Скудерія Феррарі () — італійська команда, яка являє собою підрозділ автомобільної компанії Феррарі (), що займається автомобільними перегонами. Хоча цей підрозділ продовжує займатися перегоновою діяльністю численних клієнтів Феррарі і приватних команд, його основні зусилля та фінансові ресурси зосереджені на команді Формули-1, Scuderia Ferrari.
Команда є учасником чемпіонату Формули-1 з 1950 року. Досі вона є найстарішою і найуспішнішою командою в чемпіонаті. Численних італійських вболівальників команди часто називають «тіфозі» (). Scuderia Ferrari перекладається з італійської як «Конюшня Феррарі», скудеріями також іноді називають і інші команди Формули-1.
Логотип команди У день своєї першої перемоги (17 червня 1923 року — «Circuito di Savio», або «Кільце Савіо»), увечері, коли Феррарі готувався відплисти додому в Модену, його несподівано представили графу Енріко Баракка — батькові знаменитого аса Першої Світової війни, у чиїй ескадрильї служив брат Феррарі — Діно.
«Після того як знайомство відбулося, — писав Феррарі, — відбувалися й інші зустрічі з сімейством Баракки. У цьому домі я познайомився з матір'ю льотчика — графинею Паоліною. Одного разу вона мені сказала: „Феррарі, продемонструйте на своїй машині гарцюючого коня, який був намальований на борту літака мого сина. Його емблема принесе вам удачу“. У мене досі зберігається фотографія льотчика, де на звороті є свого роду дарча: його батьки написали, що передають емблему сина мені. Кінь залишився у первинному варіанті — чорним, — я лише додав жовтий фон, оскільки жовтий колір — це колір Модени».
Однак дехто вважає, що чорний кінь — це зовсім не особистий знак Баракки, а знак всієї ескадрильї 912, а отже, батьки пілота передати цей знак Феррарі не могли. Інші заявляють, що чорний гарцюючий кінь є гербом міста Штутґард, який Баракка вирізав із полотна, яке обтягувало фюзеляж збитого ним німецького літака, і наліпив на борт свого аероплана — такого роду пам'ятними сувенірами обзаводилися пілоти обох воюючих сторін. Цікавий той факт, що Баракка і справді збив німецького Albatros'а, пілот якого був родом зі Штутґарта.
Сам Феррарі до 1932 року цю емблему з конем не використовував, що свого часу давало привід засумніватися в правдивості історії про розмову з графинею, але вся справа була в тому, що до 1930 року в нього не було своєї команди, а отже, ця емблема не могла тоді знайти практичного застосування.
Зображення гарцюючого жеребця на жовтому геральдичному щиті було нанесено на бічні площини кабіни Ferrari вперше в 1952 році з подачі тодішнього спортивного менеджера «Скудерії» Нелло Уґоліно — до того року символ розміщували тільки на капоті.
Історія
1929—1950 Команда Феррарі заснована Енцо Феррарі в 1929 році як спонсор для гонщиків-любителів у різних перегонах, хоча сам Феррарі брав участь у перегонах на машинах Фіат і до цієї дати. Ідея виникла 16 листопада за вечерею в Болоньї, де Феррарі звернувся за фінансовою допомогою до Ауґусто і Альфредо Каніато, спадкоємців текстильного виробництва, і заможного гонщика-любителя Маріо Тадіні. Потім він зібрав команду, яка на своєму піку включала більше сорока пілотів, більшість з них виступали на машинах «Альфа Ромео». Сам Енцо продовжував брати участь у перегонах до народження першого сина Діно в 1932 році.
Феррарі керував багатьма досвідченими пілотами (особливо Таціо Нуволарі, Джузеппе Кампарі, Акіл Варці та Луї Широн) і декількома талановитими новачками (такими як Тандіні, Гай Молл, Карло Пінтакудо і Антоніо Брівіо) зі своєї штаб-квартири в Модені до 1938 року, коли він став керуючим гоночним підрозділом компанії Альфа Ромео — Alfa Corse. В 1939 році він пішов з Альфа Ромео, дізнавшись про намір компанії викупити його частку і поглинути команду. Його компанія стала називатися Auto Avio Costruzioni Ferrari, вона виробляла верстати в очікуванні закінчення чотирирічного заборони на участь у змаганнях після виходу з Альфи.
