Руси́нська мо́ва або руси́нський говір — умовна назва сукупності різноманітних східнослов'янських діалектних і мовно-літературних утворень, деякі з яких розглядають як західні говори української мови,Роман Лозинський. Мовна ситуація в Україні (суспільно-географічний погляд). — Львів: Національний університет Франка, 2008. — 502 с.: 277. — ISBN 978-966-613-634-6.Чучка, Павло Русинська мова // Українська мова. Енциклопедія. С. 424Любомир Белей. [Мовне очуднення як інструмент маніпулятивного творення «русинської» мови] // Мовознавство. № 3 (2016). С. 19-31George Y. Shevelov, "Ukrainian, " The Slavonic Languages, ed. Bernard Comrie and Greville G. Corbett (1993, Routledge). — P. 947—998. а деякі мовознавці та представники етнічно-політичної групи карпаторусинів вважають окремою мовою. У різних варіантах мова поширена у Словаччині, Польщі, в деяких районах Угорщини та Румунії, а також в історичних областях Бачка і Срем на теренах Воєводини (Сербія) і Славонії (Хорватія). Серед нащадків русинських емігрантів у США і Канаді через асиміляцію вона збереглася вкрай слабо.Bernard Comrie, "Slavic Languages, " International Encyclopedia of Linguistics (1992), Oxford, Vol. 3, pp. 452—456. Ethnologue, 16th edition Загалом, за даними статистичних інституцій країн, де поширена русинська мова, всього нею говорять близько 70 тисяч осіб.
Питання її статусу як окремої мови чи говору української мови значною мірою обумовлене політичними, історичними та культурними чинниками.Любомир Белей. «Русинська» мова на теренах Центральної Европи. / Народна творчість та етнологія. Folk art Etnology. № 1, 2018 (371) січень-лютий . — С. 5-13. Серед мовознавців дотепер тривають суперечки навколо того, чи вона є сукупністю діалектів карпатської групи української мови,Чучка П. П. Русинська мова . George Y. Shevelov, "Ukrainian, " The Slavonic Languages, ed. Bernard Comrie and Greville G. Corbett (1993, Routledge), pp. 947–998. чи окремою східнослов'янською мовою.Bernard Comrie, "Slavic Languages, " International Encyclopedia of Linguistics (1992, Oxford, Vol 3, pp. 452—456Русинська нація? // Україна. Процеси націотворення / Упорядник Андреас Каппелер. Перекладачі Софія Матіяш та Юрій Дуркот. Науковий редактор Володимир Маслійчук. — К. : К. І. С., 2011. — С. 265. Низка дослідників характеризують спроби витворення окремішньої русинської мови як результат політично вмотивованих зусиль карпаторусинських активістів, спрямованих на дезінтеграцію українського етномовного простору.Юрса Л. В. Ідентифікація бачвансько-сримського варіанта української мови / Л. В. Юрса // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Філологічна. — 2015. — Вип. 58. — С. 290.Любомир Белей. «Русинський» сепаратизм. Націєтворення in vitro. — К. : Темпора, 2017. — 392 с.Німчук В. В. «Кодифікувати» нові літературні мови? Зберегти й захистити українські говори! // Українська мова, 2013, № 3(47) . — С. 1—26. ISSN 1682-3540 За словами українського мовознавця Ярослава Дашкевича, немає об'єктивних умов для виникнення нової «русинської літературної мови», навіть у вигляді слов'янської мікромови.Дашкевич Я. Етнічні псевдоменшини в Україні. // Етнічні меншини східної та центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку. — К. : Інтел, 1994. — С. 32-42. Натомість вчений Пол Роберт Магочі вважає, що русинська мова та самі русини, які мають власну історію та культуру, є окремими від української мови та й взагалі українського етносу.
В Україні вона не має офіційного статусу; натомість у Словаччині, Польщі та Сербії вона визнана регіональною або мовою національної меншини.
