Псевдотуберкульо́з (; синоніми: далекосхідна скарлатиноподібна гарячка; гарячка Ізумі; родентіоз, якщо спостерігають хворобу в тварин) — інфекційне захворювання, яке спричинює Yersinia pseudotuberculosis із роду Yersinia. Характеризується фекально-оральним механізмом передачі інфекції, поліморфізмом клінічного перебігу: інтоксикацією, екзантемою, ураженням травної системи і суглобів, рецидивуючим перебігом.
Псевдотуберкульоз, який спричинює Yersinia pseudotuberculosis, слід відрізняти від хвороби переважно тварин — псевдотуберкульозу, який породжує Corynebacterium pseudotuberculosis, якого частіше називають казеозним лімфаденітом. Випадки ураження людей при цьому вкрай рідкі. Казеозний лімфаденіт у ветеринарії вважають класичним псевдотуберкульозом. Ця плутанина у термінології нерідко призводить до ототожнювання цих хвороб, що не є правильним.
Ще декілька збудників із роду Yersinia, окрім Yersinia pseudotuberculosis, спричинюють хвороби в людей та тварин. Yersinia pestis породжує чуму, Yersinia enterocolitica — кишковий єрсиніоз, Yersinia kristensenii та Yersinia frederikseni — захворювання шкіри, гнійні ускладнення ран при їхньому забрудненні, Yersinia intermedia, Y. aldovae, Y. aleksiciae, Y. bercovieri, Y. massiliensis, Y. mollaretii, Y. rohdei, Y. ruckeri та Y. similis спричинюють патологію в тварин.Sulakvelidze, A. 2000. Yersiniae other than Y. enterocolitica, Y. pseudotuberculosis, and Y. pestis: the ignored species. Microbes Infect. 2:497-513. Відомо, що принаймні в деяких випадках хвороби Кавасакі була виявлена роль Yersinia pseudotuberculosisHorinouchi T, Nozu K, Hamahira K, Inaguma Y, Abe J, Nakajima H, et al. Yersinia pseudotuberculosis infection in Kawasaki disease and its clinical characteristics. BMC Pediatr. 2015 Nov 11. 15 (1):177.
Історичні відомості Збудника псевдотуберкульозу виділили 1883 року французькі науковці Л-Ч. Маляссе та В. Віньял із трупного матеріалу померлої дитини, як вважали тоді, від туберкульозного менінгіту, шляхом зараження гвінейських свинок.William Vignal, Dr. Louis-Charles Malassez Tuberculose zoogléique, par MM. L. Malassez et W. Vignal. impr. de A. Drouin, 1886. 5 р. Термін «псевдотуберкульоз» ввів до медичного вжитку 1885 року німецький бактеріолог К. Еберт для тих хвороб, при яких в органах тварин виявляли зміни, що нагадували за виглядом туберкульозні, але туберкульозної палички не знаходили. Еберт знайшов такі зміни в організмі загиблого кролика.K. Eberth Zwai Mucosen des Meerschwainchens Virchow's Archly. Bd. 1885, C. 15 und 23.K. Eberth Pseudotuberculose des Kaninchens. Fortschritte der Medicin, 1885 S. 719. Надалі стало зрозумілим, що ці патоморфологічні зміни є характерними не тільки для однієї хвороби. У 1889 році німецький мікробіолог Р. ПфайфферУ російських джерелах його прізвище часто передають як «Пфейфер» чи «Пфейффер». докладно вивчив і описав культуральні властивості збудника псевдотуберкульозу.A. Pfeiffer Auf der bacillary pseudotuberculosis bei Nagetieren. Leipzig, 1889 Його видову характеристику дали К. Лехман і Р. Нойманн 1896 року.Lehman, K.B., and Neumann, R. Atlas und Grundriss der Bakeriologie und Lehrbuch der speziellen bakteriologischen Diagnositk. 1st Ed., (1896). Зважуючи на подібність цього збудника з чумною паличкою в 1944 році Й. Ван Лодгем запропонував їх об'єднати в один рід Yersinia, якому дали назву на честь першовідкривача збудника чуми Александра Єрсена ().Loghem, J. J. (1944). «The classification of the plague-bacillus». Antonie van Leeuwenhoek. 10 (1–2): 15–16.
