Боснійська війна, або Війна в Боснії і Герцеговині (; ; ) — загальноприйнята назва міжнародного військового конфлікту на території Боснії і Герцеговини, який тривав із 6 квітня 1992 року до 14 грудня 1995 року між Сербією і Чорногорією з одного боку, Республікою Боснія і Герцеговина з другого та Хорватією з третього.

Цю війну боснійці часто називають «агресією проти Боснії і Герцеговини» або «громадянською війною в Боснії і Герцеговині». Боснія і Герцеговина офіційно висунула звинувачення проти Сербії і Чорногорії у геноциді до Міжнародного суду. Суд 21 лютого 2007 року оприлюднив ухвалу, у якій дійшов висновку, що війна мала міжнародний характер.

Офіційним початком війни вважається 6 квітня 1992 року, коли зазнала нападу столиця боснійців — Сараєво, хоча фактично війна почалася 1 квітня 1992 р., коли воєнізоване формування «Сербська добровольча гвардія» під орудою відомого в Європі злочинця Желька Ражнатовича на прізвисько «Аркан» за наказом начальника сербської Служби державної безпеки Йовиці Станишича перейшло сербсько-боснійський кордон і напало на місто Бієліна, скоївши першу різанину боснійців.

Припускається, що в майже чотирирічній війні загинуло від 100 000 до 200 000 осіб, тоді як більш ніж два мільйони жителів були змушені покинути свої домівки. Війну спричинено складним поєднанням у країні загальнополітичної, суспільної і безпекової криз, якими обернувся кінець холодної війни і падіння соціалістичного ладу в Югославії.Історія БіГ — допоміжний матеріал для підготовки до іспитів Війна закінчилася підписанням мирної угоди в Дейтоні 21 листопада 1995 року.

Передісторія конфлікту

Розпад Югославії Війна в Боснії та Герцеговині тісно пов'язана з розпадом Югославії. Югославську кризу породжено послабленням колишньої комуністичної влади, що можна розцінювати як складову частину загальних змін, які настали після кінця «холодної війни». У випадку з Югославією комунізм все більше втрачав ідеологічну силу під натиском націоналістичних і сепаратистських ідеологій наприкінці 1988 і на початку 1989 років, особливо в Сербії та Хорватії, далі у Боснії і Герцеговині та меншою мірою — у Словенії.

Цей процес також прямо залежний від приходу до влади в Сербії Слободана Мілошевича, який почав з того, що пішов назустріч пробудженню тієї самої націоналістичної ідеології, а також виступив у ролі провідника сербів у Косові 1989 року. Основною метою політики Мілошевича було здобуття влади та панування над югославською федерацією. Для досягнення своєї мети Мілошевич інсценував кілька процесів, які дали йому змогу взяти владу у свої руки, перш за все у Воєводині та Чорногорії, ставлячи при владі політиків, які відповідали його власному баченню майбутньої Югославії. Це бачення ґрунтувалося на пануванні Сербії як найчисельнішої республіки у СФРЮ і Мілошевича як лідера Сербії. Криза Югославії погіршилася після того, як Мілошевич сфабрикував процес, який призвів до усунення від влади косовських албанців у Косові, після чого він зосередив у своїх руках контроль над майже половиною Югославії. Це співвідношення сил привело до протидії інших союзних республік, у першу чергу, Словенії.

На 14-му з'їзді Союзу комуністів Югославії 20 січня 1990 року Мілошевич уперше використав своє панівне становище для обструкції багатьох конституційних поправок, які словенські депутати у федеральному парламенті намагалися провести з метою відновлення балансу сил між республіками. З'їзд закінчився провалом і припиненням участі в його роботі делегатів зі Словенії та Хорватії, що можна розцінити як початок розпаду Югославії.