За словами директора Інституту української мови проф. Павла Гриценка, русинська мова є штучно створеною на українських етнічних землях, штучно видозміненою; також її активно використовувала радянська влада заради дискредитації української мови.
Питання статусу Хоча русинська мова й має власний код серії міжнародних стандартів ISO 639-3 (rue), деякі мовознавці не вирізняють її як окрему східнослов'янську мову.
Низка українських дослідників характеризують спроби витворення русинського діалекту в окремішню «русинську мову» як політично вмотивовані зусилля російських спецслужб та частини русинської діаспори задля «дезінтегрування українського етномовного простору».
Статус русинського діалекту обумовлений політичними та культурними чинниками. Наразі русинський діалект визнаний офіційною регіональною або мовою національної меншини в Чехії, Угорщині, Польщі, Сербії та Словаччині. У Хорватії та Україні не має офіційного статусу.
Регіональні варіанти Виокремлюють 4 регіональні варіанти, три з яких — бачвансько-сремський або паннонсько-русинський, лемківсько-пряшівський або шарисько-пряшівський та лемківсько-горлицький — кодифікували у 1923, 1995 і 2000 роках відповідно. Некодифікована «підкарпаторусинська» мова, яку карпаторусинські організації також вважають одним із регіональних варіантів, розглядається абсолютною більшістю лінгвістів як масив українських говірок Закарпатської області. За даними переписів загальна кількість осіб, які зазначили русинську мову рідною, становить близько 60 000 осіб. Водночас представники карпаторусинських організацій нерідко завищують як кількість самих карпаторусинів, так і носіїв мови до 600 тисяч, відносячи до складу даної етнічної групи й українське населення Закарпаття. Також існує некодифікований, але розповсюджений як розмовний на сході Словаччини сотацький діалект, фактично перехідний між словацькими та українськими діалектами.
Карпаторусинські діалекти на тлі загальноукраїнських та західноукраїнських особливостей мають власні специфічні риси. Зокрема, це наявність в її складі значної кількості запозичень з угорської, польської та словацької мов, що обумовлене тривалими історичними контактами носіїв. Бачвансько-русинська мікромова, поширена в Сербії і Хорватії, генетично належить до словацького мовного масиву, проте із сильним субстратним і адстратним впливом східнослов'янських діалектів. Для сучасної русинської мови в усіх регіонах її поширення використовується кириличне письмо, проте у Східній Словаччині і в деяких емігрантських виданнях язичієм у США робились спроби застосувати й адаптовану латиницюДуличенко А. Д. Малые славянские литературные языки. — : Academia, 2005. — С. 598—599. — ISBN 5-87444-216-2. .
Історичне становище
Писемні пам'ятки свідчать, що жителі Закарпаття здавна користувалися руською (українською) народно-розмовною бесідою. Прикладом може слугувати уривок літопису села Гукливе на Верховині:
Перші літературні твори у цьому регіоні з'явилися в XVII — на початку XVIII століття і були, як правило, релігійного характеру. В їх розвитку важливу роль відіграв протестантський вплив, а саме спроба перекласти Біблію на мови, якими користувався простий народ. З метою зміцнення нової релігії, перший єпископ Підкарпатської Русі Йозеф де Камілліс у 1698 році опублікував Катехізис, на рік пізніше — Абетку для дітей. Обидва твори були написані простою мовою, зрозумілою більшості мешканцям Закарпаття.
Проте в другій половині XIX століття частина закарпатської інтелігенції під впливом русофільських ідей почала вживати як літературну російську мову. Дотримуючись думки про те, що вона повинна стати загальнослов'янською, окремі закарпатські діячі намагались зробити її мовою також і галицьких та закарпатських українців, активно впроваджуючи в школи, літературу, культурне життя регіону. Представники цього напрямку переймали також назви «русский народ», «русский язык» для означення мешканців і мови українського Закарпаття.
