Американська окупа́ція Нікара́гуа () — збройний конфлікт, що тривав з 4 серпня 1912 року до 2 січня 1933 року на території Нікарагуа, який був частиною так званих «Бананових війн» — періоду з 1898 по 1934 рік, коли збройні сили США здійснювали вторгнення до різних країн Латинської Америки в період ведення Америкою політики великого кийка.
Офіційна окупація розпочалася 4 серпня 1912 року, хоча й до цього моменту США неодноразово вдавалися до військових дій на території Нікарагуа. Метою американських інтервенцій у Нікарагуа було недопущення будівництва Нікарагуанського каналу будь-якою іншою державою, окрім Сполучених Штатів Америки.
Згідно з договором Браяна — Чаморро 1916 року, Нікарагуа фактично опинилася в становищі, близькому до протекторату. Президент Герберт Гувер (1929—1933) виступав проти такого формату відносин. 2 січня 1933 року Гувер завершив американську інтервенцію і остаточно вивів свої війська з території Нікарагуа.
Напруженість між Сполученими Штатами та Нікарагуа Ще за часів президентства Теодора Рузвельта уряд США вирішив усунути від влади президента Нікарагуа Хосе Сантоса Селаю, представника Ліберально-конституційної партії. Селая — диктатор, схильний до корупції, але водночас і до реформ, — перебував при владі з 1890-х років. У цей період Велика Британія відмовилася від контролю над Москітовим берегом, який доти перебував під її захистом. У 1894 році за підтримки США Селаї вдалося повернути східне узбережжя під контроль держави та усунути британський вплив. Коли Рузвельт обійняв посаду президента США, відносини з Нікарагуа були добрими. У країні американців сприймали як визволителів від британського панування і туди масово прямували інвестори зі США. Уряд надавав їм пільги, сподіваючись, що вони сприятимуть розвитку національної економіки. За оцінками посла США в Нікарагуа та Коста-Риці, у 1894 році від 90 % до 95 % усіх іноземних інвестицій у Нікарагуа надходило зі Сполучених Штатів. Селая сподівався, що США збудують міжокеанський канал саме в Нікарагуа, однак рішення США будувати його в Панамі — поряд з іншими чинниками — призвело до погіршення двосторонніх відносин. Розчарований Селая став палким націоналістом, сповненим рішучості покласти край впливу США в регіоні. Вжиті ним заходи — зокрема підвищення податків для американських компаній і навіть вдавання до піратства — спонукали Вашингтон замислитися над діями проти нього. Для цього як Рузвельт, так і його наступник Тафт використовували різноманітні методи та інструменти: насамперед військово-морський флот, а також свій вплив у сусідніх країнах, як-от Коста-Рика, яку вони підбурювали до повалення нікарагуанського президента.
У протистоянні між нікарагуанськими лібералами та консерваторами уряд США відкрито став на бік останніх, попри оцінки, згідно з якими вони мали вп'ятеро меншу підтримку, ніж їхні суперники. Державний секретар Філандер Нокс прагнув отримати повноваження для втручання у справи регіону на власний розсуд — подібно до того, як США вже могли діяти на Кубі після іспансько-американської війни завдяки поправці Платта. Щойно обійнявши посаду, Нокс узявся за повалення режиму Селаї, використовуючи важелі впливу, що їх давали приватні американські інвестиції. Серед інших кроків, що погіршили відносини між Вашингтоном і Манагуа, було втручання США у справи Великої Британії з метою зірвати отримання позики, якої нікарагуанський уряд намагався домогтися там у 1908 році. Зростання напруженості протягом 1909 року спонукало уряд США почати розробку планів інтервенції в Нікарагуа. Вирішальну роль у цьому процесі відіграли офіцери військово-морського флоту, які ще з часів Рузвельта діяли автономно, розпалюючи невдоволення Селаєю та готуючи змову з метою його повалення. Осередок опозиції до президента знаходився в регіоні, що носив його ім'я; цей край був населений переважно індіанцями міскіто, які мали слабкі зв'язки з рештою країни та були невдоволені втратою автономії, якою користувалися за часів британського панування. Запровадження президентом певних монополій без урахування інтересів регіону посилило його непопулярність серед місцевого населення. У 1899 році цей регіон став колискою повстання під проводом Хуана Пабло Реєса, яке підтримували американські резиденти, але яке було придушене 27 лютого. Це було одне з кількох повстань, які Селая легко придушив. Після цього відносини зі Сполученими Штатами — які, на думку Селаї, стояли за невдалим заколотом — продовжували погіршуватися, а сам президент посилив дискримінаційні торговельні заходи щодо невдоволеного регіону. На початку 1909 року, у відповідь на спроби Селаї об'єднати регіон на свою користь (зокрема, його намір повалити уряд Сальвадору), військові кораблі Мексики та США патрулювали тихоокеанське узбережжя Центральної Америки, щоб запобігти можливим військовим експедиціям Селаї.