Становище в Боснії і Герцеговині

Перепис населення у Боснії і Герцеговині станом на 31 березня 1991 року подає сукупно 4 377 033 жителі. Витяг із перепису населення БіГ 1991 року Нація Чисельність Частка в сукупній чисельності мешканцівБоснійці1 1 902 956 43,47 %Серби 1 366 104 31,21 %Хорвати 760 852 17,38 %Югослави 242 682 5,54 %Решта2 104 439 2,38 % 1 При переписі 1991 р. не існувало можливості називатися боснійцем.

2 Під категорією «Решта» наведено такі нації і народності: чорногорці, македонці, словенці, албанці, чехи, італійці, євреї, угорці, німці, поляки, цигани, румуни, росіяни, русини, словаки, турки, українці та інші з невідомою, регіональною і незаявленою національною належністю.

За цим переписом боснійці становили більшість у 45 муніципалітетах (у 13 — відносну, в 31 — абсолютну), серби утворювали більшість у 34 муніципалітетах (5 — відносна, 29 — абсолютна), а хорвати були більшістю у 20-х муніципалітетах (6 — відносна, 14 — абсолютна).

На перших вільних демократичних виборах у листопаді 1990 р. перемогла коаліція трьох найбільших національних партій у країні в складі боснійської Партії демократичної дії (ПДД), Сербської демократичної партії (СДП) та Хорватської демократичної співдружності Боснії і Герцеговини (ХДС БіГ). Результати виборів 1990 р. у БіГ Політична партія Кількість депутатів % здобутих голосівПартія демократичної дії 86  — %Сербська демократична партія 72  — %Хорватська демократична співдружність 46  — %Решта 26  — %

Національні партії, незважаючи на періодичні суперечки та взаємні звинувачення через методи агітації (наприклад, нерідко пов'язували прапор ПДД зеленого кольору або хорватський національний) і побоювання, що не складеться політичний союз боснійців і хорватів проти сербів, все-таки встановили мовчазний альянс. Хоча вони й відрізнялися між собою програмовими та політичними засадами, основною причиною, яка їх поєднувала і створювала ідилічну гармонію і терпимість, був антикомунізм або спільне бажання покласти край тодішній соціалістичній владі в країні.

Партії поділили владу за національною ознакою таким чином, що головою Президії Республіки Боснії і Герцеговини обрано боснійця, спочатку Фікрета Абдича, який поступився місцем Алії Ізетбеговичу, головою парламенту Боснії і Герцеговини обрали серба Момчила Країшника, а головою уряду Боснії і Герцеговини став хорват Юре Пеліван. Угода про поділ влади діяла під час передвиборних перегонів, на виборах та при розподілі повноважень, чим вона себе й вичерпала.

Завершальний етап розпаду СФРЮ, що розпочався словенським проголошенням незалежності і короткочасною війною проти ЮНА, продовжився пожвавленням самостійницьких зусиль Хорватії. У Хорватії влітку 1991 р. активізувалися воєнні сутички між ЮНА та хорватськими військами (тоді республіканським МВС і підрозділами Національної гвардії). ЮНА використовувала територію БіГ як трамплін для військових операцій і підмоги для заколоту частини сербського населення у Хорватії, а всі шляхи сполучення до бунтівних сербів у так званій Країні і західній Славонії проходили через територію БіГ. Після закінчення строку тримісячного мораторію на проголошення державної самостійності, укладеного за посередництва представників Європейського співтовариства на архіпелазі Бріуни у липні 1991 р., ЮНА оголосила часткову мобілізацію 3 жовтня 1991 року, а Хорватія 8 жовтня 1991 року заявила про розрив усіх зв'язків із рештою СФРЮ.

Скупщина БіГ, реагуючи на перебіг подій, 15 жовтня 1991 року ухвалила «Акт підтвердження суверенітету Республіки Боснії і Герцеговини». Цим актом вирішено відмовитися від роботи депутатів БіГ у федеральних органах, доки не буде досягнуто згоди між усіма республіками, які складали Югославію. На це погодились депутати від ПДД і ХДС, а представники СДП у парламенті відмовилися діяти згідно з прийнятим актом.

