Катастрофа на Байконурі 24 жовтня 1960 року, також знана як Недєлінська катастрофа — масштабна аварія з численними людськими жертвами, що сталася під час підготовки до першого випробувального пуску міжконтинентальної балістичної ракети (МБР) Р-16, найбільша катастрофа за кількістю жертв у історії ракетної техніки.
За 15 хвилин до запланованого пуску ракети Р-16 стався несанкціонований запуск ракетного двигуна другого ступеня, що призвело до руйнування баків першого ступеня та вибухоподібного займання висококиплячих компонентів ракетного палива. Приблизно 120 тонн палива розлилися по стартовому майданчику, спричинивши потужну пожежу. У вогні опинилися десятки цивільних і військових фахівців, які перебували поруч із ракетою та готували її до запуску. Головний конструктор ракети Михайло Янгель також перебував на майданчику, але залишився живим, оскільки перед стартом ненадовго відійшов покурити. У пожежі, за офіційними даними, загинули 74 особи. Згодом від отриманих опіків і ран померли ще чотири людини, що довело загальну кількість жертв до 78. За іншими джерелами, кількість загиблих становила від 92 до 126 осіб.
Катастрофа зі значними людськими жертвами сталася внанаслідок грубих порушень правил техніки безпеки під час підготовки до пуску ракети, конструкція якої ще не була відпрацьована. Причинами поспіху були важливість швидкого прийняття на озброєння нової МБР та прагнення встигнути завершити випробування до річниці жовтневого перевороту. Дані про трагедію були засекречені до 1989 року, коли за часів Гласності в радянських засобах масової інформації про неї з'явилися перші згадки .
На Заході подія 24 жовтня 1960 року знана як «Недєлінська катастрофа» ( або ) за прізвищем головнокомандувача Ракетних військ стратегічного призначення, головного маршала артилерії Митрофана Недєліна, який загинув під час вибуху.
Передісторія
До кінця 1950-х років СРСР мав на озброєнні три типи стратегічних ракет — Р-5, Р-12 та Р-7. Територія США для перших двох була недосяжною, оскільки вони мали занадто малу дальність польоту. Перша радянська міжконтинентальна балістична ракета (МБР) Р-7 мала дальність 8000 км і могла досягти США при старті з території Радянського Союзу. Але ракета мала суттєві недоліки. Рідинні двигуни (РРД) ракети працювали на кріогенних компонентах палива — як окислювач використовувався рідкий кисень. Підготовка Р-7 до пуску тривала 32 години. Ракета могла перебувати заправленою не більше 8 годин. Управління ракетою було комбіноване — інерційне на початковому етапі активної ділянки траєкторії та радіокомандне на кінцевому. До системи радіокоригування обов'язково мали входити два пункти управління за 276 км від місця старту, та на 522 км один від одного, а ракети наводились в обмеженому секторі завширшки 40° між ними. Ракета була виконана за пакетною схемою, мала великі габарити і не могла застосовуватися з шахтних пускових установок (ПУ). Система вийшла дорогою, тому розгорнуто тільки шість ПУ: чотири установки на комплексі «Ангара» в Архангельській області (майбутній космодром Плесецьк), за потреби пуски можна було виконувати з двох пускових на космодромі Байконур.
До кінця 1950-х років США мали на бойовому чергуванні 40 МБР. Крім того, у Великій Британії, Італії та Туреччині розгорнуто стратегічні ракети середньої дальності, здатні вражати цілі на європейській частині СРСР. Для утримання ядерного паритету СРСР треба було нарощувати угруповання міжконтинентальних ракет. Ще 1956 року молоде ОКБ-586 головного конструктора Янгеля виступило з ініціативою створення МБР з рідинним ракетним двигуном (РРД) на висококиплячихТемпература кипіння рідини вище за 0° C; докладніше див.: Компоненти_палива РРД компонентах палива (несиметричний диметилгідразин з азотним тетраоксидом). Це спрощувало підготовку ракети до пуску і значно збільшувало час зберігання ракети в заправленому стані. Ще одним нововведенням було використання на ракеті повністю автономної системи наведення, без радіокорекції на кінцевій ділянці.
