Fleetwood Mac — британсько-американський рок-гурт, заснований у Лондоні 1967 року співаком і гітаристом Пітером Ґріном. Ґрін назвав гурт, поєднавши прізвища барабанщика Міка Флітвуда та басиста Джона Мак-Ві, які залишалися його учасниками протягом усієї історії колективу. Fleetwood Mac продали понад 120 мільйонів платівок у світі, що робить їх одним із найуспішніших музичних гуртів у світі.
Переважно як гурт у стилі британського блюзу на початку своєї діяльності, Fleetwood Mac здобули перше місце у британському чарті 1968 року з інструментальною композицією «Albatross» та мали інші хіти, що увійшли до першої десятки у Великій Британії, серед них «Man of the World», «Oh Well» (обидві 1969 року) та «The Green Manalishi (With the Two Prong Crown)» (1970). Ґрін залишив гурт у травні 1970 року, а дружина Мак-Ві, Крістін Мак-Ві, долучилася до складу як офіційна учасниця — вокалістка та клавішниця — через два місяці, хоча раніше вона співпрацювала з гуртом як сесійна музикантка. Серед інших важливих учасників початкового періоду були Джеремі Спенсер, Денні Кірван і Боб Велч. До кінця 1974 року всі вони покинули гурт, через що Fleetwood Mac залишилися без гітариста й чоловічого вокаліста. Під час пошуку студій у Лос-Анджелесі Флітвуд почув американський фолк-роковий дует Buckingham Nicks, до складу якого входили гітарист і співак Ліндсі Бекінгем та співачка Стіві Нікс. У грудні 1974 року він запросив Бакінгема приєднатися до Fleetwood Mac, і той погодився за умови, що разом із ним долучиться й Нікс. Прихід Бакінгема та Нікс надав гурту виразнішого поп-рокового звучання, а їхній альбом 1975 року Fleetwood Mac очолив американський чарт Billboard 200. Наступний альбом, Rumours (1977), став номером один у багатьох країнах світу та здобув премію «Греммі» за найкращий альбом 1978 року.
Склад гурту залишався стабільним упродовж трьох наступних студійних альбомів, але наприкінці 1980-х років почав розпадатися. Після того, як Бекінгем пішов у 1987 році, його замінили Біллі Бернетт та Рік Віто, хоча Віто залишив гурт у 1990 році разом із Нікс. Разовий виступ 1993 року на честь першої інавгурації президента Білла Клінтона вперше за шість років знову об'єднав класичний склад 1974—1987 років. Повне возз'єднання відбулося чотири роки потому і Fleetwood Mac випустили свій четвертий альбом, що очолив американський чарт, — The Dance (1997), концертний альбом, створений з нагоди 20-річчя Rumours та 30-річчя гурту. Крістін Мак-Ві залишила колектив у 1998 році після завершення туру The Dance Tour, але повернулася у 2014 році для їхнього туру On With the Show Tour. Fleetwood Mac випустили свій фінальний студійний альбом Say You Will у 2003 році. У 2018 році Бекінгема звільнили та замінили Майком Кемпбеллом, колишнім учасником Tom Petty and the Heartbreakers, і Нілом Фінном із Split Enz та Crowded House. Після смерті Крістін Мак-Ві у 2022 році Нікс у 2024 році підтвердила завершення діяльності гурту, зазначивши, що без Мак-Ві «це просто не могло працювати».
У 1979 році Fleetwood Mac удостоїли зірки на Алеї слави в Голлівуді. У 1998 році гурт ввели до Зали слави рок-н-ролу та нагородили премією Brit Award за видатний внесок у музику. У 2018 році Fleetwood Mac отримали нагороду Персона року MusiCares від Академії звукозапису на знак визнання їхніх творчих здобутків у музичній індустрії та відданості філантропії.
Історія гурту
1967—1970: Заснування та ранній період Fleetwood Mac заснували у липні 1967 року в Лондоні, Англія, коли Пітер Ґрін залишив британський блюзовий гурт John Mayall & the Bluesbreakers. До цього Ґрін замінив гітариста Еріка Клептона у Bluesbreakers і здобув високу оцінку критиків за роботу над їхнім альбомом A Hard Road. Ґрін раніше грав у двох гуртах разом із Міком Флітвудом — Peter B's Looners та наступному Shotgun Express, у складі якого був молодий Род Стюарт як вокаліст і запропонував кандидатуру Флітвуда як заміну барабанщику Айнслі Данбару, коли Данбар залишив Bluesbreakers, щоб приєднатися до Jeff Beck Group. Джон Мейолл погодився і Флітвуд приєднався до Bluesbreakers.