Перші випадки псевдотуберкульозу в людини у вигляді абсцедуючого мезаденіту описали 1953 року В. Кнапп і В. МассхофKNAPP, W. AND MASSHOFF, W.: Deutsch. Med. Wachr., 79:1266, 1954.Knapp W. Mesenteric adenitis due to Pasteurella pseudotuberculosis in young people. N Engl J Med. 1958;259:776–8.. 1960 року Г. Молларе підтвердив та ретельно описав клінічні ознаки цього.MOLLARET, H.: L'adenite mesenterique aigue, «Pasteurella Pseudotuberculosis», Masson et Cie, Editeurs, Paris, 1960.
Тривалий час псевдотуберкульоз у людей в багатьох країнах описували у вигляді спорадичних випадків мезентеріального лімфаденіту, апендициту або тяжких септичних форм, які закінчувались смертю. Новий етап у вивченні псевдотуберкульозу почався в 1959 році, коли на Далекому Сході СРСР виник великий спалах невідомого раніше інфекційного захворювання, яке охопило понад 300 військовослужбовців і отримало назву «далекосхідної скарлатиноподібної гарячки (ДСГ)». При спалахах ДСГ спостерігали групові захворювання на гострий апендицит і мезентеріальний лімфаденіт, що дозволило припустити про можливість етіологічного зв'язку їх із псевдотуберкульозом. Це припущення у 1966 році підтвердили військові лікарі Володимир Олексійович Знаменський та О. К. Вишняков, які вперше ізолювали з випорожнень хворих на ДСГ культури Y. pseudotuberculosis, а надалі В. О. Знаменський провів дослідження по самозараженню в Ленінградській Військово-медичній академії, прийнявши перорально (per os) 900 млн мікробних тіл культури псевдотуберкульозної бактерії, яку отримали з випорожнень хворого на ДСГ. У В. О. Знаменського розвинулася типова картина ДСГ, діагноз підтвердили бактеріологічним та серологічним методами, що дозволило остаточно вирішити питання щодо етіології цієї форми, яку стали розглядати як генералізовану форму псевдотуберкульозу людини. Надалі лауреат Державної премії СРСР, доктор медичних наук, професор В. О. Знаменський протягом 1976—1996 років завідував кафедрою мікробіології (нині кафедра мікробіології та епідеміології) Національної медичної академії імені П. Л. Шупика.Офіційний сайт НМАПО імені П. Л. Шупика. Кафедра мікробіології та епідеміології. Історична довідка
Актуальність Псевдотуберкульоз у вигляді спалахів і спорадичних випадків реєструють у різних областях України, Російської Федерації, середньоазіатських республіках, Японії, країнах Європи, Америки і в Австралії. Зростання захворюваності в розвинутих країнах пов'язане з порушенням екологічної рівноваги в природі, збільшенням чисельності гризунів, прискоренням урбанізації, створенням великих складів продуктів, особливо овочесховищ, порушенням санітарно-гігієнічних норм зберігання харчових продуктів, збільшенням забезпеченістю населення холодильниками, зростанням частки громадського харчування в містах.
Етіологія Збудника псевдотуберкульозу — Yersinia pseudotuberculosis відносять до роду YersiniaПочинаючи з відкриття у 1889 році бактерію послідовно називали — Bacillus pseudotuberkulosis Pfeiffer, 1889; Bacterium pseudotuberculosis (Pfeiffer, 1889) Migula, 1900; Pasteurella pseudotuberculosis (Pfeiffer, 1889) Topley & Wilson, 1929; Shigella pseudotuberculosis (Pfeiffer, 1889) Haupt, 1935, до поки не надали сучасну назву., родини Enterobacteriaceae. Y. pseudotuberculosis — грамнегативна паличкоподібна бактерія, яка не утворює спор, зростає на звичайних і збіднених поживними речовинами середовищах, є факультативним (необов'язковим) анаеробом із чіткими психрофільними властивостями (бурхливе зростання відбувається при температурі +2-4 °C), продукує ендотоксин. За антигенними розбіжностями виділено 8 сероварів Y. pseudotuberculosis. Більшість штамів, які виділили від людей, тварин та із зовнішнього середовища, належать до серовару I. Оптимальна температура для росту Y. pseudotuberculosis +22-28 °C, також бактерії можуть розмножуватися в межах від +2 до +40 °C. У холодильнику (при +4-6 °C) бактерії здатні тривало зберігатися і розмножуватися на харчових продуктах, дуже стійкі до заморожування і відтавання, здатні довго існувати в ґрунті та воді. Разом із тим, Y. pseudotuberculosis чутливі до впливу сонячних променів, висихання, кип'ятіння, дії звичайних дезінфекувальних засобів.
