Остарбайтери ( — «східні робітники») — німецький термін для означення людей, вивезених нацистами зі східних окупованих територій, переважно з Райхскомісаріату Україна, протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини. Упродовж Другої світової війни на території нацистської Німеччини, її союзників та на окупованих Райхом землях працювало близько 13,5 млн чоловіків, жінок і дітей із 26 країн Європи. З них 4,5 млн були військовополоненими та 8,5 млн становили цивільні робітники й в'язні концентраційних таборів. Націонал-соціалістичне «використання іноземців» в 1939—1945 роках стало найбільшим в історії, з часів рабства, масовим застосуванням іноземців в економіці окремої держави. Жителі окупованих територій Радянського Союзу становили найбільшу групу цих примусових робітників. Наприкінці вересня 1944 р. в німецькій економіці працювало 7,9 млн іноземних цивільних та військовополонених, з яких майже 2,8 млн були доставлені з СРСР. Більше половини цієї робочої сили вивезли з України. Згідно з повоєнними підрахунками з сучасної території України було вивезено понад 2 млн робітників на примусову роботу до Третього райху. Але не всіх їх можна назвати остабайтерами. Робітники із Західної України (дистрикту Галичина), а також Західної Білорусі, Балтійських країн перебували в Райху в іншому політичному статусі.
Термінологія
Згідно офіційних німецьких записів, наприкінці літа 1944 року налічувалось близько 7,6 мільйона іноземних робітників та військовополонених на території «Великого німецького рейху», які здебільшого були привезені туди силою. Таким чином, вони представляють приблизно чверть усіх зареєстрованих працівників у всій економіці Німецького Рейху на той час.
Була створена класова система серед привезених до Німеччини іноземних робітників (Fremdarbeiter). Багатошарова система базувалася на шарах національних ієрархій. Gastarbeitnehmer, так звані «гостьові працівники» з германських країн, Скандинавії та Італії, мали найвищий статус. До складу Zwangsarbeiter (примусових робітників) входили Militärinternierte (військові інтерновані), військовополонені, Zivilarbeiter (цивільні робітники); і насамперед польські в'язні із Генеральної губернії. Вони отримували знижену заробітну плату та продовольчі пайки, не могли користуватися громадськими приміщеннями (наприклад, громадським транспортом, ресторанами чи церквами), їм було заборонено мати певні предмети, а деякі з них (поляки) повинні були носити знак «P» прикріплений до їхнього одягу. Остарбайтерами були робітники, насамперед із Рейхскомісаріату Україна. Вони були позначені значком «OST» (Схід) (у червні 1944 їх було замінено на національні відзнаки — для українців — тризуб) і утримувались в суворіших умовах, ніж цивільні робітники. Вони були змушені жити в спеціальних таборах, які були обгороджені колючим дротом і охоронялись, і часто піддавалися свавіллю з боку гестапо та охорони промислових заводів. Наприкінці війни 5,5 млн остарбайтерів було репатріовано до СРСР.
Історія
До початку німецько-радянської війни нацистське керівництво не планувало використовувати в промисловості своєї країни робочу силу з окупованих територій СРСР (зокрема, й з України). Навпаки, розроблялися схеми масової дискримінації та депортації мільйонів місцевих мешканців (генеральний план «Ост») та німецької колонізації захоплених радянських земель. Зрив планів «блискавичної війни» змусили Адольфа Гітлера частково змінити свої екстермінаційні плани й піти на використання трудових ресурсів із окупованих східних територій. Спершу нацистські посадовці та підприємці розраховували на кількамільйонну армію радянських військовополонених. Однак до кінця 1941-го із 3,5 мільйонів червоноармійців, які потрапили в полон, внаслідок нацистської політики геноциду 57 відсотків бранців не пережило голодну зиму 1941/1942-го. Відтак на захоплених територіях СРСР, на відміну від Польщі, основні зусилля були спрямовані на вербування цивільних робітників.
1939—1941 Перші українці опинилися на німецькій примусовій роботі ще влітку 1939. Це були мешканці окупованого угорськими військами Закарпаття, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939 потрапили до Рейху галичани — військовослужбовці польської армії, які виявилися в полоні й з часом були переведені до розряду цивільних робітників.
Наступними на початку вересня 1939-го потрапили до Німеччини українці з Галичани та Холмщини — військовослужбовці польської армії, які опинилися у німецькому полоні і з часом були переведені у розряд цивільних робітників. Із вересня 1940-го українці прибували працювати до Райху в числі військовополонених і цивільних робітників із Франції, яка була одним із центрів міжвоєнної трудової імміграції із Західної України. Перші цивільні робітники з дистрикту «Галичина» почали добровільно виїжджати до Німеччини влітку 1941 року.
1941 — Німецько-радянська війна
Залучення цивільного населення із територій, захоплених за Бугом, Дніпром, Доном чи Окою, для робіт у рейху не передбачалось. Прагнучи не допустити серйозного провалу в економіці, котрій належало забезпечити усі мілітаристські потреби на майбутньому Східному фронті, правителі Німеччини вжили драконівських заходів.
Частково ліквідація нестачі працюючих покладалась на використання так званих «сільських помічників» - узаконене відпрацювання в селі протягом року випускників середніх шкіл та гімназій, мобілізації на посівну та жнива навіть учнів молодших класів. Проте основний тягар мав лягти на трудові ресурси окупованих європейських країн.
Так, до травня 1941 року до рейху було вивезено близько трьох мільйонів іноземних робітників. Однак у тому ж місяці гітлерівський режим, який готувався напасти на СРСР, мобілізував в армію ще близько двох мільйонів німців, у тому числі 679 тис. робітників галузей промисловості.