У складі Bluesbreakers тоді були Ґрін, Флітвуд, Джон Мак-Ві та Мейолл. Мейолл дав Ґріну можливість безплатного студійного запису як подарунок і Флітвуд, Мак-Ві та Ґрін використали цей час, щоб записати п'ять композицій. П'ята композиція була інструментальною і Ґрін назвав її на честь ритм-секції — «Fleetwood Mac» («Mac» як скорочення від McVie).
Невдовзі після цього Ґрін запропонував Флітвуду створити новий гурт. Обоє хотіли бачити Мак-Ві басистом і назвали гурт «Fleetwood Mac», щоб заохотити його, однак Мак-Ві віддав перевагу стабільним доходам у Мейолла, а не ризику з новим гуртом. Тим часом Ґрін і Флітвуд об'єдналися зі слайд-гітаристом Джеремі Спенсером та басистом Бобом Браннінґом. Браннінґ приєднався до гурту за умови, що він піде, якщо Мак-Ві погодиться вступити. Гурт уперше виступив у неділю, 13 серпня 1967 року, на фестивалі джазу та блюзу, попереднику фестивалів Редінг і Лідс, під афішею «Peter Green's Fleetwood Mac featuring Jeremy Spencer». Браннінґ відіграв із Fleetwood Mac лише кілька концертів. Через кілька тижнів після дебютного виступу Джон Мак-Ві погодився приєднатися до гурту як постійний басист.
Дебютний однойменний альбом вийшов у лютому 1968 року на лейблі Blue Horizon. Пісню «Long Grey Mare» записали раніше з Браннінґом як басистом, тоді як решту альбому записали за участю Мак-Ві. Альбом мав успіх у Великій Британії та посів 4-те місце в чартах, хоча жодної композиції не видали окремим синглом. Пізніше того ж року вийшли сингли «Black Magic Woman» (згодом став великим хітом у версії гурту Santana) та «Need Your Love So Bad»; обидва увійшли до топ-40 британського чарту.
Другий студійний альбом гурту, Mr. Wonderful, вийшов у серпні 1968 року. Альбом записали наживо у студії з використанням мікрофонованих підсилювачів і PA-системи, а не через безпосереднє підключення до пульта. Під час запису використали духову секцію, а також взяла участь подруга гурту, Крістін Перфект із Chicken Shack, яка грала на клавішних. Того ж року Chicken Shack створили британський хіт із кавер-версією класичної композиції Етти Джеймс «I'd Rather Go Blind», у якій Перфект виконала провідну вокальну партію. У 1969 і 1970 роках Перфект визнали найкращою виконавицею року за версією Melody Maker.
Невдовзі після виходу Mr. Wonderful до гурту приєднався 18-річний гітарист Денні Кірван і Fleetwood Mac стали квінтетом із трьома гітаристами. Кірван грав у південно-лондонському блюз-тріо Boilerhouse разом із Тревором Стівенсом (бас) та Дейвом Террі (ударні). Ґрін і Флітвуд відвідали репетицію Boilerhouse у підвальному приміщенні й настільки високо оцінили гру Кірвана, що запросили тріо виступати на розігріві Fleetwood Mac. Ґрін хотів, щоб Boilerhouse стали професійним гуртом, однак Стівенс і Террі не були готові перейти на професійний рівень, тому Ґрін спробував знайти для Кірвана іншу ритм-секцію, розмістивши оголошення в Melody Maker. На нього відповіли понад 300 охочих, але під час прослуховувань, які Ґрін і Флітвуд провели у Nag's Head у Баттерсі (де працював клуб Майка Вернона Blue Horizon), вимогливий Ґрін не знайшов жодного кандидата, що відповідав би його рівню. Зрештою Флітвуд запросив Кірвана приєднатися до Fleetwood Mac як третього гітариста.
У листопаді 1968 року, вже з Кірваном у складі, гурт випустив свій перший сингл, який очолив європейські чарти, — «Albatross», інструментальну композицію з партіями соло-гітари від Ґріна та Кірвана. Пізніше Ґрін зазначав, що успіх «Albatross» став можливим завдяки Кірвану: «Якби не Денні, у мене ніколи не було б хіта, що став номером один». У січні 1969 року у США вийшла збірка English Rose, а подібна компіляція, The Pious Bird of Good Omen, з'явилася у Великій Британії в серпні.