Незважаючи на угоду з Альфа Ромео, Феррарі негайно почав розробку власного гоночного автомобіля — Auto Avio Costruzioni 815 з восьмициліндровим двигуном об'ємом 1,5 літра. AAC 815, розроблені Альберто Массіміно, стали першими справжніми машинами Феррарі, але після того, як у 1940 році Альберто Аскарі і маркіз Лотарія Рангоні Макіавеллі ді Модена брали участь на них у «Міллє Мілья», Друга світова війна тимчасово призупинила перегони, і AAC 815 більше не брали участі у змаганнях. Феррарі продовжував виробляти верстати, в 1943 він переніс штаб-квартиру в Маранелло, де вона зазнала бомбардування в 1944 році.
Правила для Світового Чемпіонату Гран-прі були розроблені ще до війни, але знадобилося кілька років, щоб він почав діяти. У цей час Феррарі відновив свої роботи в Маранелло і створив Ferrari Tipo 125 з 12-циліндровим 1.5-літровим двигуном, який брав участь у кількох Гран-прі, що не входили до чемпіонату.
1950-і Феррарі дебютувала в Формулі-1 на Гран-прі Монако 1950 з новою версією Tipo 125 з наддувом і двома досвідченими і дуже успішними гонщиками Альберто Аскарі та Луїджі Віллорезі. У сезоні 1950 домінувала команда Alfa Romeo, вигравши всі одинадцять Гран-прі, але Феррарі вдалося перервати їхню переможну ходу у 1951 році, коли Хосе Фройлан Гонсалес посів перше місце на Гран-прі Великої Британії. В 1951 році команда Феррарі також виграла «Міллє Мілья», але була залучена в тривалий судовий розгляд, коли Аскарі розбився об бар'єр, при цьому загинув місцевий лікар.
Після сезону 1951 року команда «Альфа Ромео» покинула Формулу-1, після чого збентежене керівництво прийняло правила Формули-2 у зв'язку з браком учасників. Феррарі із задоволенням продовжив роботу над Феррарі-500, яка в 1952 продовжувала вигравати майже кожні перегони, в яких брала участь, під керуванням Аскарі, Джузеппе Фаріни та П'єро Таруффі; Аскарі став чемпіоном світу, вигравши шість гонок поспіль. В 1953-ому Аскарі виграв тільки п'ять гонок, але все одно одержав ще один титул; в кінці сезону Феррарі вперше обійшов Хуан-Мануель Фанхіо на Мазераті.
В 1954 році відбувся перехід на нові двигуни об'ємом 2,5 літра; нова машина Феррарі, Tipo 625, не могла змагатися з Мазераті Фанхіо. Феррарі перемогли тільки двічі — Ґонзалес на Гран-прі Великої Британії та Майк Готорн на Гран-прі Іспанії. В 1955 Фанхіо перейшов в команду Mercedes-Benz, але Феррарі все одно змогла завоювати лише одну перемогу: Моріс Трентіньян виграв Гран-прі Іспанії. Пізніше, в 1955 році команда Феррарі викупила шасі D50 збанкрутілої команди Lancia. Фанхіо, Пітер Коллінз та Еудженіо Кастеллотті успішно виступали на ньому в 1956: Коллінз виграв два змагання, Фанхіо виграв три і став чемпіоном.
В 1957 Фанхіо повернувся в Мазераті, і Феррарі, що все ще використовувала застарілі шасі Lancia, не вдалося виграти жодних перегонів. До Кастеллотті приєдналися пілоти Луїджі Муссо і маркіз де Портаґо; Кастелотті загинув під час тестів, а Портаго врізався в натовп на Мілле Мілья, при цьому загинув він, його напарник і 10 глядачів, а команда була звинувачена у ненавмисному вбивстві.
Для сезону 1958 Карло Кіті розробив повністю нову машину — Ferrari 246 Dino, названу на честь померлого сина Енцо Феррарі. У команді залишилися пілоти Коллінз, Хоторн і Муссо, проте Муссо розбився на Гран-прі Франції 1958 року, а Коллінз загинув на Гран-прі Німеччини того ж року. Готорн виграв чемпіонат і оголосив про свій відхід, а через місяць загинув у автокатастрофі.
Феррарі найняв п'ять нових пілотів: Тоні Брукса, Жана Бера, Філа Гілла, Дена Ґерні та Кліфа Еллісона. Члени команди погано ладнали один з одним, Бера був звільнений після того, як ударив менеджера команди Ромоло Тавоні. Брукс залишався конкурентоспроможним до кінця сезону, але все-таки поступився перемогою в чемпіонаті Джеку Бребему.
