицянь вони одружилися в серпні 1921 року.
Робсон був завербований Фріцем Поллардом, щоб грати за НФЛ Akron Pros, поки він продовжував вивчати право. Навесні 1922 року Робсон відклав школу, щоб зіграти роль Джима в п'єсі Мері Хойт Віборг «Табу». Потім він співав у хорі оф-бродвейської постановки Shuffle Along, перш ніж приєднатися до Taboo у Британії. П'єса була адаптована місіс Патрік Кемпбелл, щоб підкреслити його спів. Після завершення п'єси він подружився з Лоуренсом Брауном, музикантом з класичною освітою, а потім повернувся до Колумбії, граючи за НФЛ «Мілуокі Беджерс». Він завершив свою футбольну кар'єру після сезону 1922 року і закінчив Колумбійську школу права в 1923 році.
Робсон недовго працював юристом, але відмовився від юридичної кар'єри через расизм. Фінансово їх підтримувала дружина. Вона була головним хіміком-гістологом відділу хірургічної патології в Пресвітеріанській лікарні Нью-Йорка. Вона продовжувала працювати там до 1925 року, коли його кар'єра пішла вгору. Вони часто відвідували громадські заходи в майбутньому Центрі Шомбурга. У грудні 1924 року він отримав головну роль Джима у фільмі Юджина О'Ніла «Усім дітям Божим дано крила» (), кульмінацією якого стало те, що Джим метафорично завершив свій шлюб зі своєю білою дружиною, символічно вихолостивши себе. Прем'єру фільму було відкладено через загальнонаціональну суперечку щодо його сюжету.
Затримка прем'єри фільму «Усім дітям Божим дано крила» призвела до відродження п'єси «Імператор Джонса» з Робсоном у ролі Брута, яку вперше зіграв Чарльз Сідні Гілпін. Роль налякала і підбадьорила Робсона, оскільки це був практично 90-хвилинний монолог. Рецензії оголосили про його однозначний успіх. Хоча, ймовірно, затьмарене суперечливою темою, ставлення до його Джима у фільмі «Усім дітям Божим дано крила» було менш прихильним. Він відповів на критику сюжету фільму, написавши, що доля привела його на «непроторений шлях» драми, що справжня міра культури полягає в її мистецькому внеску, і що єдиною справжньою американською культурою є афроамериканська.
Робсони поїхали до Лондона, щоб відновити «Імператора Джонса», а потім провели решту осені у відпустці на Французькій Рив'єрі, спілкуючись із Ґертрудою Стайн і Клодом Маккеєм. Робсон і Браун здійснили серію концертних турів по Америці з січня 1926 по травень 1927 року.
У 1933 році Робсон зіграв роль Джима в лондонській постановці Chillun, практично безкоштовно, а потім повернувся до Сполучених Штатів, щоб зіграти роль Брута у фільмі «Імператор Джонс» — першому фільмі, в якому знявся афроамериканець. Його гра в «Імператорі Джонсі» була добре сприйнята. На знімальному майданчику він відкидав будь-яку приниження своєї гідності, незважаючи на широку атмосферу Джима Кроу в Сполучених Штатах. Після повернення до Англії він публічно критикував афроамериканців за відмову від власної культури. Незважаючи на негативну реакцію з боку преси, таку як репліка Amsterdam News про те, що Робсон зробив «веселу дупу [самого себе]», він також оголосив, що відхилить будь-які пропозиції виступити з центральноєвропейськими (хоча не російськими), яку він вважав «азіатською») оперою, оскільки музика не мала зв'язку з його спадщиною.
На початку 1934 року Робсон вступив до Школи східних і африканських досліджень (SOAS), коледжу Лондонського університету, де він вивчав фонетику та суахілі. Його «раптова зацікавленість» африканською історією та її впливом на культуру збіглася з його есе «Я хочу бути африканцем», в якому він писав про своє бажання прийняти своє походження.
Його друзі в антиімперіалістичному русі та зв'язок із британськими соціалістами спонукали його відвідати Радянський Союз. Робсон, Ессі та Марі Сетон поїхали до Радянського Союзу на запрошення Сергія Ейзенштейна в грудні 1934 року. Зупинка в Берліні розповіла Робсону про расизм у нацистській Німеччині, і, прибувши до Москви, у Радянський Союз, Робсон сказав: «Тут я вперше в житті не негр, а людина. .. Я йду в повній людській гідності».
Він взявся за роль Босамбо у фільмі «Сандерс із річки» (1935), який, на його думку, відобразить реалістичний погляд на колоніальну африканську культуру. Сандерс із Ріверу зробив Робсона міжнародною кінозіркою але стереотипне зображення колоніального африканця сприймалося як незручне для його статусу як художника і шкодило його репутації. Уповноважений Нігерії в Лондоні протестував проти фільму як наклепу на його країну, і Робсон після цього став більш політично свідомим своїх ролей. Він з'явився у п'єсі «Стивідор» у театрі «Ембасі» в Лондоні в травні 1935 року, яку схвально відгукнулась у «Кризі» Ненсі Кунард, яка дійшла висновку: «Стивідор є надзвичайно цінним у расово-соціальному питанні — він прямо з плече». На початку 1936 року він вирішив відправити свого сина до школи в Радянський Союз, щоб захистити його від расистських настроїв. У 1938 році журнал American Motion Picture Herald назвав його 10-ю найпопулярнішою зіркою британського кіно.
У 1935 році Робсон познайомився з Альбертом Ейнштейном, коли Ейнштейн повернувся за лаштунки після концерту Робсона в театрі МакКартера. Вони виявили, що окрім обопільної пристрасті до музики, вони поділяють ненависть до фашизму. Дружба між Робсоном і Ейнштейном тривала майже двадцять років, але не була широко відома чи розголошена.
Останнім британським фільмом Робсона була «Горда долина» (1940), дія якої відбувається в валлійському містечку вугільних шахт.
Відповідно до критичної оцінки Робсона письменником-демократом-соціалістом Баррі Фінгером, поки ще діяв пакт Гітлера і Сталіна, Робсон радив американським темношкірим, що вони не зацікавлені в суперництві європейських держав. Після нападу на Росію він закликав темношкірих підтримати військові зусилля, тепер попереджаючи, що поразка союзників «зробить нас усіх рабами». Робсон брав участь у благодійних концертах від імені військових зусиль і в концерті на Polo Grounds, він зустрів двох емісарів Єврейського антифашистського комітету, Соломона Міхоелса та Іцика Феффера. Згодом Робсон повторив свою роль Отелло в театрі Шуберта в 1943 році і став першим афроамериканцем, який зіграв цю роль з У той самий період він виступив на зустрічі з комісаром Кенесоу Маунтіном Лендісом і власниками команд, намагаючись переконати їх допустити темношкірих гравців до Вищої бейсбольної ліги. 1945 року і згодом його політичні зусилля з CAA змусити колоніальні держави припинити експлуатацію Африки були перервані Організацією Об'єднаних Націй.