Усть-Дунайське буджацьке козацьке військо (грудень 1806 — жовтень 1807) — допоміжне військове формування у складі Російської імператорської армії, утворене в Південній Бессарабії у містах Кілія і Галац (нині місто в Румунії) з козаків Задунайської Січі, Чорноморського козацького війська, українських і російських селян-утікачів та інших категорій населення Бессарабії, Молдови та Волощини. Створене царським урядом для участі в російсько-турецькій війні (1806—1812) і затверджене імператорським указом 20 лютого 1807.

Устрій війська був схожий на запорізький, але вся старшина на керівні посади призначалася російською владою. Передбачалося, що наявність такого війська похитне становище Задунайської Січі, козаки якої продовжували зберігати вірність турецькому султану.

Військо було розформоване в серпні—жовтні 1807 через масові втечі селян-кріпаків у Буджак з метою записатися до війська, що викликало занепокоєння місцевої російської влади і уряду.

Передісторія Ще перед війною ініціативу у сприянні переходу козаків з турецьких володінь проявляли градоначальник Одеси герцог Арман де Рішельє та військовий губернатор Херсонської губернії граф Луї де Ланжерон. Окрім задунайців, вони намагалися переманювати на службу імператору російських козаків-некрасівців, які теж жили у турецькому гирлі Дунаю, але ці козаки-старообрядці в передвоєнний час холодно ставилися до представників російської влади і навіть згодом спроба Ланжерона встановити нейтралітет з ними не була успішною. Невеликих успіхів у 1805—1806 досяг і Арман де Рішельє: в цей час лише 9 задунайців з сім'ями прибули з-за турецького кордону. Втім, російська агітація не була повністю провальною: серед задунайців окреслився розкол і з'явилася проросійська партія, яку намагався посилити герцог-градоначальник.

У листопаді 1806 російська армія перейшла кордон Османської імперії, яким тоді була річка Дністер, і захопила кілька турецьких фортець у міжріччі Дністра і Дунаю. В цей же час посилився давній конфлікт між задунайцями і некрасівцями — останні несподівано напали на Катерлезьку Січ і знищили її. Дослідник Анатолій Хромов вважає, що ці обставини підштовхнули багатьох задунайців до переходу на російський бік.

Формування перших добровольчих загонів У грудні 1806 представники російської влади (Рішельє, генерал , Ланжерон, генерал Сергій Тучков та ін.) продовжили засилати своїх агентів до задунайських козаків, обіцяючи їм за перехід на російську службу збереження козацьких привілеїв та землю на Кубані. А вже 10 грудня командуючий російської Молдавської армії Іван Міхельсон наказав сформувати перші волонтерські полки з місцевого населення міжріччя Дністра і Дунаю, куди мали зараховувати і козаків. Окремою постановою заборонялося приймати до війська втікачів-підданих Російської імперії, але її не можливо було виконати, оскільки походження особи встановлювалося свідченням інших людей, що дозволяло втікачам представлятися задунайцями. Рішельє записував до лав добровольців мало не всіх бажаючих, а той час як Ланжерон був противником такого підходу і критикував свого колегу, вказуючи, що контингент, який залучали до війська, перетворює його на «збіговисько негідників», яке буде нездатне до військової служби.

Ще у грудні із задунайців був утворений окремий загін добровольців чисельністю 60 вояків у складі кілікійського гарнізону полковника Єгора Ферстера. Наприкінці грудня прибули нові групи козаків-перебіжчиків і станом на 10 січня 1807 чисельність загону зросла до 250 піхотинців. Ініціативу Рішельє з переманювання задунайців помітив міністр внутрішніх справ Віктор Кочубей і запевнив герцога у підтримці уряду та запропонував збільшити грошову допомогу козакам, які прибували.

Утворення окремого козацького війська За ініціативи Армана де Рішельє 18 лютого 1806 видав маніфест від імені російського уряду, в якому проголошувалося створення Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. 20 лютого маніфест був затверджений імператором Олександром І.

Постанова імператора сприяла подальшому переходу задунайців на службу до російського царя: у лютому 1807 до Галацу прибули 13 козаків, протягом березня ще 168, в квітні — 54, травні — 69, червні — 26, липні — 12, серпні — 6. Всього ще прибуло 348 вояків. Олена Бачинська висуває версію, що перехід козаків міг бути спровокований негативним ставленням до них ізмаїльського Пеглевана-паші.

Внутрішній устрій За пропозицією герцога де Рішельє, зовні устрій новоствореного війська нагадував запорозький: на чолі був кошовий отаман та старшина з традиційним найменуванням посад. Військо поділялося на 40 куренів: 38 традиційних і двох нових — Болгарського і Сербського, на чолі яких стояли курінні отамани. Кошовий отаман та інша старшина отримали звичні регалії влади — пірнач і військову печатку, планувалося виготовлення прапору.

На відміну від Запорізької Січі, це військо повністю контролювалося російською владою і вся старшина на керівні посади в ньому призначалася російськими урядовцями. Нагляд за військом здійснював генерал-майор . Призначена старшина часто не мала нічого спільного з козацькою службою і відзначалася користолюбством, в якому були помічені навіть кошові отамани. Козаки часто скаржилися на хабарництво і зловживання старшини.

Станом на середину липня 1807 формування налічувало понад 2 тис. козаків. Згідно Списку Коша Усть-Дунайського буджацького війська станом на серпень 1807 військо мало 15 старшин, 13 значкових товаришів, 40 корінних отаманів, 748 козаків були піхотинцями (67 %), 120 були кінними (12 %) і 216 воювали у складі Дунайської військової флотилії (21 %).