Зрив «блискавичної війни» восени 1941, необхідність проводити позиційні бойові дії та мобілізовувати все більше німецьких селян і робітників до армії змусили Гітлера частково змінити свої екстермінаційні плани й піти на використання трудових ресурсів з окупованих східних територій в економічних інтересах Третього Рейху.
Основними постачальниками робочих рук залишалися окуповані західні країни (у Франції, наприклад, навіть була створена служба обов’язкової праці), але погляди економічних органів Третьої імперії не забарилися зупинитися на неосвоєному ще багатстві - робочій силі, котрою були наші співвітчизники, що опинилися на тимчасово захопленій ворогом території, а також десятки тисяч радянських військовополонених.
Спершу зацікавленість з боку гітлерівських окупантів була проявлена саме до полонених. Вже в липні - серпні 1941 року керівництво Об’єднаного командування вермахту (ОКВ) розглядало можливість використання їх не тільки в зоні дії наступаючих армій, як практикувалось до цього, але й на роботах у самому рейху.
Вкрай знесилені, виснажені, вони не могли, та й не бажали, трудитися ефективно, незважаючи на постійну загрозу смерті, котра не щадно косила їхні ряди, повноцінно замінити вибулих на фронт німецьких робітників. Тому досить швидко (а практично одночасно) прийшла черга широкого залучення до примусових робіт цивільного населення - допустити, щоб «пропадало» даремно стільки робочої сили практичні німці просто не могли.
У серпні 1941 року з’явилося розпорядження А. Розенберга про обов’язкову працю в окупованих східних областях. Про вивезення «робітників зі Сходу» як про практично вирішену справу в нацистському рейху заговорили в кінці вересня 1941 року.
Восени 1941 року органи трудової повинності почали створювати, зокрема, на території рейхскомісаріату «Україна», так звані вербувальні комісії. На перших порах їх цікавили лише кваліфіковані робітники для роботи на шахтах та підприємствах Рурського басейну, в деяких інших галузях господарства. Однак невдовзі нацистське керівництво утвердилось в думці, що «російська» робоча сила може бути використана в господарстві нової імперії значно ширше.
Вирішальною у цьому плані стала нарада, що відбулася 7 листопада 1941 р. в Берліні. Виступаючи на ній, надзвичайний уповноважений по здійсненню так званого 4-річного плану загарбання східних територій рейхсмаршал Г. Герінг розпорядився вважати питання використання робочих рук зі Сходу в самому рейху остаточно вирішеним: «Російські робітники довели свою працездатність під час будівництва гігантської російської промисловості, тому ця працездатність має бути використана в ім’я імперії...»
10 січня 1942 року директивою А. Гітлера «Озброєння 1942» офіційно було закріплено перехід від концепції «бліцкрігу» до концепції тривалої війни на виснаження.
Масовий же набір цивільної робочої сили на Сході почався після появи нового циркуляра А. Розенберга, датованого 6 березнем 1942 року. У ньому безапеляційно вимагалося направити до Німеччини 627 тис. «східних робітників». За уточненням рейхсмаршапа Г Герінга, з рейхскомісаріату «Україна» мало прибути 237 тис. робітників і 290 тис. сільськогосподарських працівників. Тобто 84 відсотки від запланованої кількості. Набір робітників зі Сходу намічався проводитись на добровільних засадах, але якщо визначена цифра не була б досягнута, він мав здійснюватись насильно. Формально з цього часу, а фактично з перших днів встановлення нацистського окупаційного режиму, населення України стало об’єктом насильницької експлуатації. Керівництво рейху до останнього дня окупації розглядало його як потенційний резервуар робочої сили.
Переважна більшість робітників з України була доставлена в Райх із окупованих центральних та східних областей внаслідок жорстокого примусу впродовж 1942—1944 років.
За 1941-44 загальна кількість остарбайтерів становила 2,8 млн чол., у тому числі 2,2 млн українців. Більшість остарбайтерів працювали на приватних підприємствах. Продуктивність остарбайтерів була досить високою і становила серед чоловіків 60-80 % у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок — 90-100 %. У Німеччині остарбайтери жили в спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. Заробітна плата становила 30 % платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла. За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або ув'язненням у концтаборі.
1945 Після завершення бойових дій у Європі 1945 більшість примусових робітників зі Сходу деякий час перебували в таборах переміщених осіб у Західній Німеччині. Згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції, ухваленими на Ялтинській та Потсдамській конференціях у 1945, повернення (репатріацію) до СРСР було оголошено обов'язковим для всіх громадян, які до 1939 мешкали в Радянському Союзі. Більшість остарбайтерів після закінчення війни була насильно репатрійована. Були проведені масштабні депортації цих людей з місць їх постійного проживання у віддалені райони СРСР. Багато репатріантів були репресовані за звинуваченнями в колабораціонізмі та зраді Батьківщині.
Умови Основні положення стосовно використання праці східних робітників були викладені в так званих Указах про остарбайтерів, які підготувала спеціальна комісія РСХА і підписав Генріх Гіммлер 20 лютого 1942. Вони передбачали контроль над їхньою працею, пересуванням, дозвіллям і навіть статевим життям. Остарбайтерів утримували в спеціальних таборах під суворою охороною. На виробництві ізолювали від німців і решти іноземних робітників, видавали кошти, що становили половину, а то й третину зарплати німця, з яких до того ж вираховували гроші на їх утримання. Норми харчування були найнижчими серед решти категорій іноземних робітників у Німеччині. Штрафні санкції за трудові та політичні провини включали широкий спектр заходів від тілесних покарань до відправлення на кілька тижнів до штрафного чи концентраційного табору. За сексуальні контакти остарбайтера з німкенею — смертна кара для чоловіка і концтабір для жінки.
Вербування та викрадення людей