Під час гастролей у США в січні 1969 року гурт записав Fleetwood Mac in Chicago (випущений у грудні як подвійний альбом) у студії Chess Records, що невдовзі мала закритися, разом із низкою славетних чиказьких блюзових музикантів, серед яких були Віллі Діксон, Бадді Гай та Отіс Спенн. Це були останні суто блюзові записи Fleetwood Mac, після яких гурт дедалі більше переходив до року. Паралельно зі зміною стилю відбувалися й зміни лейблів. На початку 1969 року гурт залишив Blue Horizon і підписав контракт з Immediate Records, випустивши сингл «Man of the World», який став черговим хітом у Великій Британії та Європі. Для сторони «Б» Спенсер виступив фронтменом Fleetwood Mac під назвою «Earl Vince and the Valiants» і записав «Somebody's Gonna Get Their Head Kicked In Tonite», що демонструвала більш гучне рок-н-рольне звучання колективу. Однак стан Immediate Records був украй складним, тому гурт почав шукати новий контракт. The Beatles прагнули бачити гурт на Apple Records, але менеджер гурту Кліффорд Девіс обрав контракт із Warner Bros. Records (через Reprise Records, лейбл, заснований Френком Сінатрою), з яким гурт працює відтоді.
Під егідою Reprise у вересні 1969 року Fleetwood Mac випустили свій третій студійний альбом Then Play On. Хоча перший наклад американського видання цього альбому збігався з британським, його змінили, додавши пісню «Oh Well», яка постійно звучала на концертах від моменту виходу до 1997 року і знову почала виконуватися з 2009 року. Основну частину роботи над піснями для Then Play On, у якому гурт відійшов від традиційного блюзового звучання, виконали Ґрін і Кірван. Спенсер не створив жодної композиції для альбому, проте на початку 1970 року випустив сольний альбом, у записі якого взяли участь Флітвуд, Мак-Ві та Кірван.
До 1969 року Ґрін уживав ЛСД. Під час європейського туру наприкінці того року він пережив тяжкий психоделічний епізод у хіпі-комунах Мюнхена. Менеджер гурту Кліффорд Девіс вважав цей випадок ключовим у погіршенні психічного стану Ґріна. Він зазначав: «Правда про Пітера Ґріна і те, як він опинився в такому стані, дуже проста. Ми гастролювали Європою наприкінці 1969 року. Коли ми були в Німеччині, Пітер сказав мені, що його запросили на вечірку. Я знав, що там буде багато наркотиків і порадив йому не йти. Але він усе одно пішов, і, як він мені розповів, прийняв те, що виявилося дуже поганим, неякісним LSD. Після цього він більше не був колишнім»Brunning, B. (1998). Fleetwood Mac – The First 30 Years. London: Omnibus Press. p. 28.. Німецький письменник і кінорежисер Райнер Ланґганс у своїй автобіографії зазначав, що він і його тодішня подруга, модель Уші Обермаєр, зустріли Ґріна в Мюнхені та запросили його до їхньої Highfisch-Kommune, де напої були підмішані ЛСД. Ланґганс і Обермаєр планували організувати фестиваль «баварський Вудсток», для якого хотіли запросити Джимі Гендрікса і The Rolling Stones. Уже підтримуючи зв'язок з Гендріксом, вони сподівалися, що Ґрін допоможе їм налагодити контакт із The Rolling Stones.
Останнім студійним записом Ґріна з Fleetwood Mac стала пісня «The Green Manalishi (With the Two Prong Crown)» та її сторона Б «World in Harmony». Ці композиції записали у студіях Warner-Reprise у Голлівуді під час третього туру гурту США у квітні 1970 року, за кілька тижнів до того, як Ґрін залишив колектив. Сингл вийшов наступного місяця та посів 10-те місце у британському чарті. Ще до студійного запису гурт виконував цю пісню наживо у Boston Tea Party у лютому 1970 року. Деякі записи трьох концертів у Boston Tea Party (5–7 лютого 1970 року) оприлюднили у 1985 році як альбом Live in Boston. Розширене тритомне видання Live in Boston вийшло у 1998 році. «Green Manalishi» оприлюднили на тлі погіршення психічного стану Ґріна. Він наполягав, щоб гурт передавав усі гроші на благодійність, але інші учасники не погоджувалися. У квітні 1970 року Ґрін вирішив піти з гурту після завершення європейського туру. Його останній виступ із Fleetwood Mac відбувся 20 травня 1970 року.
1970—1973: Перехідна епоха