Y. pseudotuberculosis притаманні серйозні патогенні властивості: адгезія, колонізація на поверхні кишкового епітелію, ентеротоксигенність, інвазивність, цитотоксичність, вироблення ендотоксину. Виявили, що є географічні відмінності патогенної властивості — більш патогенні для людини ті збудники псевдотуберкульозу, що їх виділяють в Японії, на Далекому Сході, в Китаї. Патогенність Y. pseudotuberculosis визначає насамперед інвазивна активність. З цим, зокрема, пов'язані часті випадки генералізації хвороби та труднощі виділення Y. pseudotuberculosis з кишки. Неоднорідність антигенної структури Y. pseudotuberculosis визначає її внутрішньовидові антигенні зв'язки з чумною паличкою (вважають, що збудник псевдотуберкульозу є тією бактерією, з якої внаслідок мутації утворилася чумна паличка, яка відрізняється від Y. pseudotuberculosis тільки наявністю певних факторів патогенності)Achtman, M.; Zurth, K.; Morelli, G.; Torrea, G.; Guiyoule, A.; Carniel, E. (23 November 1999). «Yersinia pestis, the cause of plague, is a recently emerged clone of Yersinia pseudotuberculosis». Proc. Natl. Acad. Sci. U.S.A. 96 (24): 14043–8., та загальні для ентеробактерій антигенні зв'язки зокрема із сальмонелами, бруцелами, (шигела)ми, холерним вібріоном, протеєм, гафнією. Важливу патогенетичну роль відіграє антигенна подібність Y. pseudotuberculosis до деяких органних антигенів людського організму (щитоподібна залоза, синовіальні оболонки суглобів, еритроцити, печінка, нирки, селезінка, лімфатичні вузли, товста кишка, червоподібний відросток, вилочкова залоза, тощо), що обумовлює утворення автоантитіл і поліорганність уражень.
Штами, виявлені в Азії, схоже, містять в собі значно частіше еритрогенний токсин (так званий суперантигенний токсин), ніж ті, що поширені в Європі.
Епідеміологічні особливості
Джерело та резервуар Псевотуберкулез відносять до зоонозних інфекцій з природною осередковістю. Захворюваність широко поширена в світі, що зумовлено персистенцією збудника як в організмі теплокровних тварин і людини, так і в навколишньому середовищі (ґрунт, вода, рослинні субстрати), що деякі дослідники відносять Y. pseudotuberculosis, як і збудника кишкового єрсиніозу — Yersinia enterocolitica, до сапронозних мікрорганізмів. При псевдотуберкульозі основним джерелом інфекції для людини є синантропні та дикі гризуниQuan, TJ. Yersinial Infections Other Than Plague. Collier L, Balows A, Sussman M. Topley & Wilson's Microbiology and Microbial Infections. 9th. London, UK: Arnold; 1998. 3 Bacterial Infections: 905—918. .
Механізм та фактори передачі Механізм передачі інфекції — фекально-оральний, провідний шлях передачі — харчовий. Найбільше значення мають овочі та коренеплоди, потім молочні (сир), неправильно термічно оброблені м'ясні продукти і набагато меншою мірою фрукти, хлібобулочні та кондитерські вироби. Захворюваність на псевдотуберкульоз має тенденцію до подальшого зростання, має як спорадичний характер, так і її реєструють у вигляді спалахів. Вони бувають поширеними, коли захворюваність уражає населення всього міста чи населеного пункту, і локальними, при яких захворюваність обмежується одним колективом. Спалахи часто виникають після вживання в їжу свіжої капусти, моркви, зеленої цибулі, що тривалий час зберігалися в овочесховищах. Певна роль у поширенні псевдотуберкульозу належить вирощеним у теплицях зелені, огіркам, помідорам, зеленій цибулі. Друге місце займає водний шлях передачі псевдотуберкульозу. Він зазвичай реалізується при вживанні води з відкритих водойм, інфікованої випорожненнями тварин. Людина не є джерелом зараження. Проте описано нечисленні випадки вкрай тяжкого перебігу сепсису, пов'язані з використанням донорської крові, взятої від донорів із субклінічною бактеріємією, коли відбувалося селективне накопичення Y. enterocolitica при зберіганні зразків крові без заморожування при низьких температурахЦентральный НИИ Эпидемиологии Роспотребнадзора .
Сприйнятливість та імунітет