Головною причиною тертя між Селаєю та американськими інвесторами стало надання ним компанії Bluefields Steamship Company — у якій компанія United Fruit (що, попри свій регіональний вплив, відігравала лише другорядну роль у торгівлі бананами в Нікарагуа, володіла 51 % акцій) — монополії на перевезення бананів річкою Ескондідо, де були зосереджені плантації. Ця монополія розорила власників плантацій, які були конкурентами United Fruit, і налаштувала їх проти Селаї; сам же президент отримав десять тисяч доларів за концесію на перевезення на додачу до п'ятнадцяти тисяч, які компанія сплатила державі. Коли власники плантацій — чотириста з яких об'єдналися в асоціацію для переговорів із Bluefields Steamship Company — розпочали бурхливі протести, Селая оголосив у «банановому регіоні» стан облоги. Bluefields Steamship Company відмовилася вести переговори з власниками плантацій, які оголосили їй бойкот, і обидві сторони звернулися до уряду США з проханням про втручання. Уряд США направив у цей район крейсер «Такома». Конфлікт між власниками плантацій і Bluefields Steamship Company згодом вплинув на перебіг повстання проти Селаї: якщо перші здебільшого виступили проти президента, то друга підтримала його.
Повстання Мени (1912) Адміністрація Естради дозволила президенту Вільяму Говарду Тафту та державному секретарю Філандеру К. Ноксу застосувати політику «дипломатії долара» (або принцип «долари замість куль»). Її метою було підірвати фінансові позиції європейських держав у регіоні — що загрожувало американським планам будівництва каналу через перешийок, — а також захистити приватні інвестиції США в освоєння природних ресурсів Нікарагуа. Ця політика відкрила шлях для надання американськими банками позик уряду Нікарагуа, забезпечивши тим самим контроль США над фінансами країни.
До 1912 року політичний конфлікт між ліберальним і консервативним таборами в Нікарагуа загострився настільки, що під загрозою опинилися американські інвестиції, здійснені в межах «дипломатії долара» президента Тафта (зокрема значні позики, надані хиткому коаліційному уряду консервативного президента Хуана Хосе Естради). Військовий міністр генерал Луїс Мена змусив Естраду піти у відставку. Його наступником став віцепрезидент — консерватор Адольфо Діас.
Зв'язок Діаса зі Сполученими Штатами призвів до падіння його популярності в Нікарагуа. У лавах нікарагуанських військових, зокрема серед військового міністра Луїса Мени, посилилися націоналістичні настрої. Мені вдалося заручитися підтримкою Національної асамблеї, звинувативши Діаса в тому, що той «продав країну нью-йоркським банкірам». Коли опозиційна діяльність Мени переросла у відкрите повстання, Діас звернувся по допомогу до уряду США. Нокс закликав президента Тафта до військового втручання, стверджуючи, що під загрозою опинилася нікарагуанська залізниця між містами Корінто та Гранада, що суперечило інтересам США.