Побоювання уряду викликали невідпрацьованість технологій РРД на висококиплячих компонентах (перша балістична ракета із застосуванням таких компонентів — Р-12 розробки ОКБ-586 — на той час ще не літала), технічні ризики при створенні автономної системи керування необхідної точності та завантаженість КБ роботами зі створення ракет Р-14 та Р-15. 17 грудня 1956 року вийшла постанова Ради міністрів СРСР «Про створення міжконтинентальної балістичної ракети Р-16 (8К64)», викликана гострою потребою виробництва МБР тривалого зберігання, попри негативне ставлення до них Сергія Корольова.
Роботи йшли прискореними темпами. Ескізний проєкт нової ракети був готовий у листопаді 1957 року. Для експертної оцінки проєкту створили спеціальну урядову комісію під керівництвом Мстислава Келдиша. У січні 1958 року комісія, відзначивши низку недоліків проєкту, доповіла уряду про можливість створення Р-16 із заявленими характеристиками. Роботи над ракетою продовжились. 28 серпня 1958 року вийшла постанова уряду № 1003—476, якою встановлювалися терміни основних етапів розробки МБР: початок льотно-конструкторських випробувань (ЛКВ) — червень 1961 року, початок випробувань з пристрілки — четвертий квартал 1962 року.
На початку 1959 року у зв'язку з розвитком подій навколо «» різко загострилася міжнародна обстановка. Керівництво країни вимагало прискорити створення ракет Р-14 та Р-16. За словами Михайла Янгеля, його викликали на доповідь Микиті Хрущову зі стану робіт за ракетами Р-14 та Р-16, а той, вислухавши його доповідь, сказав: «Це те, що нам потрібно. Якщо ракету Р-16 буде створено, оборона країни буде поставлена на міцну основу». 13 травня 1959 року вийшла постанова Радміну СРСР про передачу з КБ Янгеля усіх робіт з морської тематики до СКБ-385 Віктора Макєєва. Цією ж постановою скорочувалися терміни розробки Р-14 та Р-16. Для Р-16 початком ЛКВ встановлено четвертий квартал 1960 року, а організацію серійного виробництва ракет призначено на 1962 рік.
Технічні особливості старту Р-16 Під час передстартових операцій за командою керівника бойового розрахунку з бункера підключалися бортові та перемикалося споживання електроенергії з наземного на бортове електроживлення. Останньою з операцій була команда «Пуск», якою управління передавалося автономній . Ракета починала відпрацьовувати свою — послідовність команд системи керування, за якою прилади наземного обладнання та на борту ракети виконують свої дії при старті й в польоті. Основою автономної системи управління ракетою був програмний струморозподільник (ПСР) «А-120» — вал з кулачками, які при обертанні валу від крокового приводу замикали різні керівні електричні ланцюги механізмів і агрегатів ракети.
Однією з технічних проблем при використанні самозаймистих компонентів палива довготривалого зберігання була герметичність паливної системи на заправленій ракеті. Герметичність паливних баків і трубопроводів забезпечувалася цільнозварною конструкцією. У самому двигуні зробити це було важко. Тому вирішено відокремити внутрішні порожнини двигуна від трубопроводів спеціальними металевими мембранами. На вході до турбонасосних агрегатів (ТНА) двигунів встановлювалися , які проривалися під час передстартових операцій за командою з землі тиском порохових газів піропатрона на кільцевий ніж з двох половинЗа книгою «Історія КБ Південне», Глава 2, розділ «Трагедія 24 жовтня», режим прориву піромембран по команді із землі застосовувався лише при перших пусках, доки систему відпрацьовували. Пізніше почали застосовувати штатний режим — за командою від бортового ПСР.. Для запуску двигуна надходила команда ПСР на запуск піростартера двигуна, після чого вихлопними газами піростартера запускалася турбіна ТНА і, після включення електропневмоклапану, витіснення газом із системи високого тиску компонентів палива до газогенератора. Компоненти палива спалахували, двигун запускався і виходив на робочий режим.