На рівні Президії та Уряду БіГ прийнято рішення, за яким призовники і резервісти не будуть відправлятися в ЮНА. Водночас мобілізовано резервні загони Міністерства внутрішніх справ Боснії і Герцеговини, які направлено до міст Босанська Градишка та Босанська Костайниця, щоб запобігти можливим конфліктам і вторгненням у Хорватію з боку Боснії. Одначе з цим завданням вони не впоралися, позаяк їх зупинили сербські воєнізовані формування.

З середини вересня до середини листопада 1991 року, спираючись на муніципалітети, в яких вона здобула владу, СДП створює так звані Сербські автономні області (САО), які у всіх своїх діях не залежали від центральної влади. Кульмінацією такого розвитку подій став референдум сербського народу 9 листопада і 10 листопада 1991 року, де серби проголосували за створення так званої самостійної сербської республіки в межах Боснії і Герцеговини, з наміром приєднання до залишків Югославії. Уряд Боснії і Герцеговини в Сараєві зайняв позицію, що референдум слід уважати неконституційним і недійсним, так і не вживши ніяких подальших заходів. У відповідь на намагання СДП, ХДС БіГ 12 листопада 1991 р. проголосила так звану Хорватську республіку Посавина у Босанському Броді, а 18 листопада 1991 р. у Груде проголошена і так звана Хорватська республіка Герцег-Босна.

9 січня 1992 р. СДП формально оголосила «автономні області» так званою Сербською Республікою Боснії і Герцеговини (пізніше перейменованою в Республіку Сербську) перш, ніж Скупщина Боснії і Герцеговини 25 січня 1992 р. ухвалила рішення провести референдум про незалежність. За цим послідувало проголошення так званої Хорватської Республіки Центральної Боснії 27 січня 1992 року. У сербському випадку, створення автономних областей було перенесенням рецепта заколоту з Хорватії на боснійсько-герцеговинську територію. У тих частинах країни, де вона завоювала більшість голосів і, таким чином, мандат, СДП підпорядкувала своїм цілям наявний державний адміністративний апарат, і ті муніципалітети правили їй за базу для подальшої підготовки війни. Там, де СДП не здобула більшість, вона почала планувати створення так званих сербських муніципалітетів, що відповідало її баченню національного розколу, у якому були б створені окремі установи тільки для сербів.

Несподіванкою стало створення хорватських державних утворень, які нагадували сербські автономні області. Обидва види виключно національних адміністративно-територіальних одиниць виникли на теренах, де національні партії здобули більшість, а тим самим і владу — отож не було жодної реальної потреби у створенні додаткового адміністративного апарату, крім уже наявного, який був під їхнім наглядом. Утворення таких областей та мікродержав пояснювалося турботою про захист людей. Зважаючи на те, що конституційним правам сербів і хорватів у БіГ ніщо не загрожувало, а їхня участь у державному управлінні була пропорційна, творення національних державних утворів являло собою антиконституційну спробу поділу держави і приєднання її територій до сусідніх держав за планами і картами політичного керівництва Сербії та Хорватії. Самі такі дії виправдовувалися самоорганізацією того чи іншого народу, самоврядуванням унаслідок нездатності і неузгодженої роботи центрального апарату, а також самообороною у зв'язку з неефективністю Міністерства внутрішніх справ Республіки Боснія і Герцеговина, розвалом Територіальної оборони Боснії і Герцеговини та створенням ряду воєнізованих підрозділів на національній основі (Патріотична ліга, Хорватська рада оборони та низки сербських добровольчих частин, які підтримувалися югославською армією і добровольчими формуваннями з території Сербії). Цим самим давалися чіткі сигнали провідних політиків, які говорили про єдність і неподільність БіГ, а працювали над поділом БіГ шляхом створення незалежної влади, окремої поліції, органів управління, війська, транспортної та валютної системи.