Самі закарпатці у XIX ст. визначали свою мову як частину руської / української мови. Наприклад, М. Лучкай у латиномовній «Граматиці…»Повна назва: «Grammatica slavo-ruthena: seu vetero-slavicae, et actu in montibus Carpathicis parvo-Russicae, ceu dialecti vigentis lingvae» (тобто «Граматика слов'яно-руська: або старослов'янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом»), опублікованій у 1830 р., таким чином визначає межі поширення мови, якою говорять закарпатці (називаючи її паралельно «lingua ruthenica» та «lingua ruthena» — руська мова, «lingua parvo-russica» — малоросійська мова)М. Лучкай у своїй «Граматиці слов'яно-руській» описав не розмовну українську мову, а староукраїнську писемну у закарпатському варіанті. Серед прикладів мови є приклади живого мовлення XIX ст. різних закарпатських говорів.:
На стор. VIII визначаються межі поширення «руської або карпато-руської мови» («ruthenica, aut карпато-рускаѧ») — «крім Малоросії, Польщі, ще в Галичині, на Волині, на Буковині, і звідси через південний бік карпатських гір, або верхню Угорщину, по Спиш, нею говорить кожен у мукачівському та пряшівському єпископстві, у частині єпархії Орадя-Маре до пів мільйона осіб»«Граматика слов'яно-руська: або старослов'янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом» М. Лучкай, 1830 р., оцифрована копія з «New York Public Library».
Після Жовтневого перевороту русофільські позиції залишлись підтримувати російські емігранти і місцеві москвофіли, що згуртувались навколо «Русской народной партии», що була філією чеської партії народних демократів, «Союза русских учителей на Словакии», Товариство ім. Духновича та ряду деяких інших організацій.
Після приєднання Закарпаття до Чехословацької республіки серед інтелігенції знову постало питання літературної мови для населення краю. Оскільки аж до Першої світової війни тут не існувало єдиного варіанту, закарпатські діячі не мали єдиного погляду на літературну мову Закарпаття. Саме тоді в їхніх колах виокремилися три мовно-національні орієнтації: російська, українська і місцева карпаторусинська, що сповідувала окремішність населення регіону і притаманність йому відмінної від інших східнослов'янських мов русинської мови.
Офіційне визначення
Історичні спроби кодифікації Наприкінці 19 ст. серед тих, хто не був згодний з ідеєю підпорядкування русинської норми загальноукраїнським нормам, панували дві протилежні тенденції. Одна з них була русифікаторською; її прихильники підтримували «язичіє», літературно-граматичну норму, націлену на максимальне зближення з російською мовою (О. Духнович, Є. Сабов — останній у 1920-ті роки видав граматику, яка була практично граматикою російської мови з дуже невеликим включенням карпатських слів). Інші (Г. Костельник, І. Гарайда) пропонували граматику та словники на базі місцевих діалектів. Ці тенденції збереглися і в період між двома світовими війнами, проте існували і спроби зблизити русинські діалекти з українським мовним стандартом (І. Панькевич).
Кодифікація трьох русинських мов Сучасне використання кодифікованих діалектів (лемківської мови у Польщі, русинської мови на Пряшівщині, намагання використовувати русинську мову на Закарпатті) замість літературної української пояснюється як політичними чинниками (відсутність культурних зв'язків з Україною, відсутність державної політики України щодо українсько-русинського населення Польщі, Словаччини, Румунії, відповідна державна політика інших країн, направлена на послаблення українського етносу), так і відродженням старої політичної ідеї початку XX ст. про існування русинів як окремого від українців народу — після того, як населення Східної Галичини у 30-х рр. XX ст. змінило етнонім «русин» на «українець», русинами продовжувало називати себе лише населення окраїнних українських територій, які згодом не увійшли до української держави. У Закарпатті із загальної кількості населення 1,255 млн осіб (українців — 1,010 млн осіб) русинами продовжують називати себе 10,1 тис. осібПро кількість та склад населення Закарпатської області за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року . .