Кошові отамани Підлесецький Іван Іванович, прем'єр-майор (лютий—липень 1807) — до призначення кошовим був єлисаветградським поміщиком, зневажав козаків і відзначився хабарництвом. Хома Бучинський (липень—жовтень 1807) — виходець з чиновничих кіл, провадив кріпосну політику і привласнював військові кошти.

Старшина Кузьма Бучинський — військовий писар; Роман Циганка — військовий осавул; Макар Образенко — полковий осавул; Роман Согутчевський — полковий осавул; Печений — полковий осавул; Ломака — полковий осавул; Григорій Краєвський — військовий старшина; Марк Твердохліб — полковий хорунжий; Йосип Губа — полковий хорунжий.

Значкові товариші Гаврило Вареник, Д. Добровольський, Ксавелій Чернявський та ін.

Хорунжі Трохим Гайдабура, Дмитро Половий, Іван Губа та ін.

Бойові дії Кілікійська група налічувало 700 козаків і діяла під керівництвом генерала Луї де Ланжерона, брала активну участь у воєнних діях проти турецького війська на Дунаї. Козаки несли розвідувальну і сторожову службу, здійснювали штурми турецьких укріплень на дунайських островах, перехоплювали ворожі кораблі на Дунаї, брали участь в , бойових операціях в Тулчі, Ісакчі (ці два міста нині в Румунії), десантній операції у Сулінському гирлі. Під проводом Трохима Гайдабури у лютому—березні 1807 козаки провели російську флотилію через Кілікійський рукав. Частина козаків була задіяна на роботах з ремонту військових кораблів. Луї де Ланжерон досить високо оцінював бойову міць їхнього підрозділу, командуючий 2-им армійським корпусом генерал неодноразово відзначав «відмінну, хоробру та мужню» службу козаків флотилії.

Галацька група діяла по річці Серет і в районі Браїлова (нині місто в Румунії). Козаки несли розвідувальну і форпостну службу, здійснювали рейди в турецький тил, але головним їхнім завданням було досягти знеохочення воювати 1,5 тис. задунайський козаків, які діяли у складі браїловського гарнізону під проводом кошового Гната Коваля. В цьому вони досягли певних успіхів — генерал Петро Колюбакін відзначав, що вісім днів підряд з Браїлова приходило до 50 козаків-перебіжчиків.

Скасування війська Поширення серед українського населення чуток про створення «нової Січі» сколихнуло селян-кріпаків і призвело до їх масової втечі на придунайські землі за «козацькою волею». Вже дійшло до збройних сутичок між втікачами і земською поліцією. Головним противником Усть-Дунайського війська став генерал-фельдмаршал і начальник ополчення південних губерній Олександр Прозоровський, який казав, що втікачі «бажають перейти в цю Нову Січ, щоб користуватися більшою волею і створити там збіговисько, подібне до того, що колись на Дніпрі було».

Ситуація почала викликати занепокоєння імператорського уряду і 20 липня 1807 Олександр I видав наказ припинити створення нових формувань Усть-Дунайського козацького війська. Олександр Прозоровський, який очолив Молдавську армію у серпні 1807, вимагав скасування Усть-Дунайського козацького війська. На місце розташування війська прибула спеціальна каральна експедиція на чолі з генералом Іваном Нікорицею для ліквідації війська; колишні задунайські і чорноморські козаки мали бути відправлені на Кубань, а селяни-втікачі арештовані для повернення їх власникам. Іван Нікориця, начальник Херсонської губернської рухомої міліції, 15 вересня доповів, що його підлеглими затримано усть-дунайців 1397 чоловіків, 778 жінок і 458 дітей з худобою і майном — всі вони і 155 козаків Дунайської флотилії мали бути відправлені в Одесу, але значна частина втекла за Дунай до запорожців або залишилася в Бессарабії.

Лише половина усть-дунайців (662 козаків) виконала розпорядження російської влади і переселилася на Кубань, інші втекли на Задунайську Січ, частина осіла в придунайських степах (останніх налічувалося 1300 осіб). Найбільшими поселеннями колишніх усть-дунайців стали села Дракуля та Акмангіт у Буджаку, де вони підмовлялися сплачувати податки і виконувати земські повинності. Окрім того, поселенцям довелося вести боротьбу проти намагання поміщиків забрати їхню землю.

Підсумки Створення Усть-Дунайського буджацького козацького війська не допомогло російській владі досягти поставленої мети і переманити більшість козаків Задунайської Січі та козаків-некрасівців на свій бік. Хоча задунайці у 1807—1814 продовжували переходити на російську службу, ці переходи стали менш активними. Під час управління Ланжероном Новоросійським генерал-губернаторством у 1815—1823 рр., останній обмежився збором оперативних даних і не намагався переманювати задунайських козаків.

У 1810-х з'являлися нові проєкти зі створення прикордонного козацького війська над Дунаєм, найвідоміший з них належав штабс-капітану Григорію Шостаку, але жоден з них не був реалізований через побоювання російської влади викликати активізацію селянського руху.

Під час нової російсько-турецької війни (1828—1829) царський уряд створив у Південній Бессарабії Дунайське козацьке військо, до якого долучилася частина колишніх усть-дунайців.

Примітки

Джерела

Довідники (автор статті Олена Бачинська)

Статті

Книжки

Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). — К.: Арій, 2016. — сс. 172—181, 238—257.