У середині 1912 року Мена переконав Національні збори Нікарагуа затвердити його наступником Діаса після завершення президентського терміну останнього у 1913 році. Коли Сполучені Штати відмовилися визнати це рішення зборів, Мена підняв повстання проти уряду Діаса. На допомогу Мені, чий штаб розташовувався в Гранаді, швидко прийшли сили під командуванням ліберального генерала Бенхаміна Селедона, який мав опорний пункт у місті Масая.
Покладаючись на традиційну підтримку з боку уряду США, яку отримувало нікарагуанське консервативне угруповання, Діас заявив, що не може гарантувати безпеку громадян і власності США в Нікарагуа, і попросив про американське втручання. У перші два тижні серпня 1912 року Мена та його сили захопили пароплави на озерах Манагуа й Нікарагуа, що належали залізничній компанії під управлінням американського капіталу. Повстанці атакували столицю, місто Манагуа, піддавши його чотиригодинному обстрілу. Посланник США Джордж Ветцель надіслав до Вашингтона телеграму з проханням направити американські війська для охорони дипломатичного представництва США.
На момент початку революції канонерський човен Тихоокеанського флоту США «Аннаполіс» здійснював планове патрулювання біля західного узбережжя Нікарагуа. Влітку 1912 року на борту «Аннаполіса» прибули 100 американських морських піхотинців. Згодом із Панами повернувся Смедлі Батлер із загоном із 350 морських піхотинців. Командувачем американських сил став адмірал Вільям Генрі Гадсон Сазерленд; до нього приєдналися полковник Джозеф Генрі Пендлтон і ще 750 морських піхотинців. Головним завданням було забезпечення безпеки залізниці на ділянці від Корінто до Манагуа.
Окупація
Вторгнення 1912 року 4 серпня за рекомендацією президента Нікарагуа з борту канонерського човна «Аннаполіс» до столиці країни, Манагуа, було відряджено десантний загін зі 100 моряків для захисту американських громадян та охорони дипломатичного представництва США під час повстання. На східному узбережжі Нікарагуа крейсер «Такома» зі складу Північноатлантичного флоту США отримав наказ прямувати до міста Блуфілдс; він прибув туди 6 серпня та висадив загін із 50 осіб для захисту життів і майна американців. 15 серпня 1912 року загін із 350 морських піхотинців США, що прибув із зони Панамського каналу на вугільному транспорті «Джастін», висадився в Манагуа для посилення охорони дипломатичного представництва. У цей період — з кінця серпня до вересня 1912 року — до нікарагуанського порту Корінто під командуванням контрадмірала Вільяма Сазерленда прибули крейсер «Денвер» та ще сім кораблів Тихоокеанського флоту.
Крейсер «Денвер» прибув до Корінто 27 серпня 1912 року, маючи на борту 350 моряків і морських піхотинців. Пріоритетним завданням адмірала Сазерленда було відновлення та забезпечення безпеки порушеного залізничного й телеграфного сполучення між головним портом Корінто та Манагуа, розташованим за 110 кілометрів на південний схід.
29 серпня 1912 року десантний загін зі 120 осіб із крейсера «Денвер» висадився в Корінто для охорони залізничної лінії, що пролягала від Корінто до Манагуа, а далі на південь — до міста Гранада на північному березі озера Нікарагуа. Цей десантний загін повернувся на борт корабля 24 та 25 жовтня 1912 року. У період із 30 серпня по 6 вересня та з 11 по 27 вересня 1912 року з крейсера «Денвер» у Сан-Хуан-дель-Сур (на південному краї Нікарагуанського перешийка) було висаджено групу у складі одного офіцера та 24 матросів для охорони кабельної станції, митниці та американських інтересів. «Денвер» залишався в Сан-Хуан-дель-Сур, забезпечуючи ретрансляцію радіоповідомлень між іншими кораблями ВМС і Вашингтоном, аж доки 30 вересня не вирушив для виконання патрульних завдань.