1960-і Сезон 1960 року пройшов трохи краще, ніж у 1959. У команді залишилися Гілл, Еллісон і Вольфґанґ фон Тріпс, а також приєдналися Віллі Мерес і Річі Ґінтер, який керував першою машиною Феррарі із заднім розташуванням двигуна. Еллісон був кілька разів травмований на тестах, а команда не виграла жодного змагання. Однак, Феррарі під управлінням Пола Фрера (Paul Frere) та Олів'є Жандеб'є (Olivier Gendebien) виграла «24 години Ле-Мана».
У сезоні 1961 (коли було ухвалено нове обмеження обсягу двигуна — 1500 см³) у команді залишилися Гілл, фон Тріпс і Ґінтер, і була представлена ще одна машина, розроблена Кіті, — Ferrari 156, в основі якої лежала конструкція автомобіля, що домінував у Формулі-2 в 1960 році. За чемпіонський титул боролися два пілоти Ferrari — Гілл і фон Тріпс. У середині сезону до команди приєднався Джанкарло Баґетті, він став першим гонщиком, який виграв свій дебютний заїзд (Гран-прі Франції 1961). Проте, в кінці сезону фон Тріпс загинув в аварії на Гран-прі Італії разом з дюжиною глядачів. Чемпіонат виграв Гілл. Олів'є Жандеб'є та Гілл також виграли ще один Ле Ман для Ferrari.
У кінці сезону 1961 команду у формі «демонстративного виходу» залишають розробник шасі Карло Кіті і менеджер команди Ромоло Тавоні з метою створення власної команди (ATS). Феррарі призначив Мауро Форґієрі гоночним директором, а Євдженіо Драґоні — менеджером команди.
В сезоні 1962 за команду виступали Гілл і Баґетті разом з новачками Рікардо Родріґесом та Лоренцо Бандіні. У той час як Форґієрі працював над новим шасі, команда продовжувала використовувати машини 1961 року і не виграла жодного змагання. Проте Ferrari продовжувала домінувати на Ле Мані, команда, що так само складалася з Гілла і Жандеб'є, виграла чергові перегони.
В сезоні 1963 Ferrari представила більш легке шасі Ferrari 156, на якому виступали Бандіні, Джон Сертіс, Віллі Моресс і Людовіко Скарфіотті. Сертіс виграв Гран-прі Німеччини, на якому Моресс потрапив у важку аварію, після якої не зміг повернутися до перегонів. Незважаючи на невдачі у Формулі-1, команда в складі Бандіні і Скарфіотті продовжила виграшну серію на Ле Мані.
Нова 158-та модель була закінчена в кінці 1963 і стала конкурентоспроможною в сезоні 1964, будучи оснащеною восьмициліндровим двигуном, розробленим Анджело Беллі. До Сертіса і Бандіні приєднався молодий мексиканець Педро Родріґес, брат загиблого в 1962 Рікардо. Сертіс виграв два перегони, а Бандіні одну; Феррарі були повільніші, ніж Lotus Джима Кларка, зате набагато перевершували їх у надійності, що дало можливість Сертісу виграти чемпіонат, а Бандіні зайняти четверте місце. Скудерія Феррарі виграла п'ятий Ле Ман поспіль, цього разу за допомогою Жана Ґіше та Ніно Ваккарелла.
Сезон 1965 був останнім сезоном 1,5-літрової формули, так що в Феррарі вирішили використати той же восьмициліндровий двигун, що і в минулому році, разом з новим 12-циліндровим, який був представлений в кінці сезону 1964 року. Вони не виграли жодних перегонів, оскільки тепер на трасі домінував Кларк на вже набагато надійнішому «Лотусі». Сертіс і Бандіні залишилися основними гонщиками команди, в деяких змаганнях також брали участь Родріґес, Ваккарелла і Боб Бондуран. У складі приватної команди NART Йоген Ріндт і Мастен Ґреґорі виграли «24 години Ле-Мана». Це була шоста поспіль перемога Феррарі на цій гонці, але, на жаль, остання.
В сезоні 1966 з новими правилами на Ferrari 312 Сертіса була встановлена 3-х літрова версія двигуна V12 3.3 літра, який раніше використовувався в серії Ferrari P. Бандіні на початку сезону бере участь в Тасманійській серії. Сертіс виграє Гран-прі Бельгії, але після сварки з менеджером Євдженіо Драґоні залишає команду; його замінює Майк Паркс. Скарфіотті також виграє одні перегони, Гран-прі Італії в Монці, використовуючи покращений 36-ти клапанний двигун.