Випробування Р-16 Для проведення льотних випробувань ракети на полігоні Тюратам (НДВП-5 МО, пізніше космодром «Байконур») виділено майданчики ОКБ-586 під будівництво нових споруд. На полігоні вже існувала розвинена інфраструктура для випробування ракет ОКБ-1 Сергія Корольова. Комплекс для Р-16 складався із трьох майданчиків. На майданчику № 41 знаходився стартовий комплекс із двома пусковими установками для ракет та підземний командний пункт. Поблизу будувався вимірювальний пункт. Майданчик № 42 складався з монтажно-випробувального корпусу та інших службових та допоміжних будівель та споруд, до яких входили приміщення для розміщення особового складу військових випробувачів, Держкомісії, технічного керівництва та випробувачів від промисловості. На майданчику № 43 побудовано житлову зону для розміщення військової обслуги та представників промисловості .
У серпні 1960 року почалися вогневі стендові випробування двигунів першого і другого ступенів Р-16 у Загорському НДІ-229. 26 вересня 1960 на полігон Тюратам прибула перша льотна ракета — виріб 8К64 № ЛД1-ЗТ. У вересні 1960 року затверджено склад Держкомісії з проведення льотних випробувань МБР Р-16. Головою комісії призначено заступника міністра оборони СРСР головнокомандувача РВСП Головного маршала артилерії Митрофана Недєліна, технічним керівником випробувань — Головного конструктора ОКБ-586 Михайла Янгеля.
За підготовкою ракети до пуску пильно спостерігали ЦК КПРС та вище керівництво країни. На полігон неодноразово дзвонили Микита Хрущов та Леонід Брежнєв. Великі досягнення в СРСР було заведено приурочувати до «червоних» дат календаря — у цьому випадку річниці Жовтневого перевороту. Роботи велися у дві зміни. Першу половину добм до пізнього вечора випробування очолював керівник випробувань інженер-підполковник Олександра Матренін, з військовими та спеціалістами з НДІ та ОКБ. Вночі заводські фахівці працювали під контролем військових представників. Після усунення численних зауважень, до 20 жовтня випробування завершили.
Вранці 21 жовтня ракету вивезено з монтажно-випробного комплексу та доставлено на 41-й майданчик. 21 та 22 жовтня проведено передбачені передстартовою підготовкою стикування головної частини, підйом та встановлення ракети на пусковий стіл, підключення комунікацій та випробування всіх систем. 23 жовтня ракету заправили компонентами палива та стиснутими газами. Рішенням Держкомісії старт призначили на 19:00 23 жовтня.
Система піромембран ще не була остаточно відпрацьована. При підриві виникав сильний удар, конструкція іноді втрачала герметичність. Виникали прокрапування, від яких могли спалахнути самозаймисті компоненти палива, їхню появу слід було контролювати вручну. Додатковою проблемою була складність контролю за спрацьовуванням піромембран. Під час підриву піропатрона розривався електричний ланцюг, проте продукти згоряння часто замикали ланцюги електричної схеми. Це призводило до помилкових сигналів про неспрацьовування піромембран, тому технічне керівництво вирішило контролювати прориви «на слух» — за звуком гідравлічного удару в момент прориву. Вирішено здійснювати прорив піромембран не бортовою системою керування, а з пульта в бункері керування. Підрив мембран здійснювався для кожного компонента палива окремо, і після контролю герметичності ухвалювалося продовження робот.
О 18:00 під час підготовки до пуску при подачі з пульта сигналу на прорив піромембран магістралі окислювача 2-го ступеня стався підрив піромембрани магістралей пального 1-го ступеня. Крім того, зафіксовано несанкціонований підрив піропатронів відсічних клапанів газогенератора 1-го блоку маршового двигуна 1-го ступеня.
Роботи зупинено до з'ясування причин. Як згадував К. Є. Хачатурян, провідний конструктор з електровипробувань: